А як од'їхали вони, я — за дитятко своє мертве, у ночви дерев'яні поклала, дощечкою накрила та й прикопала в кінці городу свого, у вишеньках. Там, воно, бідне, і досюль спочиває, і береза над ним. Се вже я посадила, як оклигала, щоб плакала берізка весною по Тарасику моєму. А як я вижила — і сама не знаю, не відаю, так уже Бог судив.
От ви, дєвки-сімнадцятки, усе на Громницького котите, а йон що — йон тольки сполняв, що угорі накажуть. І всі ми тади були гвинтики машини державної, і ні на кому ніякої провини нема, я так щитаю. Ну, голодували, конєшно. Я, правда, не голодував, бо, хоч і мав добре хазяйство, довбешка моя варила, одним з перших у колектив записався, і на бригадира мене призначили. Виїзна кобила у мене була, і я, конєшно, не зівав… Дак що, я тепер мушу назад душею оглядатися і собі дорікать? А страждали ми усі, я теж, приміром, постраждав, із тюремного казана хльобнув. А щодо провини: нам — наказували, ми — сполняли…
А наказували тобі, проклятуща ти душа, одібране у людей у Мрин ночами возити і там збувати, і пропивать потім з такими ж, як ти, галіфетчиками, у нетрищах, над Жолудівкою, покуль люди з голоду пухли?! Дак Уляна Несторка на вас на Біломорку, своєму онукові написала, а той у верхи, самому Калініну на вас передав! Тади ти й загримів, теперечки згадуєш — страждав… Якби не Громниць-кий, з яким ти пив, ти б у тюрязі тій і згнив!
Ну, дак сеє що ж, усі ми — живі людяки, усі ми — не без гріха…
І запитали три мужики радульські у Громницького, з човна зійшовши і ближче до людей підступивши: "Чи се-бо ти, Михаль Громницький, який у сорок другому годі, в каральному загоні перебуваючи, нагайкою нас, хлопаків, люто шмагав?"
І відповів Громницький по хвилі довгій, очі від землі не одриваючи: "Єто я єсть. Бо тогда врем'я такеє настало, а жить я хотів. Але своє по закону я одбув". І по словах тих повернувся Громницький до людей спиною перехнябленою, втяг голову в плечі і поплуганився вздовж берега, травою з лугів сиволозьких встеленого, побрів він під глиняні кручі, що, водою підмиті, до ріки мертво шкірилися.
І ніхто до нього більше й словом не обізвався, ніхто не пішов слідом.
Аж тоді розказали мужики радульські людям із Пакуля: "Довго гомоніти — довго слухать, людяки пакульські, а трава на лугах перестоює і жнива скоро. Калі ж словами небагатьма розказать, то було так. Троє друзяк ми з раннього дєтства, бо — одногодки і доля наша обча, гірка доля: батьки наші перед війною репресовані, ворогами народу названі. Се тепер уже матки наші за них двомісячну платню одержали і бомажки гербові, що постраждали мужі їхні безневинно. Як війна почалася, не взяли нас до війська, бо ще годами не вийшли, і добровольцями не взяли, бо — діти репресованих. А як зайшли в Радуль німці і партизани в лісах Сіверських об'явилися, кажемо ми маткам своїм: "Як ви хочете, а підемо ми в партизани". Матері ж наші — в сльози: "Підете ви в партизани, а нам з меншими дєтками у землю іти, бо комендант нас не помилує".
Покуль ми думали, оточили німці весь Радуль, і — кого в Німеччину, а нас трьох, як дітей репресованих, — затарганили під Брест, у свої казарми, на карателів навчать. Пробули ми там, мо', з тижняку і дали дьору. Ніч ідем, а день у кущах пересиджуємо. І пересиджували ми коло одного сільця, а поліцай помітив та й виказав нас. Виказав нас поліцай, і примчав на конях загін карательний. Дак есдевці так нас били, що ми вже й за німців ховалися. А вельми старався один, що за підначальничка якогось у тому загоні був. А був се — Михаль Громницький. А ми у Пакуль до школи ходили і впізнали його, та й у Радуль йон ранєй наїжджав, як виступає, було, за майбутню комунію — плакать од щастя хочеться. І мовив один із нас плачучи, бо ще ж ми, шитай, підлітками були: "Що ж ви, дядьку, з нас так здіваєтеся, а ви ж, дядьку, земляк наш, із Пакуля". Дак йон ще лютіший до нас зробився, як звір.
І привезли нас у городок, у підвал зачинили. І шестеро діб не давали нам ні їсти, ні пити. А Громницький спускався у підвал, лупив нас нагайкою і кричав: "Ви одсюль живими не вийдете!" Бо все дужчей погримувало на сході, а йон — свідків не хотів. Аж послали його німці в ліси, на партизан. А нас на сьому добу кинули у вагон з такими ж, як ми, бідолахами, і повезли в Німеччину, на роботи каторжні. Але вдалося нам у вагоні засув на дверях одсунуть. Стрибнули ми, усі троє, з поїзда і добулися до партизанів білоруських. А з партизанами вже ми — у регулярну Червону Армію влилися і воювали до повної перемоги. А як повернулися ми в Радуль, написали в Москву про неждану стрічу з Громницьким, бо пекла нас нам ять про нагайку його. Нам же відповіли з Москви, що вже йон одержав своє по закону і одбуває. І ось багато годів минуло. Калі ж прочули ми, що з'явився Громницький у Пакулі і знову землю нашу топче. Прочули ми про такеє і подумали: "Закон — законом, а в народа — пам'ять довша. Закон може простити, а народ — ніколи". Далєй — самі думайте, ми ж своє — сказали…"
І сіли мужики радульські у свого човна моторного та й попливли назустріч сонцю, що вже за Синявські ліси сідало, попливли по стежці на воді — криваво-червоній…
А третього дня не прийшов Громницький ночувать до баби Домахи, на Муравицю.
Не прийшов йон ночувать, і уранні подибала баба Домаха на берег Невклі, під кручі, де йон завжди рибу ловив і чарку пив з дачниками. Аж лежить Громницький на піску, вогкому од роси нічної, і вже він мертвіше землі. Дак заявила баба Домаха властям, і приїздили з Мрина, і розпитували багатьох, але нічого такого не встановили, а бомагу написали: од розриву серця помер.
І побрела Уляна Несторка, а ще ж вона з людьми пакульськими була, ще не засвітився вогонь страшний за Синявськими лісами, побрела Уляна Несторка, на ціпок опираючись, через вигон, через гору Воронову до сільської Ради. Рушила вона уранні, а прийшла — в обід, бо перепочивала на кожній лавочці, уже ноги погано її носили. І сказала вона начальству сільському: "Не хороніть-бо, начальники сельські, Михаля Громницького в землі пакульській, бо не прийме його земля наша, такеє видіння мені було уночі…"
Але не прислухалося начальство сільське до слів Уляни Несторки. Не прислухалося до слів Уляни Несторки, а наказало похоронити тіло Михаля Громницького на сільському кладовищі, на горі Вишневій. Ходила баба Домаха по селу, мужиків умовляючи, але ніхто з пакульців не пішов могилу копать. Тоді сказало начальство трактористу Петру Нещерету, а йон не пакульський, з Наддніпрянщини йон, із сіл відселених, і викопав він могилу совком, що на тракторі його, викопав він могилу на краю кладовища, у підніжжі гори. Одвезли труну з тілом Громницького підводою, а за підводою тільки баба Домаха йшла та сільський батюшка Савка, з кадилом. А півча — не захотіла над тілом Громницького співать.
Самі старі людяки у півчій, а яни ще пам'ятали.
І загребли труну з тілом землею, і надгробок, з дощок збитий, із зіркою жестяною з наказу влади сільської на могилі поставили.
Йон же, Громницький, колися галіфетчиком був.
А як гнали уранці скотарі телят колгоспних повз гору Вишневу, в поле, побачили вони: надгробок біля дороги стоїть, могила розрита, і труна зверху.
Ой попужалися, попужалися яни, бо ще не було такого у Паку лі, начальству доповіли.
Вдруге опустили труну з тілом Громницького у могилу, землею засипали. А через ніч труна знову зверху, на глині лежала.
Тади поховали його утретє, і приїхав дільничний з Крутьків, узяв трьох хлопці в дружинників, і стерегли вони могилу Громницького усю ніч.
Уже познєй ті хлопці розказували, а чи було так, чи було інак, тольки ті хлопці та дільничний (а йон сам із Крутьків, а матка його — пакульська, замужем там), тольки яни і знають. Як діждалися яни півночі, наче хмара чорна насунула, а була до того ніч місячна і небо чисте. Насунула чорна хмара на небо, і земля загула. Загула земля, і гора Вишнева здригнулася. Здригнулася гора Вишнева, і упав надгробок з могили Громницького, і могила розверзлася, і гроб з тілом із могили піднявся. Дак яни попужалися і утекли одтуль.
А уранні дільничний одвіз машиною колгоспною труну з тілом Громницького у Мрин, а де вже його там прикопали — ніхто в Пакулі сього не знає.
А пакульська земля не прийняла тіло Михаля Громницького, галіфетчика.
Із Книги днів
Історія — се клубок із долей людських, і нічого більш.
Дак уписую до пам'ятної Книги, щоб знали, хто після нас житиме, і болєй не робили такого. Хоч і гомонить хрещена моя, Уляна Несторка: "Якби та не війни, не революції, не голодівки, куди б стольки миру дівать, уже землі тяжко…" Але вельми тяжко сеє все переживать на собі, і ворогові злому не побажаю. У громадянську тую що робилося? Стріляли. Ті в тих, ті — в тих, аби, і правда, землі легше… А найбільш діставалося простому людові, бо — з обох боків. Се як посваряться чоловік із жонкою, на возі їдучи, і почнуть бідну коняку за віжки смикать, то в один бік, то в інший, і кожне — ломакою по спині, щоб його слухалася. Бувало, що й оскаженіє конячка і помчить куди очі бачать, хоч і в кручу. Отак і прості людяки звіріли. Як несповна розуму робилися. Банда на банді сиділа, ненависть та зло — морем розливанним по землі нашій пливло, в очі людям сміялося: де ж ваш Бог, милосердний та добрий?..
Одне врем'я стояв Денікін у Мрині, а більшовики — у Радулі. Між Радулем та Мрином — фронт, хоч який тади фронт. Дак я той денікінський фронт переходила. Солі тади не було і близько, а цинга така була, що в людей із дясен кров текла. А у Мрині, як Денікін зайняв, і сіль стала, і булочки білі, і чого там тольки не було, де воно і набралося. А ми, дєвки, бистрі: ходьом по сіль, то й ходьом! І потьопало нас троє повз болото Чортове, бо на шляхах, вздовж Невклі, застави, і білих, і червоних, не розбереш. А не пропускали. А тамочки, округ болота, некось така височенна була, очерет. Тато, як живі були, ходили на Чортове болото по чаїні яйця, наносять, бувало, повні ночви. Ми ж ішли — се вже якось що під зиму. Дак я провалилася, обмокла. Сяк-так викрутила одіж свою, а йти треба: назад, без солі, не вертатимеш. Од Чортового болота рушили ми на Во-лицю, а там уже — поля, легшей іти. Аж під Волицею — мчать навстріч на конях, із шаблями: "Зворочай!" Дак ми — у крайній двір, такий хороший двір, дядько соняшник товче на олію.