І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.
Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.
— А Дніпро тече, тече, — промовив він.
— Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, — підхопив Вовчий Хвіст. — Скажи, княже, — раптом запитав він, — а в тебе надійна підпора?
— Підпора князя — Гора, ви, — хитро відповів Святополк.
— Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини... Буть тобі василевсом — сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе...
— Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба — королю допоможе німецький імператор Генріх — таке моє слово.
— Ти домовився про це твердо, княже?
— Болеслав — мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.
— І ти, княже, не забудеш нас — без Гори нічого не вдієш?!
— Де ви, там і я, — так скажи й Горі.
— Ми знаємо й віримо, княже... Пам'ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.
— Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?
— Подумаємо, княже... Диви, як же потемнів раптом Дніпро.
За вікном було видно Дніпро й Десну, кілька вогнів на горах київських.
Воєвода Вовчий Хвіст повернувся до Києва днів через десять і прийшов просто до терема Володимира. Він не пізнав князя — за цей час той якось дивно змінився, — коли воєвода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострі вилиці, зовсім сиві вуса й довгий сивий чуб, блискучі, неначе запалені гарячкою, очі...
— Що привіз, воєводо?
— Його немає, княже. Я шукав Святополка в усіх градах на захід сонця від Києва й дійшов аж до україн нашої землі, але ніхто й ніде не бачив ні його, ні дружини.
Жовтим світлом горіли свічі. Володимир тривожними очима дивився на стіни, ікони, тьмяні лики святих. Чути було, як за стінами терема віє вітер.
3
А ще за кілька днів уночі з лівого берега Дніпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у воєводи Вовчого Хвоста.
Уранці воєвода з тисяцьким прийшли до князя Володимира.
— Страшні вісті, княже! Понад Пслом і Сулою з'явились печеніги.. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полі не бувало, там земля здригається під копитами коней...
Коли б це трапилось раніше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав і години, велів дружині сідлати коней, сам під знаменом повів би рать супроти печенігів, розбив, розметав, розкидав їх у широкому полі.
Зараз це був уже не той князь Володимир: сумніви, вагання, одчай непокоїли його, він не хотів згодитись, але невблаганний страх вповз, як змій, у його душу.
Він боявся найперше Гори — його оточували не ті бояри й воєводи, на яких він покладався раніше. Вони вимагали від нього того, чого він не міг дати, вони хочуть владувати над усією землею, чого Володимир не міг допустити.
Сини! Він любив їх, надіявся, що сини підтримають його. Поки вони жили всі в Києві, на Горі, — це й справді була єдина й дужа родина, він був отцем роду, старійшиною в своїй княжій сім'ї, вони — покірливими, слухняними синами; і коли Володимир давав синам городи й землі, посилав їх князями, то мислив, що його родина обійме, зміцнить усю Русь.
Вийшло не так. Невиразно, але чим далі, то все дужче князь Володимир відчував, що, ставши князями земель, сини далі й далі відходять від нього, помічав він, що сини ворогують і між собою.
Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матір свою Рогніду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрілою й мужньою, надзвичайно красивою — такою ж, якою була Рогніда в городі Полотську, коли перед нею схиляли коліна князі й сміливі вікінги Півночі.
Знав Володимир ще одно — незважаючи на біль і образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, ніколи за все своє життя не сказала злого слова — вона була такою ж, як і її мати, у великій любові вміла все прощати...
Але ж він сам за довгі літа не сказав їй теплого слова, не дбав про її долю, один тільки раз, повернувшись з походу, привіз їй зелене намистечко з Тмутаракані.
Ні, не тільки синів, і дочки в князя Володимира не стало, зустрічаючи Предславу, він опускав очі, не дивився на неї. Горе? Так, це було великим, але неминучим і непоправним горем Володимира-князя.
І, вже відчуваючи свою кволість і хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докінчується все на світі, князь Володимир мислив про те, хто посяде після нього Київський стіл, хто зможе докінчити його справу.
Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав — старші сини, а Борис — син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.
Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.
— Сину мій Борисе, — почав Володимир, — ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти — на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк... Піду на рать — чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирішую так... Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе...
Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.
— Не турбуйся, отче, — сказав він, — я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.
— Спасибі, сину! — тепло, від усього серця сказав князь Володимир. — Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...
Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.
Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса — це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма — він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.
Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:
— Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол — далі від Києва.
— Поведу його аж до Дінця — нехай гуляє князь.
— Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.
Тисяцький Кучма — невисокий, зовсім лисий чоловік — засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.
— Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий — хоч на ікону!
— Отакий став уже й Володимир — одні очі залишились, а душа... ні, душа його вже мертва...
4
Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.
Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг — і на концях новгородських, і над Ільменем — хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев'яних мостинах, приглушені людські голоси.
Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером... А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір — багато діла.
І от нічого цього немає... Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.
Він — страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров'ю, що запеклася на правій щоці.
І це не дивно: було дворище в Добрині — і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...
Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.
— Руто, — каже він, — адже нічого, нічого немає...
Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!
Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.
Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.
Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!
Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава — Володимира, не пощастило — сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.
Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна — учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава — про це нічого й думати: і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх; іти в Київ до князя Володимира — ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу...