Самі здогади...
Це мовби вивело думних старців з глухого кута, й Доброчин удячно глянув на головного воєводу. Він не покладав на нього особливих надій, грецький бог не мав у Києві лютішого ворога, але Ждан Будимирович закликав спершу послухати сла, а такий перепочинок був конче необхідний.
Усі з полегшею зітхнули й розійшлись, удячні Жданові за відстрочку.
А коли ввечері зібралися за Володимировим довгим столом, раптом побачили Стана. Старійшина київських волохів сидів неподалік Доброчина й байдуже дивився на думних бояр. Навскоси від нього мостивсь Григорій, але він здавався цілком доречним на цілуванні грецького сла, присутність же "поганського священика" просто дивувала. Доброчин послав по старійшину волохів в останню мить.
Після першого цілування та вечері неждано з'ясувалося, що нудне сольське вшанування перетворилось у легкий жвавий пир, як і належало на м'ясниці, й ніхто нікого не хапав за язик.
Хтось мимохіть завів про бохмицьку, мусульманську віру, і йому відповів Грек Мудролюб:
— Це ще гірше від поганства! — Він аж зареготав. — Спочатку миють грішне тіло, а потім тією ж водою полощуть рот!
Над столом почулося бридливе гигикання, але Стан сказав:
— Кожному найкраща своя віра. Віра дідів. Не мислю, ніби бохмити аж такі нечисті й дурні, щоб з одного дзбана підмиватись і пити. Скотина дурна, але де ви бачили, щоб кінь чи корова їли свій кізяк?
Усі збагнули, чому на сольському цілуванні сидить Стан. Відчувалась рука Доброчина Маломировича. Грек Мудролюб запитав, хто цей дідо в простій небоярській свиті, й коли Добротан повідав йому, сол мовби втішився. Пресвітер Григорій мовчав. Перед пиром він поцілував руки архієпископові й архімандриту й одержав од них благословення, хоч був ровесником Димитрія й років на п'ятнадцять старшим од царського сла. Ця принизлива чинність серед християнських жерців неприємно вразила Доброчина, він зрозумів, що не матиме з Григорія сподіваної користі, бо пресвітер не зводив з архієпископа зачарованих очей. Усе мало відбутись між царським слом і Станом.
Сол глянув на старійшого київського волоха й запитав:
— А чим ліпша для вас ваша віра?
— Хто ким був тут, — не вагаючись відповів старійшина волохів, показавши пальцем униз, — і там таким буде! — Тепер його вузлуватий палець піднявся догори.
Грек Мудролюб не сподівавсь такого невідпорного удару. Після певного вагання він звернувся до ІІастаса Корсунянина й щось йому сказав. Настає витлумачив:
— Не виджу утішіння страждущому. Убо рече істинний госнодь бог: "Страждущому возміздіє за муки". А у вас — аще страждав еси на землі — будеш і на небесі страждущим.
Стан нетерпляче кинув у бік сла:
— Якщо ти невіголос і нікчема — така доля твоя! Якщо ж хочеш бути вільним на тому світі — скинь із себе ярмо на землі. — Стан показав пальцем на Доброчина: — Він тепер князь, а був обільним холопом. По-вашому ж мав би носити узи до кінця життя, щоб якнайбільше настраждатись і потрапити в царство господнє? А по-нашому він буде тепер князем і в раю. Ваша віра не спонукає чоловіка до волі, нащо ж скидати узи й хотіти щастя на землі, колі цим перегороджуєш собі путь до раю?
Доброчин нахилився до Григорія через стіл:
— Який сан у Муромцевого зятя?
— Протоієрей, — сказав Григорій. — Його преосвященство отець протоієрей!
— Це вище від пресвітера? — спитав знову світлий князь, маючи щось своє на думці.
Григорій з незрозумілою гордістю відповів:
— Много вище!
— А хто вищий: архімандрит чи протоієрей?
— То... різне.
— Як це так? Обидва християнські волохи.
Пресвітер запитав сам:
— А хто старший між конем і коровою?
— Ясно, — сказав Доброчин, знову прислухавшись до переважування між грецьким слом і Станом. Досі перемагав Стан, і Доброчин бачив, як сяють очі в Претича, Ждана та більшості бояр. І не без смутку думав, що це вельми нетривке торжество. Він мимоволі й сам захопився красною мовою старійшого волоха, забувши на якусь мить про те, що покликав його сюди зовсім для іншого. Приємно було дивитись на зніяковілого грецького сла.
Це торжество було тимчасове. Доброчин знав Грека Мудролюба не перший рік; архімандрит мав доста смальцю в голові й знаходив дірки й не в таких мережах. Доброчин струсив із себе оте несвідоме захоплення й став на бік сла. Це було нестерпно —— боротися супроти своїх, але він не мав права бажати Станові перемоги.
"Зараз грек згадає про холопів і про бояр, і Ждан та Претич ураз витверезіють", — подумав Доброчин. Він міг би й сам розтлумачити це київським боярам, але переконливіше мусив сказати грек. Доброчин помилився. Царський базилік сказав через тлумача:
— Несть власті не од бога.
Цього ніхто, крім Доброчина й Григорія, не збагнув, бо Настає тлумачив малозрозумілою мовою. Доброчин гукнув йому:
— Ану скажи по-людськи!
— Владу над народом дав боярам і князям бог. То є гріх смертний — не підкорятися князям та боярам, — пояснив Настас.
Виявилось майже те саме, чого спочатку сподівався від Мудролюба світлий князь. Він пам'ятав інше, що могло миттю прихилити бояр, змирити їх із чужою вірою: "Холопи, з тремом у серці слухайтеся володарів своїх!" Але Доброчин раптом побачив, що боярам досить було й тих кількох Настасових слів, у яких ішлося про владу. Яке їхнє діло до закупа чи робітника? — подумав Доброчин з несподіваною неприязню, відчувши, як у ньому прокидається колишній холоп. Першим похнюпив носа Ждан Будимирович. Головний воєвода й раніше міг чути ці слова, а лише тепер замислився над ними по-справжньому. Те саме можна було спостерігати й на обличчях інших бояр: Дюка Стопанича, Чурила Пленковича, Звенка Претича-молодшого. Й лише тисяцький воєвода Претич лишався чорний як ніч: боярин у його душі боровся з русином. Пир закінчився з відчуттям ще більшої тривоги в боярських серцях. Після пиру Доброчин запросив греків на малий підвечірок: прийшли тільки архімандрит, архієпископ та протоієрей Настає. Доброчин умисне запросив і Настаса, хоча Грек Мудролюб волів би обійтися без тлумача. Це бажання грецького сла давало підстави для роздумів.
Доброчин насамперед запитав, що діється між обома Вардами. Варда Склір ще одинадцять років тому повстав проти Василія й оголосив себе царем. Після довгих вагань Василій випустив з монастирського порубу другого Варду — Фоку, який просидів у залізних путах зо п'ять літ. Він був близьким родаком царя Никифора Фоки, якого зарізав Іоанн Цімісхій; Варда хотів помститися за родака й скинути Цімісхія, але Цімісхій захопив його в полон. Василій побоювався й Варди Фоки, який теж міг зазіхнути на царський стіл, але обидва Варди були давніми запеклими ворогами. Вони вже ганялись один за одним по Анатолійських землях не один рік, а Доля була незмінне на боці Скліра. Та коли Доброчин запитав про "обох Вард", Грек Мудролюб несподівано повідомив, що Доля нарешті відвернулась од самозваного царя.
Варда Фока розбив ущент Варду Скліра на берегах Галісу, в цьому Фоці допоміг іверійський князь — куропалат Давид, данник царя Василія. Так сказав Грек Мудролюб.
Але цю радісну новину він повідомив таким сумним голосом, аж Доброчин запитав:
— Ти наче не дуже радієш поразці Скліра?
— Фока почав каламутити анатолійських бояр.
Звістка була зовсім несподівана. Доброчин якийсь час мовчки дивився на обох архієреїв та їхнього тлумача. Настас ховав очі, й світлий князь Олевський аж тепер збагнув, чому Грек Мудролюб не хотів брати його на цю бесіду. "А базилікові цар Василій дозволив розповідати все, інакше пан базилік так би не розпатякався", — подумав Доброчин і зробив ще одне дуже важливе для себе відкриття: значить, справи Василія вельми кепські.
Він притих.
Належало чекати поступок. Восени минулого року цей же Грек Мудролюб відповів, що то небачене зухвальство — просити за скіфського архонта-язичника руку царевої сестри: багрянородної дочки й онуки багрянороднпх батька й діда. Доброчин запитав тепер навпростець, щоб перевірити власні здогади:
— Що рече Василій за свою сестру?
— Імператор віддасть принцесу Анну за Володимира, якщо Володимир охреститься й охрестить увесь полянський народ, — відповів базилік без ані найменшого вагання. Минулої осені він говорив зовсім навпаки. — й ще маєш прислати цареві Василію воїв, — докинув надміру суворим голосом грек, але ця суворість дуже нагадувала розпач. То була справжня новина.
І нараз Доброчин відчув щось подібне до розчарування. Плід дозрів і впав сам. Колись Доброчин намагався тільки так і діяти. Свого часу він узяв Новгород без меча: не проливши й краплини крові жодного свого воїна, взяв Київ і всі полянські, деревні та сіверські городи. Але то було зовсім інше.
Й ось тепер визрівав і сам падав йому до рук новий плід, але це не тішило Доброчина, хоч він виношував цю думку не один рік. З грецького царя нарешті злетіла пиха: він згодився віддати за Володимира свою багрянородну сестру, а ще ж не далі як торік відмовивсь оддати її за Оттона Третього. Й не через те, що Оттон — семирічний малюк. Він сказав сватам цього володаря Священної Римської імперії: "Негоже віддавати багрянородну за варварського царя!"
Тепер він її віддавав за варварського князя. Василій опинився між двох вогнів: знизу йому загрожував Варда Фока, згори — булгарський цар, якому Доброчин дав загалом вісім тисяч воїв, розрахувавши події на кілька років уперед. А сам раптом завагався; плід визрів і міг за першим бажанням упасти йому до рук, але чи варта чогось така легка перемога? Що вона дасть Русі? Тоді світлий князь подумав, що причина цієї легкості і є Русь. Жодна земля тепер не могла з нею змагатися. Коли б Доброчин хотів — міг би піти й стати над Царемгородом: цей очманілий від багатовікової пихи город просто впав би йому до ніг, виснажений безперервною боротьбою за царский стіл і межисобицями.
А тепер виходило так, ніби цар робить їм величезну ласку, згодившись віддати за Володимира свою дорогоцінну сестру. Ласка богорівного імператора, за яку треба цілувати носаки його червоних царських чобіт. Це здавалось просто принизливим. Колись Доброчин був сказав: "Якщо і чіпляти того клятого хреста на гриву — то лише як дань з царя, а не як милостиню!"
Нині все втратило звабу й вагу й він не знав, що скаже взавтра на Княжій думі.
МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Коли Доброчин наступного дня поділився своїми сумнівами з думними старцями, Думу також посіли розчарування й сум.