Обабіч чайок, на берегах, верби та явори купали у воді своє гнучке гілля; у протоках хиталися на вітрі та шелестіли очерети; на озерах ячали зграї лебедів та ґелґотали дикі гуси; в густих плавнях щебетливе птаство заходилося піснями: буркотіли горлиці, кували віщі зозулі; незграбні білі баби, обсівши всі Дніпрові коси, припорошили, мов снігом, жовтий пісок своїм пір'ям. Дивляться запорожці на Великий Ayr — не надивляться, слухають — не наслухаються...
Наступного дня козаки вже сягнули татарських берегів, а на третій, під вечір, звернув отаман свого байдака в протоку, рясно порослу очеретом, і зібрав там докупи всі чайки.
— Оце прибули ми, пани брати, до Тавані-острова, що на ньому стоїть бусурманське місто Аслан. Тут кляті турки перетяли Дніпро залізними ланцюгами, щоб не пускати нас у Чорне море та не дати нам своїх братів із неволі забрати. Тільки ви, діти мої, славне лицарство запорозьке, на те не зважайте, а високі верби, явори сокирами рубайте, в тороки, аж у три ряди, в'яжіте та на воду пускайте!
Дружно взялися козаки за роботу, а коли вже смерклося, рушили знову Дніпром і наблизилися до Тавані. Зачекавши вище міста Аслана, у затінку верб, доки зайде місяць, запорожці пустили свої тороки за водою і невдовзі почули, як забряжчали, обірвавшись і поринаючи на дно, залізні ланцюги.
Зачули й турки той брязкіт і ну з Аслана-міста, з гармат палити в тороки, гадаючи, що то козацькі чайки, а козаки тим часом любісінько сиділи у своїх легких човнах вище Аслана-міста, люльки курили та з бусурманів глузували, чекаючи, доки їм обридне стріляти.
Нарешті в Аслані все занишкло, й над Дніпром перестали гучно вибухати ядра. Думаючи, що всі козаки вже на дні річки, турки пішли спати. Нічна темрява густо сповила Дніпро, лише зірки веселим колом заглядали з неба у воду й вигравали на хвилях своїм срібним промінням.
— Рушаймо!.. — тихо мовив Сулима. І нечутно, мов загадкові примари, ковзнули козацькі чайки річкою вниз, до Великого лиману.
За два дні козаки проминули Прогної й, наблизившись надвечір до Очакова, побачили біля міста шість турецьких галер. Усім дуже кортіло дати бій, але кошовий не згодився, щоб не виказати себе, і коли місяць сховався у хвилях лиману, вся зграя запорозьких чайок нечутно обійшла турецькі галери й очаківські башти. Доки стало світати, козаки вже були далеко в морі.
З моря вставала рожева зоря, забарвлюючи його безмежні простори привабливими кольорами, немов простеляючи перед козацькими човнами червоний, гаптований сріблом, килим. Невзабарі золоте сонце, не виткнувшись ще з моря, кинуло свій промінь під небо на білі хмарки і залляло їх рожевою фарбою із золотавими розводами. Весело глянули ті хмарки, наче в люстро, в блакитне плесо... І хто міг тепер здогадатися: де море, а де небо... Нарешті з пелени води викотилося й сонечко й заблищало на вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом із сонцем прокинулось і море. З півночі дмухнув вітерець і, напнувши на чайках вітрила, погнав їх чимдуж туди, куди їх скеровували керманичі — на схід сонця... Хвиля наростала... Проте козаки її не боялися. Хіба їм вперше виходити в море — вони запалили люльки та затягли своїх пісень про Сагайдачного чи про Самійла Кішку.
Байдак Сулими плив посередині, а на ньому було нап'яте з прапорів гасло: щоб козацькі чайки трималися купи, щоб ніхто далеко не відпливав од гурту, бо під час походів не раз траплялося лихо: розбурхане море порозкидає човни так, що ніхто їх уже й не збере... От і горнуться козаки до отаманського байдака, мов діти до матері...
Отож, пливуть запорожці й день, і два, а то й тиждень... Тільки небо блакитне бачать та безкрає море, що на обрії поєдналося з видноколом. Геть далеко водою поминув отаман кримські міста Козлов та Ахтіяр, що бусурмани не знали, куди прямують козаки. Тільки за тиждень, ген-ген на півночі, перед запорожцями постали в блакиті неба гори Криму — Бабуган і Чатирдаг.
Ще за два дні по тому козаки пропливли повз Кафу, яку сімнадцять років назад дощенту зруйнував славний гетьман Сагайдачний.
Надвечір того ж дня Сулима побачив, що з моря, назустріч чайкам, виринають вітрила турецької галери. Щоб не видати себе, кошовий поставив чайки так, що вони сховалися в сяйві призахідного сонця.
Галера посувалася поволі, розмірене, принаджуючи до себе козаків. Нарешті сонце пірнуло у хвилі, й над морем почала осідати темрява.
— Ану, діти!.. — гукнув отаман, — прямуйте-но просто на галеру... А що робити далі — ви й самі знаєте...
Ледь чутно хлюпотить вода поперед великої турецької галери. В три ряди сидять на ній, за довгими веслами, невільники, прикуті до лав ланцюгами, а поміж них турки походжають та б'ють нещасних терниною і червоною таволгою. Стогнуть невільники з тяжкої муки й тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути вже їм на волі й не бачити ні своїх осель, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких...
Аж ось козацькі чайки оточують галеру тісним колом, а запорожці спрямовують на вартових мушкети й залізними гаками зачіпають галеру за чердак. Гримнуло відразу кілька сот пострілів, і турки попадали додолу. На галері зчинився галас, і перелякана варта кинулась на чердак, але й козаки вже були там і зіткнулися з ворогами в кривавому двобої. Пальба, зойки, брязкіт зброї й вигуки одчаю — все збилося в скаженому гармидері... А невільники, зачувши стрілянину й несамовитий гомін січі, вже здогадалися, що то сталося (про те вони тільки уві сні мріяли): до них прийшла жадана воля. Прокинулися тоді їхні замордовані душі й мерщій давай розбивати та рвати на собі кайдани.
Небагато минуло часу, а вже й нема кого козакам на галері рубати.
— Розбивайте невільникам кайдани, — гукнув Сулима, — роздайте їм турецьку зброю та пересідайте на байдаки, а галеру пускайте на дно!
Застукотіли сокири, прорубуючи в галері днище, й великий корабель, захитавшись, почав поринати у воду. Тільки й узяли з нього козаки скарбницю та найкоштовніші речі.
— Добре діти?.. — весело примовляв кошовий, спостерігаючи, як безодня поглинає галеру. — Тепер запалимо люльки та й — далі.
Попливли козаки в напрямі Тамані, аж тут їм прилучилася пригода: дмухнув дужий вітер од схід сонця й два тижні не давав байдакам ходу. Хоч козаки й налягали на всі весла, а великі хвилі заливали чайки водою й одкидали їх назад, мов тріски.
Довелося запорожцям бідувати, бо на деяких чайках забракло вже доброї води й, коли б не пішов, на щастя козакам, дощ та не налив у байдаки свіжаниці, то, мабуть, багато з товариства не побачило б своєї рідної України.
Нарешті стомлене козацтво прибуло до Тамані й, запливши в зарослі очеретами гирла річки Кубані, стало там на перепочинок. Тільки за три дні, набравши повні кухвн доброї води, рушили запорожці на північ, в Азовське море.
Через два тижні, після різних пригод, дісталися козаки до річки Дону. Сховавши там, у гирлах, свої чайки, Сулима одним байдаком, непомітно, поміж очеретами, поїхав подивитися, чи стоять біля Азова турецькі галери та де саме; і коли сонце сіло й він обміркував уже, як ударити на ворога, то з усім своїм військом миттю напав на Азов.
— Ну, діти, поділіться на три загони, — наказував кошовий полковникам і курінним отаманам. — Один із Бурляєм топитиме турецькі галери; з другим піду сам бусурманів рубати та в замок усіх яничарів заганяти, а з третім хай Хвилон невільників по льохах шукає та на світ божий випускає!
Вдарили козаки водночас і на галери, і на місто й до півночі в березі спалахнули бочарні, в місті вогонь загуляв на базарі, а у воді полум'я охопило галери. Високо в небо здійнялася над Азовом заграва й, зачервонивши хмари, віддзеркалилася в протоках та затоках Дону.
Билися козаки з бусурманами на галерах, билися й у місті, а тут ще кинулися на них яничари з Азовського замку. Та Сулима на те тільки й чекав: він поставив запорожців трьома лавами, одна за одною, й, вихопивши з піхов шаблю, гукнув:
— За братів наших! За невільників безталанних!
— Кари бусурманам! — пролунало серед запорожців, і вони, як вихор, налетіли на яничарів.
Несподіваний наскок козаків та бурхлива пожежа в місті викликали жах у турецького війська й, не встоявши проти запорожців, вороги подалися знов до замкової брами.
А в місті тимчасом Хвилон Джеджалик зі своєю ватагою панує: добро турецьке забирає, невільників на волю випускає... Були поміж бранцями люди і з України, і з Московщини. Одні з них тільки рік або два в неволі сиділи, парубки й дівчата, а були й такі, що вже й посивіли в неволі, позаростали бородами й забули вже й думати про рідний край. На радощах та з хвилювання невільники плакали, мов великі діти, та обнімаючи козаків, розпитували, що там діялося, на Україні. Було тут і такого, що козаки зустрічали своїх батьків-невільників, чоловіки — жінок, парубки — своїх наречених... Скрізь — вигуки, поцілунки, сльози.
Багато тієї ночі полягло в Азові бусурманів; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до річки Каяли повтікало. А запорожці, добре погосподарювавши в місті, вранці постягали з недопалених турецьких галер гармати, заходилися обстрілювати з них замок та розбивати браму.
Вкрай налякані турки, прислали кошовому повну кухву золота, аби він тільки замку не трощив та султана не ганьбив. Щоб не дражнити турків. Сулима справді згодився взяти викуп, але з тим, щоб вони випустили невільників із замку; аби не сталося зради, він послав туди Джеджалика з товаришами оглянути в місті всі льохи й будинки й визволити всіх бранців.
Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був татарин та колись прибився до запорожців. Йому нічого не коштувало порозмовляти з бусурманами, й він привів із замку ще тисячу невільників та приніс безліч дарунків кошовому, курінним отаманам і всьому козацтву.
— Тепер знову, діти, розберіться на три загони! — наказав Сулима товариству. — Перший нехай п'є та гуляє, другий — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та нас зненацька не оточили, а третьому доведеться невільників озброювати, бо й для них буде небезпечна й далека дорога... Ти, Хвилоне, орудуй третім загоном та, озброюючи бранців, водночас розшукуй по всіх гирлах Дону дуби та рибальські човни, щоб нам невільників до Кальміуса-річки довезти та на Україну вирядити.
Поховавши з великою честю та урочистою пальбою з мушкетів полеглих та братів своїх, козаки ще три дні гостювали в Азові, аж доки всі по черзі добре одгуляли, а Джеджалик тимчасом привів до Азова понад півсотні дубів і, давши невільникам, які здатні були ще воювати, турецьку зброю, посадив їх на човни.
Злагодивши все до походу, Сулима на четверту ніч разом з усіма козаками й невільниками вируріив Азовським морем і за три дні прибув до річки Кальміуса.