Ти ж винен мені за Марину? — попросив Льоня.
— Вона мене не послухається.
— Ти уступи, а далі я вже сам, — наполіг друг, і Павка, збираючись до лікарні, розгублено знизав плечима.
Запалення сягнуло очних ямок, і хірург, стягнувши сталеві коронки, викачав з-під них півстакана жовтого гною. До вечора біль загострився, і Павка залишився у кімнаті.
Його підмінив Льоня. Нічого не підозрюючи, о десятій прийшла Аська.
— Павло захворів, і сьогодні мій день, — Льоня кинувся допомогти зняти плащ, але жінка відсторонилася.
— Якщо так, то ретельно пильнуй котли, щоб Павлик не змерз, — залишила на столику "Мадеру" і пішла.
На остаточне рішення Павку наштовхнув лист з Конотопу. Наташа писала, що поступила в аспірантуру і збирається до Києва, а тітка Таня вже поїхала у Подольськ няньчити доччину дитину. Малий Артемка одружився зі шкільною подружкою і вже перебрався до неї в прийми. Тато ж залишається без догляду, і було б добре, якби Павка отримав вільний диплом і повернувся до Конотопу.
Павка проснувся на зорі і, сповнений молодої сили, вискочив з гуртожитку. Він давно примітив: якщо, виходячи на вулицю, відчуваєш бажання врізати першому зустрічному в морду, — значить, не все ще змарновано. Навпрошки крізь базу відпочинку моряків він підтюпцем побіг до моря і крутим глинистим берегом спустився до пляжу. Море ще спало. Зграйка незнайомих дівчат на пласкому камені ловила ранішній загар. Вони з цікавістю витріщилися на відчайдуха, що явно нагострився пірнати. Павці ж здалося, що він привернув їхню увагу своїми мускулами та засмагою. Він виструнчився і "щучкою" пірнув під першу хвилю. Холодна як ніж вода опекла, прихопила, скувала, і він зрозумів істинну причину дівочого інтересу. Не подавши виду, він шпарко сягнув буйків і хотів, було, пропливти ще й вздовж їх, але одумався: мошонка, разом з відростком, цілком сховалася у животі, і це його збентежило. Вийшовши на берег, глянув на покажчик температури моря: дев'ять градусів. "Мушу повертатися в Конотоп до тата", — остаточно вирішив він.
Хлопці ще не повмивалися, як до кімнати, постукавшись, зайшов Юрко Золотов.
— Хочу на прощання розрахуватися за цигарки, — звернувся він до Жулана.
— Так у чому справа? Наливай і пий.
— Грошей катма, але маю товар. Мухач, гайда на вокзал: ти майстер торгуватися.
Напередодні у красунчика був день народження, і дівчата з групи піднесли йому букет із п'яти білокрильників. За годину посланці повернулися з двома пляшками "Московської".
— Пробачте, що без закуски. На вокзалі, куди не глянь, — усюди торгують калами.
— Більше рубля ніхто не давав, — виправдався Мухач, який після Гришиного виїзду офіційно зайняв його ліжко. Гриша відколовся від гурту ще в листопаді, одружившись з одеситкою красунечкою Любою, заради якої він навіть перевівся на інженерно-економічний факультет. А це він, скучивши за компанією і розчулившись, узяв слово. "Пацани, — сказав Гриша Водолажченко. — Незабаром отримаємо дипломи і роз'їдемось. А на що ми можемо розраховувати? Правильно казав Льоня: були бідними студентами, — станемо злиденними інженерами. Я радий, що перевівся на інженерно-економічний і не тільки заради Люби. Механіком я вже працював після технікуму, а з дипломом економіста розраховую стати директором. Наприклад, м'ясокомбінату. Скажи, Павучок, хіба не настав наш час керувати заводами? А то куди не глянь, — усюди довгожителі! Позаймали всі місця і сидять, сидять — не зрушиш... Звісно я їх поважаю: війна й все таке... Але нехай вже йдуть на заслужений відпочинок. Ми! Ми, тридцятирічні, маємо виходити наперед!" — проголосив він, піднявши стакан над головою.
Обережно постукавшись, до кімнати зайшов четвертокурсник на прізвисько Кошкодав і смиренно попросив у Валька закурити.
— Я тобі що, тютюнова фабрика, Кошкодаве? — визвірився Жулан.
"Кошкодавом" хлопця прозвали за повадку, повертаючись з гульні, хапати бродячих котів за хвіст і з розмаху трощити їм голови об цегляний паркан, що тягнувся вздовж вулиці Піонерській.
— А я що? Я нічого. Валько, я ж нічого, — пробуркотів Кошкодав, задкуючи. Рік тому, повернувшись з цілини, він пів общаги поїв коньяком з чайника, і думав, що може розраховувати на зустрічну доброзичливість.
Нарешті роздали направлення. Льоню посилали головним механіком маслозаводу в Кострому; на таку саму
посаду, тільки в Ярославль, їхав Сашко Наумов; Юрко Золотов до Мелітополя, а Жулан у Саратов. І тільки Гриша з Павкою виклопотали собі вільні дипломи.
— Усі русявки — наші, — радісно потер руки Жулан.
"Россия — страна небритых мужчин и толстых женщин с чёрными пятками", — охолодив колегу Льоня: — Герберт Велс.
Ухопивши на руки заповітну корочку, Жулан поквапився забрати з відділу кадрів вступні документи. Атестат, насправді, виглядав жахливо: Валькові прізвище, ім'я та по батькові були надряпані поверх відверто вимитих хлоркою даних первісного власника.
— Яка гидота! Руки б відірвати тому, хто правив, — зауважив Льоня, який п'ять років щомісяця майстерно продовжував термін постійних проїзних квитків на трамвай і тролейбус.
— Дай хто сірника, — нервово попросив Жулан.
Він підпалив "документ" і тримав його у руці, допоки вогонь не дістався пальців.
— Розітри об асфальт, — підказав Павло.
— Спробували б ви, розумники, вчитися в інституті з шістьма класами... І ось, я — інженер! Я — інженер! — вигукнув Жулан у спину бронзовому Ломоносову. Скрутив вузласту дулю і додав:— Ось тобі коріолісове прискорення!
Тиждень ще погуляли в Аркадії і роз'їхались. Мухачу за собою залишили півтора десятка порожніх пляшок і купу смердючих шкарпеток.
— Пильнуй, щоб не зафарбували Роквела Кента, — суворо наказав Льоня.
Частина VII
"А люди всё роптали и роптали, А люди справедливости хотят: "Мы в очереди первыми стояли, — А те, кто сзади нас, уже едят!"
Володимир Висоцький
Розділ І. Щаслива зустріч
Славний танкіст і військовий комісар Яків Пантелеймонович Нетреба помер на День Радянської Армії; з вечора відзначив свято у колі однополчанів, а вранці Ганя знайшла його на диванчику вже синім. Поховали полковника з усіма почестями: з військовим оркестром, з орденами і медалями на подушечках і салютом на цвинтарі. Залишившись сама, Ганя ще глибше занурилась в науку. За три роки вона писала дисертацію на тему "Функція кори надниркових залоз у хворих на цукровий діабет" і отримала звання кандидата медичних наук. Завідувачка відділенням обласної лікарні; доцент медичного інституту; вродлива і статечна; у міру причепурена, елегантно вбрана і завжди привітна, вона слугувала взірцем стійкості й успішності. Студенти слухали її, затамувавши подих; хворі ходили по відділенню навшпиньки, а начальство не утримувалось, щоб при нагоді зазирнути їй під завжди накрохмалений і в міру розстебнутий комірець.
Але була одна шпичка, що болісно колола серце: її перше і пропаще кохання. Направду ж Петро Чепурний ніколи не полишав її у спокої; писав, що все їй простив, вибачався за свою вайлуватість і набивався на зустріч. "Я що: сільська школярка, що колись вистрибувала на одній нозі під мандоліну?" — відганяла спокусливі думки Ганна Макарівна. Тим не менш, щойно їй підвернулося відрядження до Києва на всесоюзний семінар ендокринологів, вона з трепетним серцем рвонула в Україну.
І вони зустрілися. Пообідали гострим м'ясом у ресторані "Кавказька кухня" і порхнули на таксі до Кіблича, де тиждень любилися у свекрушиній хаті. Опісля, в поїзді на Москву, Ганя написала у записнику: "Сьогодні, на день Маковія, я до Петра прийшла. Я наче макова квітка цвіла. Я свого судженого так довго ждала. Жила... А хоч чому-небудь раділа? Хоч когось любила? Ні, нікого. Жила з нелюбом і лише грала якусь надуману роль на життєвій сцені."
Вона поїхала, а він після тих гостин наче сказився. Писав щодня, а інколи й двічі на день. Щовечора ходив на пошту, замовляв міжміські перемови і, очікуючи з'єднання, встигав ще відправити одну-дві телеграми. Листи писав, не очікуючи відповіді; знов і знов освідчувався у коханні; вибачався за старе й уговтував кидати ту Рязань і перебиратися до нього в Гайсин. Як він тільки її не оспівував! Й Анічка, й синьоока Лілея, й Анюта, Анікуша, і Милочка-Вередулька, і моя маленька Киценька, і Лисичка, і кохана моя рідненька Лисунька, і Анюша, і добра-весела-смутна-смілива Лисичка-Хлопчик, і просто Нюся. Підписувався також не без видумки: твій Коник; Коник волохатий; Валетик з хвостиком; твій Барбосик, твій Кнурик. "Яким би я був щасливим, аби повсякчас відчувати твоє бархатне тіло... Віриш: оце, потонув би в ньому! Хочу тебе і вночі, і вдень: мням, мням, мням! Ой, хочу! Ай, хочу! Ай, ай! Ой, ой! Ай, ой, ай", — закінчував він кожен свій лист.
А вона не квапилась; узяла паузу, розмірковувала: "Теж мені Коник-Кнурик об'явився! Що вона загубила у тому Гайсині? Ненависну свекруху тішити? Хіба не краще жити вільною, не догоджаючи вередливій тварині, що зветься чоловіком! Хіба для неї — кандидата наук, доцента, лікаря з Великої букви знайдеться достойна робота у тому закутні? І як це вона кине своїх студентів? На кого залишить хронічних хворих? Ось і Лесик перейшов на четвертий курс. Хто подбає щодо його працевлаштування? Хто, як не вона наглядатиме його здоров'я? Феня? Але вона націлилась на Магадан за достроковою пенсією! Ні, хай там що, а я залишуся у Рязані... То він, якщо вже так кохає, перебирається сюди. І нікуди не дінеться, лише треба його ще трішечки подрочити". І Ганя умисно зволікала з відповідями на його листи. Жіноча тактика спрацювала: Петро не тільки заприсягнувся ніколи ні в чому їй не дорікати, але й в усьому її слухатись.
Обговорити подробиці Анна Макарівна завітала у Київ. Наречений замовив номер в готелі "Москва", вікнами на Хрещатик. Саме розкошувала каштанова осінь; молодята подовгу просиджували на стародавніх лавах, підгодовували безстрашних голубів, дивувались чудакуватим перехожим і пригадували все найкраще з минулого.
— А як в Рязані з роботою? У Гайсині я — шанована особа: все міське начальство овочами і фруктами забезпечую, — хвилювався Петро Васильович.
—Теж мені,—"особа"! А завідувачем обласним сільгоспуправлінням не хочеш? У мене якраз лікується секретар обкому з питань сільського господарства, до речі, сам з Полтавщини.