Насінину у насінину підібрав. Так такі стебла піднялись, прямо у мій ріст. Розкущувались, кетягами задзвеніли. Подивишся збоку — не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. І кожне — ядерне, гранчасте і таке блискуче, як дорогі камінчики в золотих магазинах.
— Ох і молодець, Дмитре Тимофійовичу! Ти роботу агронома Ворони читав?
— Ні. Про що там?
— Майже про те саме, над чим ти задумався. Він науково довів: посів вирівненим насінням дає на кожному гектарі на три центнери більше зерна. От візьмемо "Українку" — на кожні сто зернин припадає тридцять — великих, п'ятдесят — середніх і двадцять — плюсклих, що дають миршаві запізнілі сходи. Бачив поміж колоссям сухі трухляві стрілки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кілограмів ми пусто висіваємо на кожний гектар.
— Скільки мільйонів пудів на вітер летить, — похитав головою Дмитро. — Значить, недарма я гречку по насінині відбирав. — І вперше щось подібне до усмішки зігнуло його уста. — Хочу таке зерно виростити, як лісовий горіх. Аж у снах приходить воно до мене.
"От де живе душа чоловіка... Нараду, негайно нараду треба скликати", — схвильований Іван Васильович знову одним оком зиркнув на ліву руку, нахмурився, потім швидко розщібнув ремінчик — і годинник м'яко упав у кишеню піджака. Шофер, розуміючи, в чому справа, зупинив машину посеред лісу.
— Дмитре Тимофійовичу, продай мені трохи свого зерна.
— Ви що? — аж перелякався. — Насмішки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на обліку. Я б його за ці самі самоцвіти в золотих магазинах не продав би. — Навіть не помітив, що зупинилась машина.
— Ну, тоді так відпусти трохи.
— І так не відпущу. Я ним ділянку в колгоспі підніму. А як розтечеться воно по руках...
— Скупий ти, — засміявся. — А хоч покажеш своє чарівне зерно?
— Чому ж ні, — охоче погодився. — А восени, коли зародить ділянка, відпущу вам трохи, — розщедрився. "Таки учений, — твердо вирішив. — Та все одно ні зернини не дам, хай сам вирощує".
— Дмитре Тимофійовичу, а про бджоли ти думав?
— Аякже. Тільки зацвіте гречка — усі вулики повивозимо на поле. Тут діло вірне. Бджолозапилення вдвоє підіймає врожай. Це золоте дно.
Ввійшли в чорнолісся. Прозорозеленаве полум'я беріз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмків. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срібла скидалася риба, і тоді вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механізм годинника.
— Бачиш, як струмки озеро утворили? — неждано запитав Іван Васильович.
— Бачу, — відчув, що за цими словами криється недоказана думка.
— От гречка твоя — один струмок. А вона дає життя другому — медовому. Збільшиться ж пасік — і вже сади по-інакшому зародять.
— Вірне слово, — схвально подивився на Івана Васильовича. "Звісно, агроном".
— Сіяти свій лан як думаєте? Широкорядним способом?
— Тільки половину широкорядним.
— Чому? — здивувався.
— Ще опасаються колгоспники. Не сіяли так.
— А ти опасаєшся?
— Ні. Але одного страшно: трапиться що-небудь — усю вину на мене отой Крамовий звалить, — зразу похмурнів. — Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене... Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини і сказати: от це повновісне зерно, а то така паскудна полова, що й худобі курдюк наб'є.
— Не печалься, Дмитре Тимофійовичу. До кореня іще далеко. Коли правду розказав — ніхто тебе з колгоспу не викине.
— Чисту правду! — захвилювався і з надією поглянув на Івана Васильовича. — Хіба я тоді, коли б нашкодив, міг би в райпартком навернутись?
— От і гаразд. А масив засівайте широкорядним способом. Увесь! Обережність тут ні до чого. Вона давно перед наукою спасувала. І тут іще один струмок витікає: поле від бур'янів визволяється. Тобі ж, — весело блиснули очі, — зараз же повертатися додому і сідати за працю: підготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всією душею потягнувся до гречки.
— Який виступ? — незрозуміле здвигнув плечима.
— Завтра в райкомі партії буде нарада передовиків, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.
— Саме таким виступать. Я на людях і слова не зв'яжу, — махнув рукою.
— Справді? Я не повірив би, слухаючи декого в машині, — здивувався, і права брова тріпнулась угору. — Так і думається весь вік у колгоспі мовчуном прожити?
— Поки на оратора не збираюся вчитися.
— Я повніше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангеліну виступати і на зборах своєї бригади і перед усім народом. Радісно було чути її голос із Кремля?
— Дуже радісно. Та не всякому ж такий красний талант дано.
— Коли державне діло робиться, то і слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофійовичу.
— Підняв би вище, так вороги в'язи крутять.
— А їм скрутяться.
— Коли б то так. Поновлять у колгоспі — нізащо бригадиром не стану.
— В дезертири запишешся? — раптово металом різнули слова Івана Васильовича. — Коли трохи трудно стало, то зразу і в кущі? Я думав, сильніший ти чоловік. Недурно, виходить, із колгоспу насмілились викинути. Не завидую тобі, коли маєш полохливу душу.
— Що ви мені про душу говорите, не знаючи ні мене, ні мого життя.
— Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках іще не читав про тебе.
— Скоро почитаєте, — невесело пожартував.
— Думаю — почитаємо. Але ти запам'ятай навік: за чужою спиною ні один новатор не ховався... Новатор-бригадир! Вслухайся — це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.
— Слави багато, а мороки ще більше, — відповів похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. "Новатор-бригадир! Це як музика звучить!" — повторив у думці.
— Як, як? Слави багато, а мороки ще більше? Це треба запам'ятати! Я ці слова ще колись пригадаю тобі! — Іван Васильович засміявся, відкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубів. — Думаю, це так тільки зараз міркується, поки злість не вляглася. А насправді — не так-то захочеться передати свою бригаду, ввірити кревну працю в інші руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться віддати. Защемить щось біля серця.
— Правда, — не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: "Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай".
— Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?
— З гектара? — перепитав, ніби недочув, і замовк.
Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.
— З гектара, з гектара? — бризнули голубінню очі Івана Васильовича. "Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри".
— Та хто його знає. Як не попаде під приморозки...
— Або як сонце не спалить...
— Еге ж, еге ж, — зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.
— А як хороше поліття буде?
— Тоді повинен і врожай збільшитись.
— Скільки вродить?
— Скільки? Та хто його знає... В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, — набагато зменшив омріяну цифру.
— І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?
— Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, — знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.
— А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?
— Опанасенко?! — запитав вражено.
— Опанасенко.
— Гречки?
— Гречки.
— Двадцять?
— Двадцять.
— Ну і я про менше не думав, — відрізав з серцем.
А Іван Васильович розсміявся.
— А про більше, значить, думав?
— Хватить і такий врожай.
— Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів — нам віддасте. Згода?
— Щось про такі умови досі не чував, — заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. "Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підґрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити".
В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.
— Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?
— Чув.
— Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину — і сюди.
— Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.
— На своїй їхатимеш.
— То мрії, Іване Васильовичу.
— А ти що? Без них живеш? Людина без мрій — це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?
— Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.
— І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?
— Та ні, думав.
— Про що?
— Та про те саме — про жито.
— Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.
— Та...
— Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.
— Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок — матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.
— Хороша думка.
— В минулому році я і діти мої вишукували подвійні колоски. Найшли дещицю. Посіяв я зерно на городі, а чи вродить щастя — не знаю. Погомоніти б з ученими головами...
— Це можна, Дмитре Тимофійовичу. Зробимо. — "Ні, цей бригадир багато діла підійме. Яка його підлість з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розійшлися. Перевіримо..."
Іще поговорили про роботу в колгоспі, родинне життя, рибалку, а потім Іван Васильович сказав:
— Нічого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самі. Я працюю в райкомі. А до тебе, Дмитре Тимофійовичу, неодмінно заїду. Побачу, які в тебе самоцвіти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?
— Приїжджайте, Іване Васильовичу.