Може, й забагато в цій рецензії похвали...
— Ну, як у тебе, Павле? — почув Байбалів голос і розплющив очі, згубивши нитку роздумів.
Старий, видно, давненько повернувся додому, бо його кожушанка вже висить на стіні, а він, роздягнутий, без шапки, стоїть посеред юрти, тримаючи в руках безвухий глечик і склянку, наповнену молоком.
— Про груди питаю. Не краще?
Він чекає відповіді, як приречений до страти — помилування, як найсвятішої надії. Вона, та надія, тихо жевріє в його добрих очах, зовсім неприхована, і її добре бачить Грабовський. Бачить завжди, а нині — особливо. Йому шкода старого, шкода не менше ніж самого себе. І хочеться сказати щось приємне, окрилююче, не погасити тієї райдужної надії, не завдати чоловікові зайвого болю Тому відповідає на ці запитання, що повторюються кожного дня по кільканадцять разів, бадьоро, дещо прикрашуючи свій справжній стан.
— Трохи легше.
— Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап'єшся гарячого молочка з маслом, може, ще покращає. Арамаанова жінка й сьогодні твердила своє: найліпше — молоко. Пообіцяла на завтра зварити якусь іншу траву. Каже, така трава, що всі недуги як рукою знімає.
Підвівшись на лікоть, Грабовський одним махом випив дві склянки. Знову приліг на подушку і задоволене зітхнув У грудях справді ніби полегшало трохи. Здається, навіть сили в тілі прибавилось.
— Смачне молоко. Спробуйте й ви.
— Обійдуся, — байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик покришкою. — Може, сими покуштуєш?
— Спасибі. Пізніше, їжте самі.
— Я встигну, а от ти... Хочу, Павле, тебе вилаяти, а все ніяк не зберуся, нема часу.
— Зараз і лайте, коли заслужив. Якраз вільна година випала.
— Випала, — посміхнувся старий. — Шуткуй собі. Таки заслужив. Арамаанові хлопці вже не прийдуть до тебе.
— Чому?
— Не прийдуть, доки не одужаєш Так і Арамаан казав. Де ж то бачено таке: сам хворий, а до себе збирає малих обдертусів з усього наслега.
— Їх лише п'ять.
— А п'ять — мало? І навчаєш їх грамоти, можна сказати, ні за що.
— То ж барахсанські діти. Я ж не взяв Югаєвого хлопчини, хоч староста обіцяв мені чималі гроші, аби погодився вчити лише його найменшого сина.
— Ат, Югай, Югай, — одмахнувся Байбал, наче від мухи. — Того нечистий не вхопить. Свого вишкребка він уже одвіз у науку до якогось мархінського вчителя.
— Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бідаків, а їхнім дітям також треба вчитися.
— Не про гроші мовиться. За те, що не дереш шкуру з людей, вони тебе шанують. А про своє здоров'я треба дбати. Видужаєш — тоді вчи, скільки тобі захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш — гнівайся, а я таки постою на своєму.
5
Свого слова Байбал дотримав. Він, як жартома говорив Грабовський, без згоди на те "попечителя", самоправно влаштував зовсім непередбачені різдвяні вакації. Наступного дня з самого ранку шпортався на подвір'ї, ніби зайнятий якимсь ділом, а таки перестрів учнів за хвірткою і сказав:
— У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука відкладається не знати доки. Коли хвороба минеться — сам загадаю до школи.
Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель підвівся з ліжка лише тоді, як одшуміли талі води і забрунькували дерева. Та й після того учні не встигли намилуватися своєю школою, наслухатися тих знадливих історій та бувальщин, які для них щодня множилися в Байбаловій юрті. Незабаром розпочався збір заболоні, і хлопчики, помічники своїх батьків, потягнулися до лісу, а наслег напівспорожнів.
Грабовський теж захотів попрацювати разом з людьми, але Байбал зразу став дибки.
— Розумнішого не міг вигадати? — допитував сердито. — Нащо тобі та заболонь? Кого будеш нею частувати? І з голови викинь дурне. Сиди під юртою та грійся, щоб усі болячки з тебе за літо вийшли. Якщо хочеш купатися чи поглянути на ліс, то можна піти, а за заболонню — ні й ні.
Довелося скоритись волі хазяїна. Старий також не одривався від дому аж до середини літа, не спускав Павла й на мить з очей. Відлучився тільки на заготівлю сими, але й з озера навідувався майже щовечора, приносячи повну торбу в'яленої риби. Прийде, розвішає ту рибу на шкіряних перев'язях, якими обсноване все подвір'я, наготує вечерю і знову ладиться в дорогу, аби доспати коротку ніч на теплому піщаному березі.
Так і сьогодні. От уже порожня торба під пахвою, а довгий ялиновий костур у руці.
— Хоч би повечеряли зі мною, — просить Грабовський.
— Дома марнувати харч? — дивується, як завжди, старий. — Хіба там, на озері, нема що їсти? — І вже переводить на інше: — На річці нині був?
— Був.
— Добре. Тільки у воді не засиджуйся. Більше грійся на сонці.
— Я так і роблю.
— До Краніхфельдів завтра не збираєшся?
— Ні. Багато роботи. Піду в суботу.
— Бувай здоровий.
— Ідіть щасливо.
Але ранок зруйнував усі плани. Грабовський ще й не скінчив снідати, як принесли лист з окружного поліцейського управління. Вілюйський справник сповіщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-якої сільської громади в межах Якутської області, коли та громада не буде заперечувати.
Повідомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що він і не доснідав. Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту і подався з наслега до Мархінського висілка. Ішов недавно скошеними луками, обминаючи копиці пахучого сіна, а в голові клубочилися ще не зовсім ясні, але райдужні думки і плани. Очевидно, такий самий дозвіл уже мають Краніхфельди, Генрик Адамович, Михайло, Микола, Софія. От якби всім пощастило пристати до одного села, здобути паспорти і цілим гуртом майнути з Якутії. Спершу влада, мабуть, не пустить у Європейську Росію, та поки що можна пожити і в Західному Сибіру, а потім...
— Обережно! — почув оклик і підняв голову. Прямо перед ним, під копицею сіна, сидів Віктор Кра-ніхфельд, замотуючи ногу онучею.
— Чого тут розсівся?
— Перевзуваюсь, бо муляє, — посміхається Віктор. — Біда з цими поетами, та й годі. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловіка розтолочити. Куди торочишся?
— До вас.
— Хочеш похвалитися, що нарешті станеш гречкосієм? Вітаю тебе, бурлаче, і зичу всілякого гаразду на новій життєвій ниві.
— Ви також отримали повідомлення з Вілюйська?
— Учора. Значить, ти мені, а я тобі несли однакову звістку.
— Виходить, так.
— Тоді я обертаю голоблі, і почимчикуємо до нас. Згода?
— Хай.
Краніхфельд натягнув чоботи, і рушили.
— Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
— Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець має більше права, ніж політичний засланець.
— Більше?
— Маючи паспорт, він може мандрувати по Сибіру.
— Ти в це віриш?
— Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
— А насправді?
— Треба, Вітю, домагатись того, щоб де-юре дорівнювалося де-факто. Це — перше. І друге. Якщо нам навіть заборонять мандрувати, то цим дозволом ми все ж можемо скористатись на краще.
— Приснилися бабці дівочі вечорниці.
— Не поспішай. Могли б ми, балаганці, приписатися до одного села? Могли б. А це вже діло: принаймні вкупі легше жити.
Краніхфельд відповів не зразу. Видно, думав.
— Загалом ідея досить спокуслива, — обізвався нарешті. — Давайте до нас.
— У Мархінський виселок?
— А чому б ні? Він не гірший за інші наслеги Вілюйщини.
— Може, й не гірший, та мене більше вабить село Павловське.
— Там Олексій Макаревський живе?
— Жив. Недавно виїхав у Росію. Справа тут не в Макаревському, а в тому, щоб бути ближче до обласного центру. В Якутську багато політичних засланців, книжки, преса.
Краніхфельд, який досі був у веселому, навіть грайливому настрої, враз спохмурнів. Знову помовчав.
— Ти, Павле, маєш рацію, — сказав якось глухо, немовби вибачався. — Та, на жаль, приєднатися до твого плану ми не зможемо.
— Чому?
— Спитати легко. Ех, друже, ти, запеклий холостяк і непоправний романтик, багато чого не розумієш. Я й не дивуюсь, однак вдумайся сам, вдумайся не книжно, не з висоти політичних програм і переконань чи покликів громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на цій грішній землі. Скільки потрачено за три роки праці, сил, здоров'я! Ми лише обжили садибу, хату, вирубали та викорчували біля двох десятин лісу під поле. І все це тепер покинути?
— Можна спродатися.
— Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висілку, купить так, щоб бодай труд вернувся? Ніхто. А потім, куди поїдеш, сподіваючись дітей? Ні, ми з Евеліною остаточно вирішили хліборобити тут доти, доки не дістанемо права повернутися в Росію. Іншого виходу нема.
— Ні, є.
— У переїзді до Павловського?
— Хоча б.
— Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софію, Михайла, переїздіть туди, обживайтесь, а потім гукнете нас.
— Завтра ж напишу вілюйцям та верхоянцям. Якщо ніхто з них не пристане, поїду в Павловське один.
6
Хворі ноги аж гули. Чув, як вони, попухлі в колінах, наливалися чимось важким і пекучим, немовби розтопленим оловом, а одійти від вікна не міг. Спершись ліктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер її пальцями, знову хукав, набираючи повні груди повітря, але крижаний накип не танув. І це завдавало ще більшого болю. Зовсім нічого не видно. Що там діється на світі божому? Чи все догори ногами пішло, чи провалюється в безодню?
— Знову?! — донісся стривожений голос Ольги, яка нечутно зайшла в кімнату. — Чому встав?
--— Та я... — похопився Грабовський. — Я...
--— Знаю, знаю, — перебила. Говорила, наче одрубувала кожне слово і сердито жбурляла в нього.
Її лице з морозу пашіло, а на оксамитових бровах сріблилися дрібненькі краплини розталого снігу.
— Хто тобі дозволив?
— Хотів поглянути, що надворі робиться. Дослухаюсь — реве, свище, стогне за вікном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумій...
— Розумію, все розумію, але зрозумій нарешті й ти: тобі необхідно лежати, коли хочеш видужати. Лежати, — повторила з суворим притиском.
— Доки ж лежати? — запитав з глибоким душевним надривом. — Навіть камінь не витримає такої муки. Скільки ще валятися колодою?
— Скільки треба, стільки й можна, Павле, — в її голосі також забриніли крихкі нотки. — Лягай, прошу тебе, не муч мене.
Скоряючись її проханню, спробував зробити крок, але кволо захитався, мов лозина під рвучким вітром, зціпив зуби і знову схилився до лутки. Замість зойку, який застиг у очах, тільки болісно кашлянув і весь позеленів.
Вона підбігла до нього.
— От бачиш, — скрушно зітхнула і припала лицем до худого плеча.