Скаржився на голів колгоспів; мовляв, запитую у одного, чому в області немає яблуневих садів? "А у нас не растеть", — відповідає. "Как не растеть? По соседству, в Псков ской области, куда ни глянь, — сады, а у вас нерастеть?" "А мы не содим". Тож, коли я запропонувала йому дипломованого фахівця з України, він неабияк зрадів і обіцяв працевлаштувати.
І як не впирався Петро Васильович, усе відбулося на жінчин задум. Останнім поштовхом до переїзду послужив наговір, який почав розповсюджувати один з робітників консервного заводу. Він стверджував, нібито Чепурний П.В. у концтаборі співпрацював з німцями, зокрема, служив перекладачем. І хоча серед гайсинців Петро Васильович мав славу грамотного, працелюбного і порядного чоловіка, міський воєнком, який достеменно, з документів, знав бойовий шлях майора після його визволення з Освенциму, по-дружньому порадив йому змінити місце проживання.
Коханого чоловіка Ганна Макарівна зустріла у двокімнатній квартирі в новому домі нового району, яку вже обставила румунськими меблями. Ту ж, де вона жила з Яковом, переписала на Лесика: щоб скоріше одружився. Петро Васильович пожалував з одним-єдиним чемоданчиком і від порогу почав обгиджувати Рязань і всю Росію гамузом. Навіть робота у сільгоспуправлінні йому не сподобалась. Змінився секретар обкому і згаснула ідея засадити Рязаньщину яблуневими садами: область мусила зосередитись на картоплі. Тим не менш, пара жила щасливо, допоки Петро Васильович, вийшовши на пенсію, остаточно не занудився.
Якось Ганя примітила, що чоловік став заглядатися на її фельдшерицю. Ото прийде до лікарні, начебто до дружини, а сам так і зиркає на тугі сіднички, так і зиркає! Одного разу з'явився вдома серед ночі п'яний, і Ганя вирішила діяти. Вранці, насипаючи супу, вона безневинно зауважила: "Маємо у відділенні надзвичайну подію: у Алевтини Сергіївни при черговому огляді виявилась гонорея. Стидовисько на усю лікарню!" Промовила і спостерігає: Петро аж зблід. На другий день поцікавилась у дерматолога: чи не звертався до нього її чоловік з якогось там приводу? "Звертався, але ви не турбуйтеся, в нього все чисто". Отже, за вечерею Ганя й запитала: "А що це ти, любий Петрику, по дерматологах бігаєш?" Той насупився, змовчав, але навідувати лікарню без діла облишив. Натомість почав чіплятися до дружини, мовляв, "для кого ти ото очі підмальовуєш та комірці крохмалиш? Пора вже нам повертатися в Україну!". Ганя ж, попри свої п'ятдесят дев'ять, на пенсію не збиралася і знову висунула свою кандидатуру на посаду доцента. Заворушилася молодь, яка ждала свого часу, а начальство відмовчувалося. Зрештою, на конкурсі вибрали її ученицю, і чоловік підколов: "Кому ти тут потрібна? Бач, кого вибрали? Молоду й красиву. Поїхали додому". І Ганя виставила квартиру на обмін.
Розділ ІІ. "Я — інженер!"
Із загального вагону Одеса-Москва на четверту платформу Конотопського вокзалу зіскочив засмаглий патлатий хіпі у синіх, як Чорне море в ясний день, джинсах "Super RIFLE" зі штучною латкою на лівому коліні, строкатій сорочці і в'єтнамках на босу ногу. При собі молодик мав чималий жовтий чемодан, щільно обклеєний різнобарвними іноземними наліпками, а за плечима теліпалася на мотузці подряпана шестиструнна гітара.
— А что, отец, невесты в этом городе есть? — звернувся прибулець до обхідника у засмальцьованій, вилощеній як офіцерський чобіт спецівці.
— Кому и кобыла невеста, — в тон відповів начитаний роботяга.
— І трамвай ходить?
— Куди він дінеться, — чоловік дзвякнув довгим молоточком по буксі і, переконавшись на слух, що вона справна, рушив до наступного вагону.
На привокзальній площі, під павільйоном, який торгував куривом, вином, пивом і гарячими пиріжками, Павло узрів Манюню. За десять років від їхніх гастролей між Одесою і Мурманськом, із слабенького соромливого юнака він виріс у зухвалого дужого дядька, худого і чорного.
— Привіт, Павле, а мені признали сухоти. Не нашкрябаєш на пляшку "Зосі"?
Вино "Золота осінь" по рублю п'ять за пляшку місцевий винно-соковий завод вичавлював з яблук-падалок, які трактором звозив від населення і заквашував на спирту. Павло мав при собі троячку, а Манюня видобув з кишені заслинений стакан.
— Не гидуєш? Наливай собі, я після тебе. Ти надовго?
— Мабуть, назавжди.
Павло довідався, що третій мандрівник з їхньої компанії, Боцман, працює на м'ясокомбінаті машиністом компресорних установок, вдруге одружився і зовсім зник з вулиці і з більярдної. Духовий оркестр звично таскає жмурів, а його джаз виродився у вокально-інструментальний ансамбль з трьох гітар. Більярдна працює, але публіка перевелася. Покінчивши троячку, Павло залишив побратима під павільйоном, а сам поквапився на трамвай.
Після відходу дружини Гнат Платонович не пав духом і з усіх сил пристосовувався до скудного інвалідного життя. Він не дозволяв собі сидіти без діла, натомість щомога більше рухався. Знайомі, проходячи повз його будинок, підбадьорювали зовсім ще молодого інваліда, який, підтягуючи ноги до виставлених наперед милиць, щоденно гуляв попід вікнами. Він не втратив волі і займався покращенням побутових умов: не давав спокою органам соціального забезпечення, житлово-комунальному господарству і Міністерству оборони. Завдяки своєму причіпливому листуванню він добився підвищення пенсії до вісімдесяти трьох рублів, здійснив капітальний ремонт квартири з відновленням даху, отримав інвалідну мотоколяску і побудував у дворі дощатий гараж. Після смерті хатньої робітниці Галі, його доглядала сестра Тетяна. Пізніше, після її виходу на пенсію і від'їзду до дочки у Подольськ, її замінила Наташа. Артемка ж привносив у татове життя здебільше клопіт: то його поб'ють; то він потрапить до міліції; то з технікуму на нього поскаржаться. Одного разу напився, вигнав з гаража мотоколяску, перекинувся у кювет і розтрощив їй увесь передок.
Мав Гнат Платонович і добру втіху — домашній телефон, який свого часу провели до квартири секретаря міськкому. Апарат він встановив на тумбочці і комфортно спілкувався з друзями, колегами і державними установами просто з ліжка. Завів зошит, у який заносив усі номери, скрупульозно помічаючи прізвища, імена, по батькові та дати дня народження. Дбайливо вітаючи кожного з іменинами та усіма державними святами, Гнат Платонович, окрім задоволення від самого спілкування з добрими людьми, вирішував і нагальні життєві питання — хоч то виклик доктора, хоч придбання палива, хоч допомога дітям.
Якщо чесно, Наташа не влаштовувала тата: то вона на роботі, то проводить час з друзями, то читає книжки. Він же, тим часом, не змозі ані їжу собі розігріти, ані занести вугілля, ані винести за собою нічне відро. Щоб мати при собі хоч когось, він призвичаївся здавати кімнату студентам технікуму, і хлопчики йому не відмовляли. Проте думка зійтися з добропорядною, роботящою і бездітною жінкою, яка б по-справжньому його доглядала, не покидала Гната Платоновича. Насправді він був завидним женихом: ще не старий, отримував чималу військову пенсію, мав розкішну квартиру і незлостивий характер. Численні друзі раз за разом направляли йому на співбесіду пристойних жінок, але він вередував. Звичайно він перевіряв їх на гидливість: протягував покалічену ногу і просив зрізати жовті, закручені равликами нігті. Одні лякали його наявністю дітей, інші при готуванні заповнювали квартиру ядушливим чадом пересмаженого сала.
Один колега порекомендував Мотрону Семенівну з Путивля: проста працелюбна женщина; бездітна, ще й удатна куховарка. Павло з Наташею знайшли її у підвальному приміщенні аварійного дому, і привезли до Конотопа. Мотрона Семенівна невимушено здала тест на нігті, наварила їсти, попрала білизну і поїхала у сподіванні на запрошення.
— Дуже порядна женщина, папа, — відізвалася Наташа, яка квапилась з від'їздом.
— Так, так, доню. Тільки дуже ж вона некрасива...
— Тату, ми ніколи не знайдемо кращої, — занепокоївся Павло, який вже влаштувався на роботу і хвилювався стосовно вільного часу.
До речі, працевлаштував його батько. Сам Павло з новеньким дипломом інженера харчової промисловості обійшов м'ясокомбінат, маслозавод і всюди йому відмовили. Під відділом кадрів Мехзаводу його зустріла така довжелезна черга бажаючих, що він не схотів і ставати. Тато ж напряму зателефонував директору, який свого часу з великою повагою ставився до Антоніни Геннадіївни, і Павла без тяганини оформили начальником зміни паро-котельного цеху.
Розділ ІІІ. Заводська котельня
Заводська котельня, як і та, яку Павло топив у гуртожитку, працювала на вугіллі, але була разів у двадцять більшою, потужнішою і механізованою. Подібно цеху грануляції все в неї було механізовано, отже, дробарки, сита, бункери, транспортери, циклони, вентилятори, тощо виявилися Павлу знайомими, і він з першого дня показав себе спеціалістом. Начальнику зміни підпорядковувалось дев'ятеро робочих: старший машиніст Савич, паровичник Михайло, машиніст насосів Ферапонтов, попеляр Федір, вугляр Ростик, слюсар Юра, електрик Іван і дві лаборантки — Соня і Аллочка. Кожен добре знав свою роботу, обов'язки ж начальника зміни зводилися до ведення змінного журналу і спілкування з начальством. Згідно проекту процес мав відбуватися автоматично, але насправді час від часу виникали лихі ситуації: то вугілля не поступало, то шлаки застрявали, то насоси не качали. Температура на котлах падала, і в цехах, кабінетах, їдальні і, що важливо, у житлових будинках ставало холодно. Звідусіль починали телефонувати, і поки старший машиніст вживав заходи, начальник зміни мусив від усіх відбрехуватися. Але й свої робочі не давали покою.
— Павле Гнатовичу, тут шлаку напхалося, що пре і пре. Мабуть, вимикатиму подачу вугілля. Що ви скажете? — докладає кочегар.
— Поклич попеляра, нехай почистить.
— Федора сьогодні немає: ви ж самі його відпустили на похорон.
— Юро, спустися до Михайла, допоможи йому спорожнити бункер.
— До чого тут слюсар? Що Михайло сам не може гахнути ковадлом по бункеру...
— Юро, не пручайся, я відгул дам.
Проте звичайно робота йшла сама собою, і в нічну зміну люди нудьгували. Тиск і температура на котлі трималися стабільно, тож вони не стирчали на робочих місцях, а збиралася у затишній лабораторії.