Та дядько Павло не звернув на те уваги й гупав чобітьми.
От і полянка. Але на ній нікого нема. Де ж вони?
— Он-он-он! — показував Степан на кущі глоду. Павло підійшов.
— Ей ти, вилазь!..
Ні звуку у відповідь. Тарас одразу пізнав голос — серце його зупинилося.
— Вилазь, сукин син, я тобі кажу! Вилазь, а то гірше буде!
Тарас був близький до зімління й не міг поворухнутися. Дядько Павло приходив у ще більшу лють.
— Вилазь, а то я тебе, іродового сина, на шматки роздеру!
Чуючи в собі рабську кров усіх своїх предків, що не могли не повинуватися окрикові й приказові, звідки б він не виходив, — Тарас почав вилазити із криївки.
Як тільки показался голова, дядько Павло схопив Тараса і з силою йоволік із глоду. Міцно держачи хлопця лівою рукою, правою щосили почав обкладати ремінякою.
-Віддай гроші... віддай гроші... віддай гроші...
Степан стояв і забув закрити рота, роззявленого усмішкою. Мачуха дивилася суворо й кожен удар припечатувала в умі: "Так тобі й треба... так тобі й треба..." Оринка вилізла з кущів і голосно плакала, але підійти не сміла.
Павло зв’язав хлопця путом і погнав перед собою. Цікава була процесія. Попереду налиганий Тарас. За ним дядько Павло — підхльостує іноді ремінякою. Далі мачуха й коло неї Степан, а ззаду всіх Оринка. Плаче, аж розривається, всіх скорбящих вічна матір.
Хто зустрічається з людей на дорозі — приглядається в сутінках.
— Що це воно таке?
— Злодія веду, — відповідає дядько Павло.
Люди здвигають плечима. От знущаються з хлопця, як хотять. Дома почалося катування. Дядько Павло зв’язав Тарасові руки й ноги. Мачуха принесла різок — і почалося.
— Скажеш, де гроші?
Тарас кричить, божеволючи від болю. Очі нестямно бігають, тіло конвульсійно звивається в путах. Сині смуги лягають одна коло одної на оголеному тілі.
— Скажеш де гроші? Скажеш? Скажеш?
У відповідь тільки чути нелюдське ревіння. І знов свистять різки, бризкає кров з розсіченого місця.
— Скажеш, де гроші?
Щось безконечно люте і безконечно вперте чується у тому одноманітному питанні. Хлопець уже не може кричати, харчить тільки. Аж Оксані того стало
забагато й вона сказала:
— Та буде...
Але дядько Павло вже не міг перестати. Він же сказав — "я з тебе виб’ю правду" — і тепер мусів її вибити хоч би там що.
Він не відповів Оксані і лупив хлопця далі. А коли Оксана хотіла тому перешкодити, так штовхнув її ліктем, що вона аж поточилася.
— Пху! Хай вам чорт усім! — і перехристилася.
Втомившися бити, дядько Павло підняв Тараса й виніс у сарай.
А щоб хлопець не кричав — заткнув йому рота ганчіркою.
— Я ще завтра прийду. А ви усі, щоб не сміли й близько до сараю підходити! А то всім те буде. Особливо тобі, пискухо! — і рвонув Оринку за волосся. Сарай сам замкнув і ключ поклав до кишені.
Перші хвилини Тарас не відчував нічого: ні полегші, ні зв’язаних рук — нічого. Лежав тільки й мукав у ганчірку: "У-у-у у-у— у-у!.."
Потім довго тремтів усім тілом. І тільки згодом свідомість прийшла до нього і залила бездонним потоком горя.
От воно! Безконечне, безнадійне, чорне, пекуче горе!..
Кричав би: "Люди до-обрі!.. Ряту-у-йте"!.. Але все одно ніхто не почує, бо немає жодних добрих людей на світі й взагалі немає людей... Є тільки оцей сарай, отеклі руки, набряклі ноги, дядько Павло й мачуха... І ніч іде, холодна земля, а більше нічого й нікого нема... Нема ні батька, ні Орини, нема сонця, нема надії, нема життя — нічого нема.
І один тільки образ, вічний рятівник, спаситель світу й його охорона, прилетів звідкілясь на незримих крилах і наче любим теплом повіяло по вогкій і холодній землі, наче запахли десь луки, сади небесні...
— Мамо!.. Де ви, мамо?.. Подивіться, як мачуха мене!.. Не дайте мене, мамо!.. Не дайте мене так в’язати, так бити, мамочко, дорога!.. Та де ж ви ділися, матусю моя!.. Та прийдіть же сюди, розв’яжіть мені ноги, візьміть мене за руку й виведіть звідси, мамо, ма-амо!.. Поведіть мене до своєї могили, розкрийте її й ляжемо удвох до вашої домовини і нехай нас обох засиплють землею, щоб не карався я більше так на цім світі, щоб не знущався ніхто надо мною... Мамо, та приходьте ж скоріше, бо вже сил у мене немає терпіти, і я все одно сам собі смерть заподію...
І ридав, виривався увесь у безумних риданнях, але ніхто не приходив, ніхто не рятував... тільки миші шарудять у соломі.
Довго плаче Тарас, аж поки самі сльози перестають литися, бо їх уже немає.
Темно. Пахне курячим, бо тут усе кури ночували. Чомусь від того чується більша образа.
Руки ниють. Ноги задерев’яніли. Напруженням усіх м’язів Тарас повертається трохи на бік і дивиться у дірку, чи не світає, хоч знав по півнях, що світатиме ще не скоро.
Забувається на кілька хвилин нервовим сном, але й у сні його переслідують кошмари... От підкрадається до нього кішка чорна з довжелезними лазурями й мурчить, оскаливши зуби... Тарас із жахом помічає, що у цієї кішки мачушине обличчя. Кішка визкотить, кидається на Тараса... вгризається в горло і...
І обливаючися холодним потом, прокидається Тарас. Довго не може зрозуміти, де він, чому не Ворушаться отерплі до безкраю ноги... Потім розуміє
й починає тихо стогнати.
Далі знов якась мить сну... Мачуха вже відьма і тягне Тараса до води. Він пручається, кричить, але відьма з силою тягне, здавила руки й ноги.
Ось вода... ось відьма занурила вже Тараса по шию... ось нахиляє йому голову й пхає під воду... Захлинаючись, з нелюдським зусиллям вириває Тарас голову, але відьма знов хапає, знов занурює...
І так цілу ніч... Стогони, біль в усіх членах навперемінку з жахіттями й короткими хвилинами забуття...
XIV
Під ранок стало дуже холодно. Тарас дрижав, не попадаючи зуб на зуб, і молив Бога, щоб пускав скоріше сонце на землю. Потім усвідомлював собі, що з приходом дня знов явиться дядько Павло, знов розпочнуться муки, катування — і вже не хочеться ні дня, ні сонця.
І коли він прийшов нарешті той день, і звуки його змінили тишу ночі —Тарас почав нервово тремтіти.
Вухо ловить і визначає всі звуки. От у двір увійшов дядько Павло... От він вітається... питає мачухи:
— А що там наш арештантюга? Не втік?
— Та, здається, ні, — відповідає мачуха. — А проте хто й зна.
От дядько Павло підходить до сараю, одмикає, витягає Тараса.
— Скажеш, де гроші?
— Дядечку, голубчику... та я ж не знаю... я й не бачив і не брав, дядечку, голубчику... Ой-й, не буду! Я більше не буду!.. О-о-ой рятуйте, ряту-уйте...
Але ніхто не рятував і катування йшло своїм порядком. Тричі за день приходив дядько Павло й тричі бив Тараса до нестями, повторюючи все тільки три слова:
— Скажеш, де гроші?
А Тарас уже й не стогнав, і не кричав. Прийшло якесь отупіння, нечутливість до болю... Тарас уже перестав кричати під різками й це виводило з себе дядька Павла. Він це приписував упертості й ще дужче налягав на руку.
— Ти впертий — ну й я ж, брат, упертий... Ану побачимо хто кого.
І другу ніч провів Тарас зв’язаний у сараї. Тіло все було збите в один кривавий шматок м’яса.
Цю ніч Тарас не заснув уже ні хвилини. Під ранок ізнемігся до краю, обезсилів, і тому, коли знов прийшов дядько Павло й повторив своє сакраментальне: "Скажеш, де гроші?" — Тарас відповів:
— Скажу... я їх закопав у саду...
Дядько Павло з торжеством оглянув усіх присутніх.
— А що? Бачите? О!.. Я, брат, умію з такими розговарювать!..
Тарасові розв’язали ноги, але він не міг іти й падав. Дядько Павло підіймав його ударами реміняки.
Коли ноги трохи одійшли, Тараса повели у садок. І знов утворилася дивна процесія. Попереду, весь побитий, із зв’язаними руками Тарас. За ним дядько Павло з лопатою, далі Оксана, за нею її діти, окрім Степана, а ззаду всіх заплакана, з запухлими від сліз очима Оринка. Її серденько розривалося на частини, але тут вона нічим, нічим помогти не могла.
Далеко ззаду всіх ішов Степан. Коли Тарас згадав про сад, Степан стривожився. Тому тримався тепер позаду, щоб на випадок чого дременути.
Тарас увійшов у садок і тужливо, безпомічно оглянувся. Він з однаковим успіхом міг показати на любе місце садка. Несвідомо йшов у напрямі до Степанової груші.
Степан захвилювався й почав одставати. Але в цей момент Тарас показав місце під якоюсь яблунею і у Степана відлягло від серця. Навіть з’язилася на лиці недобра усмішка.
Дядько Павло глянув на землю, потім на Тараса, потім знов на землю.
— Що ж ти показуєш, сукин син? Се ж цілина!..
— їй-бо тут... тут, — лепетав Тарас, сам не тямлючи, що говорить.
Дядько Павло злобно ткнув лопатою раз, другий. Потім кинув лопату й
обома руками вчепився Тарасові в волосся.
Крики заповнили садок, лякаючи птиць. Дядько Павло за волосся тягнув хлопця назад у двір. Дотяг, але тут прийшов несподіваний рятунок.
Знайшлась таки одна добра душа й дала дідові Іванові знати, що його онука дядько Павло й мачуха катують уже третій день. Дід устав із місця, і як стояв, пішов з хати. Навіть без шапки, тільки палицю захопив із кутка.
Ще йдучи вулицею, чув несамовиті крики хлопця, отже почав бігти. Чим дужче кричав хлопець, тим дужче біг дід і вбіг, засапаний, до двору, коли саме дядько Павло вовтузив хлопця, впихаючи до сараю.
Стій! — крикнув дід Іван, але тим гайдамацьким покликом, від якого кінь сідає на задні ноги, а з їздця шапка валиться.
— Що ти робиш? Як ти смієш дитину бити? — і щосили ляснув дядька Павла по морді.
— Він гроші вкрав у салдата, — понуро промурмотів Павло.
— А ти бачив? Витрусив?..
Дядько Павло мовчав. Мовчали й усі. Притихли.
— Хто бачив, що він гроші вкрав?
Ніхто не озивався.
— От я зараз спитаю його самого.
Поставив перед собою Тараса і, дивлячись прямо йому в очі, спитав.
— Ти взяв гроші?
Тарас підняв своє змучене заплакане лице.
— Не брав я, дідусю...
Ще кілька моментів дивився в лице дитині дід Іван, потім притяг до себе хлопця й поцілував. Тарас заплакав у діда на грудях.
— Я цьому хлопцеві вірю, як самому собі. Або салдат загубив гроші, або...
Дід повів очима по присутніх. Погляд його впав на Степана. Степан не
мав потреби тікати, але не смів і стояти на одкритому місці. Тому він усе вибирав, як би сховатися за чужими спинами. Це не було помітне для присутніх, захоплених власними переживаннями, але дідові Йванові зразу впало в око.
— А ти чого там ховаєшся? Ану йди сюди!
З блискавичною догадливістю зрозуміла Оксана, що її Степанові загрожує небезпека, що він і справді міг узяти ті гроші, і що як це одкриється, то гнів усіх, може, навіть усього села обрушиться на неї за оце трьохденне катування безневинного хлопця.