Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба — завтра різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.
Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:
Коли не було з нащада світу,
тоді не було неба, ні землі,
неба, ні землі, лиш синє море,
а серед моря та два дубочки...
Князь Володимир пізнає пісню... Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце...
І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі — жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви* (*Скурати й ларви — личини й машкари.), збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв'язане соломою й змащене смолою коло.
А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:
...Там сіли-впали два голубочки,
два голубочки на два дубочки.
Почали собі раду радити,
раду рядити і гулькотати,
як ми маємо світ основати... —
лунало й нині все ближче й ближче.
— Несіть меди, ол, горіхи! — велів князь Володимир.
Вже біля самого ганку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ганку, частував і дякував колядникам.
На Горі лунало, гриміло:
Добрий тобі вечір, наш славний княже,
щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на здоров'я...
З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.
Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.
— Я не знаю, де живу, — говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. — Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони...
— Та хіба ж нині Русь не стала християнською? — щиро здивувався князь Володимир.
— Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.
— Важить не те, — відповів Володимир, — де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.
— Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!
— Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, — посміхнувся князь Володимир.
— І в Сварога вони вірують...
— То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.
— А бог Волос?
— Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.
— А оці колядки на різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!
Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.
— Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?
— Як хто? Токмо бог, що є один у трьох особах: бог-отець, бог-син, бог дух святий.
Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.
— Учора ввечері, — стиха промовив він, — я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє... "Коли не було з нащада світу..." А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море — ой, як це добре, єпископе.
Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:
Спустимося на дно до моря,
винесем звідти дрібного піску,
дрібного піску, синього каменя,
з дрібного піску — чорна землиця,
студена водиця, зелена травиця,
з синього каменя — високе небо...
Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:
— Не жахайся, отче! Вірю, як велить серце. Така вже Русь, всі людіє. Будемо вкушати!..
Ключниця Амма, що зовсім постарілась і зігнулась, дістала з покуття кутю й узвар, приготувала ситу — це була древня, як світ, їжа пращурів дому й усіх живих, нині сущих. Єпископ Анастас, не знаючи цього, досхочу їв.
2
Князь Володимир пожалів Святополка, не покарав його за зраду отчині, думав, що той зрозуміє й спокутує свій гріх.
Але є гріхи, яких нічим не можна спокутувати, хто відмовився і зрадив отчину — вже ніколи не буде вірним її сином, хто прокляв свого отця, — окаянним став довіку...
Святополк жив за ворітьми Гори у теремі, який колись побудувала княгиня Ольга, разом з ним була й жона Марина, численна двірня, що приїхала слідом за ними з Турова.
Не було з ними тільки єпископа Рейнберна — він, запеклий католик, найвірніший, здавалося б, слуга римського папи, першим схитнувся, коли воєводи Гори стали допитувати його з іспитом — водою й залізом, це він перший розповів правду про зраду Святополка, зрікся його, присягався, аще вирветься з Русі, ніколи сюди не потикатись.
Він не виїхав з Русі — надто похилі літа мав благовісник папи єпископ калобрезький Рейнберн, надто пізно, тримаючи в руці хрест, схопився за зброю, — так у київському порубі він і помер, вночі висхле тіло чужинця кияни поклали на сани й вивезли далеко за город, закопали в глухому байраці.
Князь Володимир часто запитував, що робить Святополк, але не міг допустити, щоб той жив поруч, на Горі, — важко було б сину Юлії, ще важче — йому; він не міг дозволити, щоб Святополк і виїхав з Києва, бо віднині йому не вірив; князь Володимир думав, що промине якийсь час і Святополк прийде до нього.
Цього не трапилось. Одного ранку, коли князь Володимир, рано вставши, спустився в сіни, рушив разом з кількома воєводами й боярами до стравниці, щоб там поснідати, воєвода Вовчий Хвіст, крокуючи з князем поряд, тихо промовив:
— Злу вість маю, княже!
— Говори!
— З терема Ольги за стіною зник князь Святополк.
— Може, поїхав на лови, в поле?
— За твоїм загадом я пильно дивився за князем, три дні шукав його на ловах і в полі, нарешті дізнався, що поїхав він з невеликою дружиною потай вночі до Білгорода, а там далі Червенським шляхом.
— Але ж це шлях у Польщу?!
— Так, княже!
— А жона його Марина?
— І її немає...
Воєводи й бояри вже дійшли до самого кінця переходів, ждали князя біля дверей стравниці.
Князь Володимир зрозумів, що сталось, — Святополк ще раз зрадив йому — тепер уже остаточно, до смерті.
— Велю, — зашепотів Володимир, — взяти велику дружину, гнатись за Святополком, шукати скрізь...
— А якщо піймаю? — Воєвода Вовчий Хвіст, стоячи перед князем, дивився йому просто в очі, ждучи суворого слова.
— Тоді в поруб... довіку!
— Добре, княже, — відповів воєвода, попрощався, пішов у сіни, надвір, щоб виконати княжий загад: одразу ж узяти дружину, мчати на захід, ловити князя Святополка.
Взявши з собою дружину, воєвода Вовчий Хвіст того ж дня виїхав на Білгород, там заночував, вранці ж наступного дня послав з дружиною сотенного свого Кручу, велів йому їхати до города Володимира, де воєвода мав свій двір, передати грамоту огнищанину Паську, повернутись у Білгород і тут ждати його слова.
Сотенний Круча, права рука воєводи, повів дружину на захід. На Червенському шляху довго було видно хмарку жовтої куряви, збитої копитами коней, минуло небагато часу, й хмарка зникла, розтанула в голубій імлі.
Тоді воєвода Вовчий Хвіст, що залишився далеко від стін Білгорода сам, завернув коня праворуч, помчав широкою долиною понад рікою Ірпенем, скоро пірнув у густий віковий ліс, що тягнувся звідси до Дніпра.
Надвечір він опинився у Вишгороді — древній —фортеці, що колись приймала ворожі удари з півночі, а нині заростала лопухами й бур'янами, стояла як чорне пугало над Дніпром, не чула людського голосу.
Але що це? Тільки воєвода Вовчий Хвіст наблизився до Вишгорода, як на стінах його з'явилось кілька воїв, придивились, окликнули воєводу, одімкнули й знову замкнули ворота.
Вовчий Хвіст вечеряв удвох з Святополком у палаті, що виходила до Дніпра, — тут колись жив кілька днів з Рогнідою князь Володимир.
У палаті нікого не було — дворяни раніше, ніж туди зайшли Вовчий Хвіст і Святополк, приготували все на столі й зникли, вони, либонь, і не знали, для кого готують вечерю.
— Так кажеш, Володимир мене шукає? — запитав Святополк.
— Вельми шукає, послав у всі кінці, велів, якщо піймаємо, кинути в поруб, довіку.
— Що ж, — засміявся Святополк, — я у вашій, боярській, волі...
— Не жартуй, княже, — сказав Вовчий Хвіст. — Не за тим сюди їхав.
Сівши за стіл, вони випили.
— Колись ми не хотіли робочича приймати, — дуже тихо, але помітно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвіст, — кров проливали під знаменом твого батька. Загинув Ярополк — служили Володимиру, думали: прийме християнство, буде повним володарем Русі, біля нього станемо ми...
— А хіба він цього не зробив? Випий, Вовчий Хвіст!
— Я випив і вип'ю, але не п'яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слід, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у імператорів корону, василевсом був наш князь.
— Слухай, Вовчий Хвіст, він і нині василевс.
— Ні, — одразу ж заперечив воєвода. — Він був дужим, міцним, справжнім василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той він нині, що раніше.
— Говори правду, воєводо!
— А що мені говорити? — зло відповів Вовчий Хвіст. — Розмахнувся Володимир широко, з усією силою, повалив старе древо, тільки зашуміло... Єдина Русь, василевс, біля нього ми, церква... Але він нас не питав, на нас не зважив, роздав землі синам, землям дав волю й право, тільки про нас, про Гору забув...
Примруживши очі, Святополк пильно дивився на сп'янілого воєводу, проте сам не був п'яний, думав своє.
— І вже сини його й заворушились, — Ярослав, знаємо, їде до свіонів, думає йти супроти Києва, Мстислав тмутараканський — Володимир і цього не знає — збирає рать, Ростов і Муром вигнали його синів, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от і василевса немає, єдиної землі немає...
— Але Володимир, — заперечив Святополк, — має дружину, покличе земське військо.
— Що дружина й земське військо? — сказав Вовчий Хвіст. — Ми — його дружина й військо, ми були його мечем і хрестом... Але нині... боротись з ним і всіма його синами? Ні, не хочемо й не можемо.
— Візантія! — кинув одно тільки слово Святополк.
Вовчий Хвіст голосно зареготався:
— Візантія... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, — корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти...