Людолови (Звіролови), книга друга

Зинаїда Тулуб

Сторінка 91 з 122

Від вигуків на пошану султанові, від брязкоту зброї і від спеки голова її іде обертом, заплющуються втомлені очі, і султана починає куняти.

Але глибокий, настирливий душевний біль не дає забуття.

Війна, загибель Ляхистану.

Бачачи це незліченне військо, валки, гармати, слонів та верблюдів, Настя відчуває себе крихітною і безпомічною, як у перші часи свого перебування в Стамбулі. Хіба щось встоїть проти такої сили?! Вона пригадує рідний хутір, мигцем побачену у дитинстві Звенигородку, ще два-три селища та хутори, загублені в зеленій пустині Дикого Поля. Та така ж сила розчавить, потопить, зітре на порох, як затоптує череда степову рум'янку або весняні проліски.

А проте чого турбуватися султані Стамбула?! Рідного хутора й батьків давно нема на світі. Давно обмили дощі і висушили степові вітри їх непоховані кості. Давно поросло буйним зіллям рідне згарище, а озеро, де так любила вона збирати латаття, взялося тванню і мулом.

Рідна земля!.. А хіба не батьківщиною стала їй оця пишна Туреччина, Стамбул, де має вона казково прекрасний палац, чоловіка й дитину, де всі уславляють її красу і скоряються їй, як господині?!

Рівно й плавно гойдається спина верблюда. Повільне коливання навіває їй сон, очі мимоволі заплющуються, засліплені весняним сонцем, блакиттю і строкатими плямами.

Але знов якась сила наче штовхає Настю, і вона здригається і розкриває очі.

Патріарх.

Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишилася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їх дитину і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір — кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням.

Тоді все було ясно, просто й зрозуміло, і раптом все переплуталося.

Від патріарха довідалася вона про бій під Цоцорою, про загибель польського війська, і про те, що вирішено знищити всіх козаків з їх селами, хуторами і містечками, забрати все Дике Поле, всю землю Руську під падишаха і, замість козаків, заселити її турецькими пересельцями.

— Відхили руку диявола від рідної землі, грізно казав їй патріарх. — Десниця господня скарає тебе, коли ти віддаси її на поталу ісламові, бо невимовними муками спливе вона, і загибнуть на палях, на залізних гаках і по катівнях сини твоєї віри і крові.

Настя полотніє. Як-то? Невже падишах почав ховатися від неї з найважливішими державними справами? Хіба він вже не радиться з нею про кожну дрібницю? Чи то вельможі оплутали розум його і відхилили від своєї дружини? Але звичка носити личину примушує Настю стриматися, і вона всміхається патріархові повною величі всмішкою, ледве помітною крізь серпанок.

— Не турбуйся, отче святий. Падишах скарає лише тих, хто руйнує й плюндрує наше квітуче узбережжя і забирає правовірних у неволю. Адже кожен володар мусить дбати про спокій і захист своїх підданців.

Патріарх гнівно блимає очима.

— А хто нападає на падишахову країну? Твої брати-козаки зі своїм гетьманом Сагайдачним.

І Настя мимоволі здригається.

Він! Петро!

Забуте, далеко минуле виринає з небуття, і на мить Насті здається, ніби вона знову у Дикому Полі, на хуторі, знов чекає Сагайдачного, тремтить за його життя.

— Гнів господній скарає тебе і дитину твою, якщо ти не виконаєш волі Всевишнього — грізно повторює патріарх і виходить чорний і стрункий, як кипарис, серед білого мармуру галерей та альтанок.

Настя довго стоїть мовчазна і розгублена, потім коліна у неї підламуються, і вона сідає на край водоймища, де грають маленькі золоті рибки, але не бачить вона ані рибок, ані весняного ранку, ані падишаха, що поспішає до своєї Хуррем.

— Не слухай, джаним, цього чорного грака, — сміється падишах, коли Настя благає його відмовитися від походу. — Невже ти бажаєш, щоб мене мали за полохливу жінку або боягуза, не гідного меча моїх предків? Чимало років існує дeржaвa Османів, і ще ніколи султанські бунчуки це зазнали такої неслави, щоб не здійснився похід, задля якого виставлені вони перед Біюк-сараєм. Воля аллахова вказує мені йти на Ляхистан і покарати його за зраду і непокору. І хай ці чорні граки не порушують твого спокою, моя променяста. Не вір їм! Хіба я не справедливий?

Хіба я караю безвинно? Або примушую когось вірити по-нашому? Навіть тут, у Стамбулі, чимало християнських церков. Аби сплачували вони податки, аби працювали — і ніхто їх не чіпатиме, якщо нема в них провини проти свого падишаха. Винних я, дійсно, не милую.

— Але ж чому, чому ти приховав від мене таку важливу справу? Хіба я не люблю тебе і не гідна твого довір'я? — вирвалося у неї.

— А навіщо було тебе турбувати? Хай демони сумніву відійдуть від чола твого. Все, що роблю, — на твою користь, на користь нашого сина, — додав він і пригорнув Гюль-Хуррем.

Мовчить Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, але камінь не впав з її серця. Боязко їй. Адже ж патріарх прокляне її жахливим прокльоном, якого не відхилити і не позбутися ані амулетом з левового зуба, ані розвіяти, як прозорий димом наргіле. І, готуючись до походу, Настя тремтить перед майбутнім...

Вона переказує патріархові розмову з Османом, обарвивши її і прикрасивши по-своєму. Вона дарує йому найкращі перли Назлі-ханум, щоб не прокляв її цей жахливий чорнявий дід з м'якою грецькою вимовою і вогняними очима ворожбита. Навіть випросила в нього благословення супроводити падишаха у поході, "щоб відхилити його караючу руку від полонених".

Але інше жене Настю у далеку і важку дорогу. Вона до нестями боїться, щоб десь не підсунули падишахові іншої жінки, яка підкорила б його красою і здобула собі владу й силу, яку вже понад три роки не поділяє Настя ні з ким на світі.

Що поруч цього незручності й втома і навіть небезпеки походу?!

— Осман іде!!! Осман іде!!! — зойками розпачу й жаху пролунало по степах Ляхистану. Заганяючи до смерті коней, мчали до Варшави гінці від молдавських і волоських кордонів. Диміли чорно-руді гриви підпалених на курганах "фігур", і дрожем жаху прохоплювало міщан і селян, хуторян і уходників, коли бачили вони на обрії їх заграви. Всі розуміли, що турецька навала змиє і знищить усе, як морський приплив, як смерч і вихор у пустині, і примара рабства, жебрацтва і загибелі якось одразу тьмарила сонячний день своєю жахливою тінню.

День і ніч засідала в Варшаві королівська рада. Мчали гінці до цісаря й до Ватікану, тяглися шляхами валки зброї, харчів і пороху. По замкових дворах і містечках селяни нашвидку вивчали військову науку гуркотіла стрілянина, іржали коні, торохкотіли ковальські молоти, з комор та льохів витягали іржаві панцери та кольчуги, чистили їх, лагодили мури та брами, поглиблювали рівчаки, насипали вали, гатили греблі, тягли на вежі тупорилі мортири і довгасті серпентини та гаківці.

— Що робити?! Єзус-Маріє, що робити?!— питав сенаторів король Зигмунд і дивився на них безбарвними риб'ячими очима. — Адже ж нашого війська невистачить навіть затримати їх на кордонах...

— Треба негайно скликати посполите рушення [298]. Негайно запросити з двадцять ландскнехтів та кондотьєрів [299], — радить хворий на астму великий гетьман литовський Ян-Карл Хоткевич.

— Хіба що на кошти пана гетьмана? — насмішкувато кидає Якуб Собеський. — Невже у державній скарбниці знайдуться гроші на військо?

— Треба зробити складку. Треба віддати останній шеляг, — підводиться Лев Сапега і театральним жестом б'є себе в груди.

Але насмішкуватий вигук Замойського уриває його:

— А поки пан королівський підскарбій [300] збиратиме по замках ці шеляги, наші вороги дійдуть до Кракова і до Варшави.

— Так що ж, на вашу думку, робити? Чекати і сподіватися, що архістратиг Михаїл надішле нам на захист всі дев'ять легіонів небесного воїнства?

Замойський смикає плечима і рвучко обертається до нього на одному підборі.

— Щоб врятуватися і врятувати ойчизну, — карбує він, — треба не губитися і вдатися до єдиної реальної сили, яку ми маємо в нашому розпорядженні — до козаків.

— Щоб ці лотри розграбували наші маєтки і знов почали вимагати нобілітації?! — обурено відсапується Хоткевич.

— І щоб ми мусили визнати їх самозваних єпископів, — сичить біскуп краковський.

Замойський почув його неголосне сичання.

— Ні, мосцьпане, щоб не сісти на палю десь під муром Біюк-сарая, щоб не цілувати стремен падишахових і не визнати Магомета пророком своїм, як це зробив би не один з найпишнішого панства, аби врятувати свою голову від засолювання, — гостро карбує Замойський. — Чому дивитися крізь рожеві окуляри? Грошей нема! Війська нема! І нема де його взяти. А в козаків його сила-силенна. Це вам не наше хлопство, що тримає меч, як батіг, а спис як дубину. Це справжнє, окурене порохом військо. І зброї в нього на три роки.

Зигмунд злісно покусує тонкі губи, і рудувата еспаньйолка його обурено стовбурчиться під хрящуватим носом.

— Щоб, відбивши Османа, потрапити під личаки цього хлопа? Пан воєвода сидить собі в Києві і втрачає нюх до політичної ситуації.

— Або краще мовити, мосцьпане, варшав'яни хворіють на великопольський нежить і не відчувають гару з дунайського берега і з шведських кордонів, — гостро відбиває Замойський, забувши двірський етикет.

Зигмунд демонстративно відвертається від надто запального сенатора. А Замойський також демонстративно звертається до вельмож:

— Вже на кого-кого, а на Петра Сагайдачного корона може покластися. Хто, як не він, двічі врятував армію найяснішого принца Владислава в Московщині? Хто, як не він, допоміг в Інфлянтській війні? І головне, сам, приборкав козацьке свавілля і навіть допомагав ліквідувати хлопське повстання в Московщині. Проте корона краще від мене знає його заслуги перед ойчизною, ну, а якщо він тепер став на захист своєї хлопської віри, то це така дрібниця, яку він має право собі дозволити.

88 89 90 91 92 93 94