Сам Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) залишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й розбивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили віддавати шану покійному тільки за те, що були його підлеглими.
— Може, ви й праві, — зітхнув Біляшівський. — Вибачте мені за настирливість. Як це воно сказано у святому писанні: кожна людина — лож!
– Є така приказка, — чемно відказав я, — брехня на брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки одна істина: кожен у цьому світі — Адам.
— Як це так? — не зрозумів Біляшівський.
— А так, — сказав я, вже захоплюючись. — Кожен із нас самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порівняння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого. Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина…
Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.
— Сказали щось правильне, а ще більше неправильне, — мовив він. — Існує одна річ, про яку ви, здається, забули. Знаєте, про що я кажу?
— Ані здогадуюся.
— Я кажу про любов, молодий чоловіче!
— Може, ненависть? — спитав я не без виклику.
— Ненависть — це теж форма любові, — відповів Микола Платонович. — Вона дає нам змогу щось гостро заперечити, щоб інше полюбити… І світ навколо людини не порожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ світів.
Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка — він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змінювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато, і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша річ — те, що відбувається насправді.
Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче обличчя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені раптом жаль його зробилося: цього разу його впевненість була смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя, досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдивлятися його уважно. Був це директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченятами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче жучки, — зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просвічувалось і в ньому.
Він зникне з Житомира відразу ж після похорону під приводом того, що має порадитись у Києві з лікарями. Далекоглядно випросив у попечителя учбового округу відпустку, хоч мету мав іншу, але тепер, після наглої смерті Траутфеттера, його думки хутко перетасувалися. Він позирнув на всіх нас, учителів гімназії, приліпивши по жучку від свого погляду, і я аж рота розтулив: ось він, наш новий директор. Все в ньому було вже директорське: і постава, й нахил голови, й погляд. Починав навіть випромінювати від себе директорські міазми, і, хоч з усього гурту, який повертався із цвинтаря, це помітив тільки я, передчуття було безпохибне.
Микола Платонович і далі начиняв мене доброчесними думками, але я вже був застебнутий на всі гудзики, і ці думки відбивалися від мене, як горох від стіни, — мені стала немила та балаканина. Всього мене аж потягло до директора раввінського училища — ось він, мій персонаж! Ленсаль теж хотів би випромінювати від себе директорську повагу, натомість випромінював повагу миси, в якій варять варення — в Ковнірчука все було справжнє. Я мимоволі наблизився до нього і втягнув повітря: від цього чоловіка густо запахло… ладаном. Я приплющився, тримаючи в носі цей запах, — щось солодке і багатозначне в ньому було. Ну що ж, подумалося мені, побачимо, як воно в нього витанцьовуватиметься. На моє щастя, саме в цей момент з-за хмари визирнуло сонце, і кощава тінь директора раввінського училища торкнулася моїх ніг. Мені захотілося схилитися й погладити ту тінь. Але я зробив інше: наступив на неї ногою, як наступають ящірці на хвоста. Тінь спробувала метнутися й вирватися з-під моєї ноги, але я встиг приклеїти до неї відбиток свого чобота — з цим відбитком вона й помандрує в Київ. Я ж можу лишатися спокійним: ходити в гімназію, вертатися додому, тобто жити життям пересічного нежонатого вчителя — все, що станеться з цим чоловіком, таємне мені не буде.
Отак і йшли далі: глухий, як пень, я, і Біляшівський, який розсипав перла слів, а може, тільки грався у те. Нарешті він збагнув, що я по-своєму кепкую з нього, і мене знову обпекли палаючі, ясні і несамовиті очі. Я почав переповнюватися їхнім вогнем, як глек. "Хай тобі грець!" — подумав я, бо знову відчувся нікчемним перед цим диваком. Закляття мені допомогло, я знову став застебнутий на всі гудзики, а Микола Платонович обірвав свою мову й посмутнів.
— Бувайте здорові! — буркнув він і завернув на Старонільську. Я чемно зніс над головою капелюха, але він не побачив цього гречного руху — йшов серединою вулиці, похилений і з гривою білого волосся, що вибивалося з-під капелюха й маяло на вітрі: було в його поставі щось смутне.
Я посмоктав дупластого зуба і відразу ж забув про нього — до мене заговорив Ленсаль. Я відповів, але не так, як належить відповідати директору, а тільки інспектору, від чого лискуча миса померкла, Ленсаль подивився на мене не без гніву. Але я лишався смирений і послужливий, тож він вибачив мені тугодумну непередбачливість і забалакав роблено люб'язно, наче ми були між собою майже рівня. При цьому дивився на мене як директор, на що я зреагував — мою поведінку ніяк не можна було назвати непоштивою.
Я обернувся, гімназисти поверталися з цвинтаря, відставши від нас сажнів на сто, їх супроводжував новий наглядач, високий і сухоребрий і з такими настовбурченими бакенбардами, що учні лякалися вже самих цих бакенбардів. Лучицького не було видно, він ще й досі оплакував кончину приятеля.
— Не знаєте, — схилився я до Адольфа Карловича, — яка назва тієї англійської страви, від якої помер директор?
— А ви хочете покуштувати її? — спитав Борген. Сьогодні він був похмурий, певне, й зараз їла його нетерплячка випити.
— Хочу остерегтися, — сказав обачно.
— Або вгостите нею свого приятеля.
— Гадаєте, що в цьому ділі є щось нечисте?
— Я гадаю те, що знають усі, — сказав Борген. — Те саме, що й ви.
— Чому ж згадали мого приятеля?
— А хіба він у вас є, пане Сатановський?
— Якщо не рахувати вас, — сказав я, усміхнувшись.
— В мене шкапа — приятель, — буркнув Борген.
— Які похмурі у вас думки, Адольфе Карловичу!
— А ви хотіли б на похороні мати веселі думки? В цей час до нас повернулося сяюче, як миса, Ленсалеве обличчя, начебто хотіло доказати, що й на похороні можуть бути веселі.
— Сподіваюся, — сказав мені Ленсаль, — що розділите нашу тризну, хоч ви й непитущий. Пошанувати покійного директора наш святий обов'язок…
— Не відмовляюся, — сказав я. — Поважати своїх директорів — найсвятіший наш обов'язок.
– Іронізуєте, пане Сатановський? — вигнув брови Ленсаль.
— Боже борони! — щиро гукнув я. — Просто сумую її паном Траутфеттером.
Ленсаль спробував з'явити прісну міну, начебто й він сумував за покійним, але обличчя його так само блищало.
— Чи повідомили про директорову смерть в учбовий округ? — схилився я довірно до Ленсаля.
— А вам тут яка турбота? — насторожився Ленсаль. — Ще рано вам мріяти про директорське місце.
— Для себе рано, — чемно сказав я. — Але можна бажати добра і ближньому.
Ленсаль сприйняв цей мій вислів як комплімент, начебто я й справді мріяв, щоб він став директором. Задоволене почервонів і подивився на мене милостиво.
Сонце знову визирнуло з-за хмари, і я раптом помітив, що цього разу його проміння особливе. Було воно різке, сліпуче і, освічуючи всіх нас, обрамляло кожного у фіолетове окресля. Від того обличчя наші теж набули фіолетового відтінку, і мені замлоїло серце: я подумав, що зв'язаний з цими людьми, котрі ступають біля мене, навіки. Навіки існуватимуть вони, та й я біля них, і ми недаремно так щільно збиваємося в гурт. Всі ми по-своєму нещасні й мізерні під цим сонцем, і недаремно поклало воно на нас фіолетовий знак. Може, й справді, ми діти не так землі, як чорнила, і замість крові в нас те ж таки чорнило. Можливо, й справді, з чорнильної речовини зроблено наші мізки, адже поза тісний світик, поза тимчасову скупченість, яку творимо, не сягає з нас ніхто. Зрештою, і смерть одного з нас так само маловажний факт — ніби вилито із пляшечки чорнило; навіть для нас, найближчого оточення покійного, це майже не горе. Єдиний чоловік, що оплакував Траутфеттера, — Лучицький. Можливо, саме через те він і відколовся від нашої компанії — подія переламувала його життя істотно.
Так воно й сталося. Правитель канцелярії після того занеміг. Перестав уживати вибагливих страв, а, відчуваючи постійні болі у шлунку, подався лікуватися до Німеччини і там пропав, можливо, поділивши участь свого приятеля.
РОЗДІЛ IX
Попечителя Київського учбового округу знав кожний, хто віданню того округу підлягав. Я ж зацікавився ним ще в часі навчання у Київському університеті — між іншим, про нього писалося в моїй першій "Чорній книзі", яка, на превеликий жаль, згоріла. Не маю наміру переживати тої історії вдруге, бо така вже моя вдача: згублене не відновлювати — нудна це і невдячна робота. Високий, огрядний князь Матневський-Шашкін вразив був мене, коли вперше потрапив мені в очі. Мав звичку прогулюватися пішки, навіть без супровідного слуги, очі в нього були геометричне круглі, сині й трохи здивовані, нижче стримів поважних розмірів ніс, помережаний червоною сітківкою капілярів, ще нижче — дві маленькі й тонкі губи, такі маленькі, що дивно ставало, як пролазить між них ложка. Це було перше, що зацікавило в князя, і я тоді немало попотів, придумуючи, щоб побачити, як він їсть. Я це уздрів, але був розчарований: князевий рот мав надзвичайну здатність розтягуватися, і в нього, як виявилося, могла ввійти не тільки проста ложка, а й ополоник. Бакенбарди князь носив високо підстрижені, а підборіддя мав широке. Саме дивлячись на це підборіддя, його підлеглі небезпідставно відчували в колінах трепет.