То вже мусила справити й весілля...
А Претич казав, що вона сама підмовила печенігів обстати Родню, щоб була причина завести до Києва Переяславльський полк. Цей полк так і простояв у нас цілу зиму, аж поки Свенельд змирився і все вляглось. І коча була сита, й сіно ціле.
Отак Щеківна переплюнула Щековичів та їхніх Щеченят...
В літо 1414-е
від нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 420-е,
а від убивства великого князя київського Оскола 20-е,
а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 15-е,
а від народження грецького бога Хріїста 902-е.
Заратились угри супроти булгар. Була січа межи ними, й побігли булгари, й почали угри толочити землю по той бік Дунаю-ріки. Зачинився великий князь булгарський Симеон у Преславі й послав до Ольга, кажучи йому так: "Оддав єси свою дщерь за брата мого Владимира, а посагу за нею не даєш". Спитав Ольг у князя Симеона, кажучії до його сла: "Який просиш посаг?" Сказав сол: "Найняв грецький цар проти нас угрів, а ти казав, що відговориш Арпада-феєделема воювати з нами. Пощо ж угри толочать наші ниви й палять села та городи?" Сказав Ольг слам булгарським: "Не послухав мене угорський князь".
І повернув сол булгарський назад до Преслава стольного, й була межи уграми та булгарами друга рать, і побігли булгари, зачинившись у городах. Сказав Арпад Симеонові. "Дай дань мені — й вернуся в свою землю". Симеон же сказав: "Не дам". І вийшов із города стольного Преслава, й була межи ними третя рать. Почав Симеон долати угрів, але вийшов з Плескова-города засадний полк. Вивів своїх воїв старший син Бориса Владимир і вдарив на рідного брата Симеона. Й побіг з малою дружиною Симеон, і прислав до нього князь угорський: "Дай дань тепер!"
Сказав Симеон своїм князям та боярам: "Горе нам! Зрадив мене рідний брат Владимир. Неволя мені!" Й сказали йому князі та бояри булгарські: "Даймо Арпадові дань!"
І дали булгари уграм, і повернув Арпад за Дунай, Симеон же вийшов з Преслава та обстав полком Плесковгород, кажучи до свого брата Владимира так: "Не хоче наша земля вертатися до богів наших древніх, будемо вірні істинному богові Христу. Маю більше полку, виходь з Плескова й поклади меча!"
Сказав старший брат Владимир до молодшого брата: "Я старший од тебе й первіше сидів на отчому столі. Відступись од Плескова — дам тобі новий город Преслав, будеш світлим князем преславським".
Симеон же сказав: "Не відступлюсь од Плескова. Угри повернули за Дунай — нема од кого тобі ждати спомоги. Кидай меча!" Не схотів кидати Владимир меча й знову бився, та почав долати його брат Симеон (вказав Владимир до своєї жони Олени, Ольгової дочки: "Підбили ви мене з твоїм отцем Ольгом супроти брата, шли тепер по спомогу до отця, здамся-бо Симеонові, а він уб'є і тебе, й мене"). Сказала Олена мужеві своєму: "Пошлю".
Й знову билися з города Владимир та його боїли й багаїни, і знову почав брати гору молодший брат, і заволав Владимир до Олени: "Пощо й досі не йде твій отець? Оце вже здамся братові Симеону!"
Сказала до Владимира його молода жона: "Хотіла я бачити тебе князем великим у Преславі, тож і вблагала свого батька Ольга підбити угрів на спомогу тобі, а ти вельми старий і нікчемний!"
І каже Владимир до своєї жони: "Здамся братові своєму Симеонові доброю волею, він-бо мені рідний брат, не звелить потяти, а пожаліє".
І знову не давала йому Олена кидати меча, й знову йшов світлий князь плесковський і ратився, й ніяк не міг вийняти города Симеон. І подався Симеон до старого батька Бориса, й пішов до нього в монастир, так мовлячи батькові: "Не годен збороти Владимира мечем — піди на брата мого Владимира!"
Й покинув Борис монастир удруге й сів на коня. Владимир же впізнав батька з городської стіни й вельми вбоявся. І сказав Владимир до молодої жони: "Оце вже прийшов мій батько. Покаюся йому в своєму гріху, може, обох нас помилує". Сказала йому жона: "Не ходи каятись, Борис-бо звелить потяти обох нас! Пождімо ще трохи — борзо надійде мій отець, уб'є твого брата й отця і посадить нас на столі пресласвському великокняжому!" Владимир же сказав: "Піду".
І забоялась Олена свекра свого Бориса, що, почувши все од Владимира, звелить потяти її першу мечем, і гукнула до свого вірного сторожа Веремуда: "Убий його!" Послухався Веремуд і підняв мужа її мечем під пазуху.
Борис же та Симеон, увійшовши до города і побачивши мертвого, спитали в його молодої жони: "Хто вбив нашого сина й брата?" Олена ж одказала до них: "Сам зняв на себе руки".
Сказав Борис-Михаїл: "Чоловік не може сам себе підняти мечем під пазуху. Це діло твоїх рук!" Одказала Олена: "Слаба рука моя для меча".
Не повірили Борис і Симеон Олені, й сказав Борис: "Візьміть цю недостойну жону й потніть мечами!"
Й схопили Хельгу-Олену й поволокли на городську стіну, але вбоявся Борис-Михаїл Ольга, йшов-бо Ольг на спомогу Хельзі многим полком, і звелів Борис одпустити ковницю Хельгу, кажучи до неї так: "Замолоду я вбив рідного брата, не хотів-бо брат мій прийняти Христа. Тепер мав би вбити й сина свого старшого Владимира, але ти прийняла на себе цей гріх. Я вже старий і не встиг би цього гріха замолити, бо ледве замолив братову кров".
Було-бо святому Борисові-Михаїлу видіння, й з'явився йому ангел Христовий і так сказав: "Прощено тобі Христом смерть братову, вбив-бо брата во славу єдиного бога нашого й сина його Ісуса Христа. Говій — і сидітимеш одесную божого престолу, але іншого гріха не вчини, по чотирьох-бо літах забере тебе господь до себе — не встигнеш замолити нового гріха: кожен-бо смертний гріх п'ять літ замолюється". І, сказавши, одлетів на небеси.
Возрадувався Борис-Михаїл святий і воздарив благо грецькому богові. Й сказав до Хельги-Олени Борис-Михаїл: "Бери, що хочеш, і йди з миром!"
І взяла Хельга многе золото й серебло, й узяла монахи й пресвітери, й пішла за Дунай, так кажучи до Бориса й Симеона: "Начувайтеся, ще прийду до вас! Прийду з сином, і сяде син Владимирів на отчому столі!"
Була-бо Хельга непорожня й сподівалась сина.
Цей же старий князь, прозваний святим Борисом-Михаїлом, присилував-бо до грецької віри булгарський люд, одпустив Хельгу-Олену з миром, не вбоявшись її погроз.
Року 986-го
МІСЯЦЯ ЛЮТОГО
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Грек Мудролюб знову з'явився в Києві. Сольство прибуло напередодні М'ясниць, і Доброчин вельми здивувався, побачивши в сольстві знайомого дідка, який приїздив до Києва перед сімома роками, коли там ще сиділи Свенельд і Ярополк, а він з Володимиром обрилися були в Дорогожицькій пущі.
Архієпископ Димитрій ізсохся на тараню й ще дужче здрібнів, але медок сьорбав, як і раніше. Найдужче дивувало те, що Димитрій був архієпископ, а сольство очолював архімандрит — значно нижчий саном. Був серед греків і корсунський протоієрей Анастас — Муромців зять і син вишгородця Буданка Смоляковича.
Доброчин хотів спочатку перемовитися з ним, а потім роздумав і гукнув старого пресвітера Григорія:
— Хто вищий — архієпископ чи архімандрит?
Григорій одразу все второпав і сказав світлому князеві:
— Найвищий той, іже очолює сольство. Архімандрит Грек Мудролюб. Хоча саном вищий архієпископ Димитрій.
Доброчин сказав:
— Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.
— Я вже розпитав, — одповів Григорій. — Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він — патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб — сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.
— Отже, коли що — питати з нього? — засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. — Приходь увечері й ти на пир.
По обіді зібралася Княжа дума — на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі:
— Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там...
Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.
— Чи не хоче він стати "архієпископом Русі"? — совався Претич. — Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!
Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:
— Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.
Претич підозріло глянув у його бік:
— Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!
Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.
— То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? — спитав світлий князь. — Нащо морочимо голову собі й цареві?
— Заради його сестри! — відрубав Претич. — А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.
— Забуваєш, Претич, — тихо мовив Доброчин, — що візантійський імператор — то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. — Й ще тихіше додав: — А тебе до хреста ніхто не примушує.
— А тебе? — підхопився Претич.
— Також і мене. — Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода — мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: "Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?.." Самі запитання. Особливо вжалило його оте "як же ми". Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: — Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..
Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття поразки й утраченої гідності.
Трохи надії вселив у всіх Ждан.
— Сидимо тута похнюпившись, — сказав він старцям, — а ще й гадки не маємо, з чим прийшов той сол.