У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi.
Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного — василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились — за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi?
Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави.
А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол — i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них — бiля Переяславця, Доростола.
Князь Улiб говорив iз Свенелдом:
— Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.
Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся.
— Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...
— Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...
— Преслава — середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу — ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi.
Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу.
Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi...
I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:
— Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю...
Князь Улiб замислився.
— Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це.
Василiк Калокiр посмiхнувся.
— О, — вiдповiв вiн, — тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй...
— Ти знаєш його? — тихо запитав князь Улiб.
— Iоанн Цимiсхiй, — так само тихо сказав Калокiр, — з моєї землi, iз Вiрменiї. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азiї й Єгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають.
— Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... — почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора.
Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба.
— А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарiї. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарiєю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! — закiнчив василiк Калокiр.
— Мир i любов! — сказав i князь Улiб. — Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я!
— Так чому ж нам не подумати про це, княже? — жваво промовив Калокiр. — Помолимось за це!
— Молитва очищає душу! — згодився князь Улiб i став на колiна.
З
Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракiї й Македонiї, що межувала з Болгарiєю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонiї Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi.
Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр — до Фiлiппополя — скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушної години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава.
Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Київ. "Печенiги згодились. Так буде", — з цiєю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедiї з Босфору єпископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Києва", — повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу.
Але iмператор не може посилати туди своє вiйсько. Не в Болгарiю, а в Азiю перекидає вiн легiони з Фракiї й Македонiї. Туди ж змушений кинути й кращих своїх полководцiв на чолi з славетним Вардом Склiром i патрикiєм Петром. Там, у далекiй Азiї, в Каппадокiї, починають повстання проти нього небiж убитого iмператора Никифора Вард з своїми двоюрiдними братами, з острова Лесбосу утiкає й приєднується до них брат iмператора Лев. Вони проходять городи й села в Азiї, до них приєднуються землi. Загроза нависає i над Константинополем.
Iмператор Iоанн знає, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Склiром* (*Склiр — жорстокий.). З ним разом вiн посилає ще й патрикiя Петра, який вславився своїми походами в Азiї й тiльки недавно зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, — перетворив на руїни й попiл перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокiї усiх родичiв покiйного iмператора i покарають.
Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати їх. Вiн прагне, щоб родичi Никифора нiколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його i усiх небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й просто убивати. Така його iмператорська воля!
Вард Склiр i патрикiй Петро, звичайно, вiрою й правдою служили Никифору. Але що ця вiра й правда, коли б Никифор не платив за неї золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд Iоанна багато кентинарiїв — залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними городiв Азiї, — чого ж їм ще треба?
Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра й Петра. Вiн знає, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки у Вiзантiї був страхiтливий неврожай, а за Никифора нiхто не дбав про голодне населення Константинополя.
Iоанн Цимiсхiй посилає кораблi до Азiї i Єгипту, де люди також голодують. Але що Iоанну Азiя i Єгипет? Вiн дбає зараз тiльки про Константинополь. В Азiї i Єгиптi забирають останнє зерно, вантажать його на кораблi й везуть до Константинополя.
Щедрою нiбито рукою за безцiнь роздає iмператор Iоанн хлiб у Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього голодували, маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало таке щастя, волають:
— Многi лiта iмператору Iоанну!
Вiн — новий iмператор Вiзантiї, — гордо сидячи на конi, робить великi виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць Влахерну — його зустрiчають стовпища нагодованих людей, його засипають квiтами, йому спiвають славу.
Тепер на Iподромi, який колись гримiв i сяяв, але який за Никифора почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання, iгри, на аренi пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут ллється, як i в давнi часи, кров рабiв-гладiаторiв; сенатори, патрикiї, урядовцi, димоти й динархи безумствують, славлять iмператора Iоанна.
Вiн сам також присутнiй тут — сидить у своїй ложi, дивиться на безумний натовп, iнодi показується народу, слухає його крики, вiтання, на обличчi його сяє щаслива посмiшка.
Але iнодi по цьому обличчю пробiгає хмарка тривоги, вiн згадує далеку Каппадокiю, звiдки немає й немає вiстей, думає про недалекий острiв Прот, де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано.
Проедр Василь схиляється до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче:
— Константинополь трiумфує, вiн щасливий, це твоя перемога!
— Феофано! — виривається у Iоанна.
Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцiлункiв, рук...
О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би до Феофано на крилах, або, певнiше, на легкiй скедiї, велiв би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полiєвкт, а його слово — це священне, непорушне слово.
Iмператор Iоанн лютує на патрiарха Полiєвкта не тiльки за Феофано. Того ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх змусив його покарати Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й всього духовенства. Якi пiльги можуть мати служники бога, коли Вiзантiя воює, коли все золото треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати тiльки тих, що завтра мають вмирати?
Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньої ночi його повiдомляють, що патрiарх Полiєвкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно зiтхає. З обiцянками патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути їх у Пропонтиду!
Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полiєвкта в Константинополi збирається собор єпископiв, щоб обрати нового патрiарха, вiн сам приходить туди, сiдає на тронi i пропонує обрати патрiархом найнижчого чина в церковнiй iєрархiї, малописьменного ченця, схимника з Олiмпiйської гори Василя.
Собор єпископiв спантеличений.