Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
"Давно не бачилися — витай!"—сказала Мотря і теж руку до нього простягнула.
Взяв, потримав і до уст підніс: — "Чи вільно?"
Мотря подивилася на нього: "У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?"
"Від гетьмана лист до генерального судді возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові".
"І добре зробив,— озвалася тітка,— а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у вас?"
"Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі".
"Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми".
"Мотря Василівна теж?"
"Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію".
"Бодай би вас Бог милував,— вмішалася Марія Хведорівна.— Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі, Іване, стілець,— ось він там, під деревом, бачиш? — і сідай з нами".
Чуйкевич послухав.
"Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся".
Чуйкевич присунувся ближче.
"От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів".
"Краще кажіть, що постарів. Вже й сиві волоски попадаються".
"Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!"
"Здалеку, шановна Маріє Хведорівно, з самого Києва".
"Що ж там гетьман?"
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в повітрі висіло і кожний при всякій зустрічі питався його, що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не затремтіла на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру, її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була як раніше і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
"Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою.— Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?"
"Недавно його милість з Жовкви вернув".
"З Жовкви?—спитала Мотря.—Що ж він там робив?"
"Цар на раду воєнну кликав".
"Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готує".
"Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти".
"І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому".
Мотря слухала уважно.
Чуйкевич говорив далі:
"Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, ніби цар гетьмана обидив..."
Мотря спалахнула:
"Обидив? Як?"
"Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернувсь і нарікав на невдячність царя".
"І що? Що далі, говори!" — наглила Марія Хведорівна.
"І — ніщо. Помирилися якось".
Всі троє на хвилину замовкли.
"По-ми-ри-ли-ся..."
"Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернувсь. Далі фортецю будує".
"Та ж її ще тогідь збудували!" — зауважила Мотря.
"Не хоче наша земля слухатися царських інженерів,— пояснював Чуйкевич.— Ті окопи, що їх насипали тогідь, поусувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться".
"Навіть коней козацьких обезсилює цар,— і Мотря жалісно зітхнула.— Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома залишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?"
"Хіба запорожці",— зауважила тітка.
"Запорожці гетьмана не люблять".
"Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра".
"Боже, скільки роботи!" — аж скрикнула Марія Хведорівна.
"Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. В день працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі".
"Доробилися",— глухо повторили жінки.
"І Цікаве от що,— розказував далі Чуйкевич.— Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли".
"Скарб?"
"Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу".
"Хіба що земля змилосердиться над нами",— з жалем промовила тітка.
Мотря заперечила її:
"Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній негідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, підло!"
Кров підступила її до лиця, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну грізну, несамовиту.
Марія Хведорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку:
"Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було,— приговорювала жартуючи.— Що в нас погано — це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир..."
"Злетяться круки на жир..."
"Мотре, Мотре!"
Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.
"А може, ти Мотре, мені не рада? — питався, беручи її за руку.— Говори щиро. Якщо ти не можеш спокійно дивитися на мене, то піду собі геть і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу".
Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Хведорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпиливості набереться. Жаліла його.
Мотря отямилася:
"Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя—неприкаянна".
Оперлася плечима об липу і дивилася на зорі.
Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші...
"Ось яку гарну нічку посилає Господь,—начала тітка.— Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю".
І пішла.
Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви малював. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: "А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть?"
Чуйкевич далі шаблею по стежці водив:
"Доводилося мені битися зі шведами і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождеві своєму і за ним по славу, як птахи у вирій, летять". Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома залишили, але боягузів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, підло..."
"А їх король?"
"Що ж тобі про нього казати? Він, як кожний великий чоловік, у легенді живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений і грізний у бою, все на переді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий".
"Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?"
"В тім-то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять".
"Як то собак?"
"А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить".
"І не втече?"
"Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає".
"В них собаки, а в нас?" — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись їй просто в очі, спитав:
"Мотре, а що ж буде з нами?"
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його, або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
"Що буде з нами? — питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі".
"Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов ніде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре".
"Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?"
"Навіть після того".
"Правду кажеш?"
"Як на сповіді святій".
* * *
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гильками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
"І не соромно тобі гетьманову коханку любити?"
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
"Мотре,— прошипів,— уразила ти мою найболючішу рану!"
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
"Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку,— я по щирості спитала".
"Мотре! — почав з жалем Чуйкевич,— ти навіть не здогадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою — як між молотом і ковадлом лежало".
"І ти видержав удари?"
"Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити".
"Дивно!"
"Сам собі дивуюся, Мотре".
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
"Знаєш що? — почала нараз, змінюючи свій голос, Мотря.— Говорім, як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути".
"І буду".
"Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?"
"Правди хочу, Мотре".
"Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу".
"Гетьмана любиш?"
"Люблю свою мрію, а більше не питай".
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця.
"А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш.