То те нині, а що буде, як застукає тут зима, коли в Склавинії об'являться ще й анти?
Неспокій вишукав не лише однодумців, вишукав і привідців, а ті не побоялися вийти перед старших за себе й сказати старшим:
— Легіонери до краю стомлені походом і вимагають повернення за Дунай, до жон і дітей.
Обидва стратеги — і Петро, і Гудуіс — без нагадувань знали, в ромейськім війську узвичаєно це: за першої-ліпшої нагоди легіонерів відпускають на всю зиму додому на прокорм і перепочинок біля жони, дітей, як знали й те,'що такої нагоди не було ось уже кілька літ підряд, принаймні для тих, що прийшли з Ірану. Та що вони, стратеги могли вдіяти, коли когорти їхні рискають по землі Склавинській доволі вільно, а звитяги над склавинами як не було так і немає. Ото лише й утіхи, що стялися, перейшовши Дунай, із воями Ардагаста, затим — Мусокія та взяли гору над ними. По тій січі ніхто не виходить і не стає ромейським легіонам на перепутті, одначе й покори нема і скореного люду не бачать. Усі і все ховається в лісах, порослих лісами горах. А на світанні чи й поночі як не в одному, то в іншому місці об'являються ватаги склавинів і наносять когортам відчутні удари. Присяйбіг, давно пішли б із цієї триклятої Склавинії, та як підуть, коли нічого не домоглися від її привідців?
— Слід зачекати, — сказали тим, котрі вийшли перед них і виголосили бажання легіонерів іти на зиму по домівках. — Уже послано нарочитих до імператора, ждатимемо, що скаже імператор.
— Ждатимемо, доки на нас підуть анти? — Пощо не кажете, з чим прибули антські сли? — кричали ті, що стояли далі. — Воліємо знати, що роблять привідці, аби не дійшло до січі з антами?
— А так, воліємо знати!
Треба було вгомонити чимось нетерплячих, ба й зворохоблених уже, а вгомонити не знали як. І стратеги змушені були згадати, чого хочуть анти.
— Покора і спокій! — повеліли зично. — Антам сказано: похід у Склавинію припиняємо, ждатимемо, доки імперятор завершить перетрактації із слами антськими та повелить нам, як бути надалі з склавинами, як — із антами'. Відповідь ця спинила антів на обводах Склавинської землі, вгомонила, тож вгомоніться й ви! То була неправда. Стратеги ромейські нічого такого не казали ще антським слам, та після цих домагань і, погроз з боку власних легіонерів змушені будуть сказати.
XXXIX
Келагаст нудьгував. І йти в обводи Склавинії передчасно було, ждати слів набридло. Най Світозара немає так довго, тому он куди правитись та й там, у Константинополі, не швидко обернеться. Королі, імператори вельми прохані є, до них не так просто достукатися. А чому немає тих, що їх послано до ромейських стратегів, у Склавинію? До них не така вже й далечінь. Не піддаються стратеги на вмовляння чи повелися з його слами так само, як авари а Мезаміром? Не повинно б бути.
І одіспався вже привідця антської сили після походу, і з мужами дружини своєї набенкетувався досхочу. Що ж далі! Так і ждатиме відлежуючись? Сказитися ж можна.
— Ополчення дулібське прибуло вже на визначене місце?
— Коли б прибуло, звідомило б.
— А князі окольні? Теж не дають про себе знати?
— Уличів, русів не було ще, а князь Радим прибув учора надвечір і став табором.
— Готуйте застілля і кличте князя Радима та чільних мужів його на трапезу.
Відтоді веселі застілля коли й припинялися біля Келагастового намету, то хіба лиш на час, коли треба було одіспатися захмелілим. Князь обставив себе содругами з дулібської дружини й повелів тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися від щедрот землі Дулібської, а застілля було достойне привідці такої сили, як антська. І наполягав на тім, і гримав на челядь, коли щось було не так. А більше пив та упивався славою, що на неї не скупилися підпилі, дозвіллям, що його було та й було тут, далі від Волина і його постійних вимог, від підозрілих позирків завжди мовчазної жони. До всього й приводів не бракувало. Учора гостили тиверці, сьогодні прибуло дулібське ополчення, завтра, хай післязавтра прибудуть уличі. Усіх має покликати, відзначити щасливий перехід, напутити на те, що жде попереду, і, отже, випити, воздати кожному яко побратимові і содругу.
Тиверці, як і уличі, відвідали хліба-солі в Келагаста, обмінялися з ним братницями та й пішли до себе в табір. А ті, що були Келагастові содругами й опорою в дружині, гостювали та й гостювали. Коли — в надвечір'я і поночі, при світлі багать, коли — серед білого дня. І все величали свого привідцю та обіцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинників та й у раті ополченській.
— Ми віримо тобі, — казали, — вір і ти нам. Коли дійде до січі, не зганьбимо мечів, що їх уславили діди та прадіди наші, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу.
Захмелілому море по коліна. Захотів — сприйняв обіцяне, як ласку, захотів — возбуяв духом і вирік перше, що спало на думку.
— І то е правда? Добудете звитягу?
— Ано.
— А я не вірю, що добудете.
— Се нам, мужам і содругам своїм, не віриш?
— Які ви мужі? Які, питаю, мужі і які содруги, коли не зугарні добути для свого князя найпростіше — дівкуутіху, ту, що поділила б із ним самоту і не дозволила б почуватися самотнім?
Гості притихли, певно, не сподівалися почути таке хай і в своєму, все ж у гурті, далі заясніли очима, видом та й стали попрікати самих себе.
— Ми й справді не достойні свого привідці, коли так дбаємо про привідцю.
— Се ж не на день стали, братове! Чи в світі тільки й солодощів, що мед-напій, багатий стіл та веселе застілля? Маємо подбати і про щось інше!
— Ано! І то негайно!
Вони й справді не барилися з тим. Кількох дівок при' везли наступної ночі й поставили перед Келагастом. Ось, і маєш. Вибирай, яка тобі до вподоби, а то і всіх бери. і Князь повагався ще мить-другу і зупинив свій вибір на одній, такій вишнево-пишній і такій не по літах дозрілій. Налякана лишень була до краю.
— Як звуть тебе?
— Дарина.
— Лишишся при мені, Дарино. В жони беру тебе собі. Всі інші, — ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, — прислуговуватимуть тобі. Волієш того, аби прислуговували, яко княгині?
— Ба ні. Нічо не хочу від князя і не потребую. Про їдне прошу: най шукає собі іншу княгиню, мене відпустить до мами.
— Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Іди й готуй себе до слюбу.
Плакала, благала плачучи — дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скільки їх плакало, а де тепер готі плачі? Аби зломити якось дівку, всім іншим, що лишив при ній, яко челядниць, сказав: підуть із табору тоді лиш, як ублагають Дарину стати князеві жоною та підготують до воседля в оселі. Богами заприсягається: буде так і тільки так. Наміри його правдиві і щирі е, а що умкнув Дарину, то дива в тім немає: такий в землі їхній із діда-прадіда покон.
Чи повірила Дарина в щирість та добропорядність князевих намірів, ніхто не міг сказати, все плакала та жахалася, а що дівки повірили, те всі бачили. Бо не встигле лишитися в однім наметі з Дариною, як заходились обходжувати її, улещувати та благати: "Будь щедра з ним і лагідна. А ще покірна будь. Не котрійсь іншій, тобі послали боги щастя — бути княгинею на антах".
Так старалися і такі певні були в своїх стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край їхній певності, її послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги світлі та боги ясні, скористалася, що лишили на самоті, і повісилась.
Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, ніби язвлений веприще, не знав на кому зігнати злість. Заприсягтися можуть, таки на них, дівок-челядниць, вилився б гнів його, коли б не нагодився гінець та не сказав: обри прислали до князя-привідці слів своїх, і тогі сли воліють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гінця, й велів отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся іншим клопотом і забувся про винуватців Дарининої смерті, а ті не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору.
— Як же бути із слами? — підійшов котрийсь і запитав князя, — Сказати, най розбивають намети і ждуть.
— А чо мають ждати? — подивувався. — Хочуть бачитися, то й прийматимемо.
Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовім серць а від серця — в мислях через тоту прикрість із дівкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путі, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивідати, чого прибулії, що сказати, коли зустрінеться з ними. Поспішив ставити намета, в якому прийматиме непроханих і менш за все бажаних слів, кликати князів окольних, чільних мужів раті своєї. Відчував-бо: розмова піде про діла всеантеькі, тож усі анти мають взяти участь у пій.
Прихисток аварам без князя, ясна річ, дали. А про перепочинок вони самі не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слів, тож мусили подбати, аби вийти і виглядіти на перетрактаціях достойно. І ве схибили: їх таки покликали раннього надвечір'я до намету князя Келагаста.
Приймав їх доволі врочисто. Сам возсідав на узвишші святковий, і князі соузних племен сиділи обабіч не менш святкові. Лише мужі були як мужі: у звичнім для ратних людей одіянні.
Не присутність, чисельність їхня, мабуть, подивувала аварських слів. Дивилися і казали: он скільки радників у антського князя. Та й тоді, як стали перед Келагастом і почали виголошувати йому хвалу, потім класти перед ним каганові дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бік. Не інакше як питалися: навіщо це?
Сол аварський був по-асійськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до діла, не став таким, одразу і недвозначно запитав, пощо це він, привідця антів, он скільки воїв вивів на обводи землі своєї? Невже то правда, ніби має намір виступити супроти ромеїв і тим самим вступитися за склавинів? А може, правдою є інше: йде на поміч ромеям?
Умиротворений перед побаченням із слами Келагаст знову спохмурнів і не втримав себе від спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серці.
— Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої діяння?
— Того не кажемо, — поспішив заперечити обрин. — Всякий волен чинити так, як велить честь і сумління. А все ж мусимо застерегти...