Знала, що вони мали свої наради, що самі визначували членів своїх монастирів до ріжних справ і поїздок. А всі інші жінки подібним не займалися. І тим більшу вдячність відчувала супроти церкви, котра допускала й підносила жінок до такої праці. І тим більше гнівалася в душі на учителя Річчі, що він якось так з усміхом говорив про церкву.
Настуні ані не снилося, що Річчі був одним з політичних розвідунів Венеції, найбагатшого тоді міста Європи. Його завданням було слідити всякими способами відносини на Сході та причинятися до виховування таких інтелігентних невольниць, яких опісля можна було б ужити до звідунської служби на дворах мусульманських намісників, адміралів, генералів, везирів11[11] і вельмож.
Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпіла венеціян, Річчі буцімто був на службі у генуенців, ворогів і конкурентів Венеції, котрі мали розмірно більше симпатії у турків, ніж венеціяне... Велика генуенська купецька фірма, у котрій служив під сю пору Річчі, мала спілку з купцями вірменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Інтерес і політика були в ній так майстерно пов'язані й закриті, що навіть далеко не всі учасники тої спілки знали, в чім річ. Головна централя спілки нарочно була приміщена в Кафі, а не в Царгороді, де мала тільки свою філію з найбільш довіреними людьми.
Настуня більше відчувала серцем, ніж розуміла розумом, що в огороді її думок наступає якась зміна. Виглядало їй, немовби той її внутрішний огород поділився на три ріжні грядки з ріжними квітами.
Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймиліша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозуміла.
Друга грядка була та, яку засаджував в ній турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але він сам був їй симпатичний, бо відчувала в нім чесного й віруючого чоловіка.
А третя грядка була та, яку засаджував в ній італійський учитель Річчі. Інстинктом відчувала, що він гірший від турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов гріх. Мов тепла, ясна водиця в купелі обіймала її дивна наука тодішнього меткого Заходу. Більше відчувала, ніж розуміла, що та наука визволяє нутро людини, але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку і кинжал у другу й говорить:
"Тобі все вільно робити, що тілько хочеш!" А строга наука Сходу говорила: "Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!" Вона в'язала — ще тяжче, ніж татарське реміння. Але в тім зв'язанню чути було силу. Відчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою на всі боки.
Перед чистою, як квітка, душею Настуні стояв тодішній Захід ренесансу, заражений уже безвірством і злочином,— і чужий Схід, повний жорстокостей, але сильніший вірою в Бога на небі, котрий вибрав той Схід на кару для землі.
Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрішньою опорою був хрест. Але його щораз більше немов заливали дві нові струї. Ще виринав він у її душі — навіть ясніший, ніж перед тим. І держалася його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь.
О. страшна є внутрішня повінь розхвильованої душі людини! А така повінь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настуні...
II
Хоч Настуня не любила Річчі, але з запертим віддихом слухала його лекцій, особливо про безоглядні вчинки жінок в італії. Як же він цікаво оповідав! Про їх інтриги й заговори або про ріжні отруї, якими прятали зі світу ворогів.
У нутрі кричало щось у ній, що так не вільно робити. Але рівночасно заглушувала той крик нова свідомість, що так роблять... І моральний крик її душі був щораз тихіший і тихіший. Просто освоювалася з тим, хоч терпіла від того.
Одного дня прийшло їй на думку, що її учитель має якийсь означений і добре обдуманий план, коли оповідає їм про те все. Властиво від першої години, яку перебула разом з ним у школі, відчувала, що се якийсь таємничий чоловік, котрий чогось не договорює. Кілька разів здавалося їй, що ловить кінець нитки його дуже таємничого клубка. Вже пальчик прикладала до чола на знак, що відгадала. Але по хвилі спускала ручку... Не могла відгадати.
Все те її цікавило й захоплювало, але й мучило. Тому відіткнула, коли Річчі перейшов до зовсім нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома — перші глухі вісті. Але тут довідалася докладніше про нові дива-дивенні, які італійський земляк її учителя відкрив за великим морем, у котре заходить сонце. Довідалася про червоних людей, що летять як вихор степами і здирають шкіру з голов побіджених, про їх шкіряні вігвами й кам'яні святині на таємничих озерах, про золоті палати їх царів у Мексиці і Перу та про страшну, завзяту боротьбу з білими наїздниками.
З того повернув Річчі на оповідання про чудові пригоди Одіссея. Помалу перейшов до еллінської філософії, втягала в свої думки його науку, як втягає квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах, як черешня.
Все, що вчула, обговорювала потому зі своєю товаришкою єврейкою, котра більше знала, бо довше вже була в руках сих торговців, котрі старанно підготовляли свої жертви.
Раз запитала її Настуня:
— Скажи мені, Кляро, на що вони нас вчать про ті отруї і про жінок, що таке роблять?
— То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони міркують собі так: ану ж котра з їх невільниць дістанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори, і не одна таке робить. Все те спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здаеться мені, що та спілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.
Настуня здригнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи не любила зачіпати в розмові тої справи.
Але раз знов запитала Кляру:
— Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці? — Абдуллаг? Ні! Се чесний турок, він слухає Корану. Але він не знає, що робиться.
Раз, коли сама йшла коридором і спізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:
— Чи Ви поїхали б зі мною в західні краї?
— Як то? — відповіла збентежена і ціла запаленіла.— Адже я в неволі...
— Втечемо разом.
Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але пам'ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Річчі, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:
— Я... я... надумаюся...
Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.
Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.
Так минав час. А сподіваний викуп не приходив... І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може, не допускали до неї ніякої вістки? Часом сиділа й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки.
Властителі Настуні тішилися, що мають таку пильну ученицю.
А тим часом Стефан Дропан, наречений Настуні, зі значними грішми їхав з польським посольством слідами своєї любки. Був у Бахчисараю і добився до Кафи. І молився в церкві оо. Тринітаріїв, лиш через улицю від своєї Настуні.
Скрізь розпитував і поїхав дальше аж до Царгороду. Але навіть ніякої вістки про неї не здобув. І не відзискав Настуні, і вона не відзискала його. І хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цілей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей і народів на стежках, які вони самі собі вибирають вольною волею, ідучи до добра чи зла.
VI
В НЕВІДОМУ БУДУЧНІСТЬ
"Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris:
et non invenies altiorem viam supra,
nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis".
Понад морем сумно лине
Ключ відлетних журавлів.
Хто з них верне? Хто загине?
Чути їх прощальний спів.
I
Багато днів минуло у школі невольниць, і над страшною Кафою вже другий раз на північ летіли журавлі. Настала гарна весна, і земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристані причалив ряд турецьких галер, побачила Настуня з вікна своєї кімнати, як військова сторожа у пристані зачала кидати свої шапки на землю і зривати намети! Голосні оклики вояків доносилися аж до неї.
Миттю стало відомо всім, що в місті Ограшкей помер у дорозі старий султан Селім12[12] і що тіло його чорними волами везуть до Стамбула.
Якесь небувале заворушення заволоділо мусульманами.
На устах усіх було ім'я престолонаслідника, що досі був намісником Магнезії.
— На престол вступає молодий Сулейман!
Сі слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском і таємничістю в очах.
По вулицях міста якось інакше йшли військові відділи: інакше ступали, інакше несли мушкети, інакше підносили голови. Крок їх став твердий, а литки яничарів мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Кафи збиралися товпи мослемів і,голосно кричали до неба:
"Аллагу Акбар13[13]! Нехай сто літ живе султан Сулейман!" ...Десятий султан Османів! А з тим окликом якась дивна легенда віри і надії йшла від Чорного моря і від гір Чатирдагу між народ мослемів. Йшла і кріпила його на дусі і на тілі.
Навіть на подвір'ях гаремів побожні жінки мослемів піднімали своїх дітей вгору і з завзяттям шептали:
"Нашу кров і майно — на приказ падишаха!"
І всі мошеї станули отвором, а народ мослемів хвилями напливав молитися за молодого султана. Із верхів мінаретів кричали муедзини дивними голосами свої молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемів. Чути було в воздусі, що надходить велика доба держави Османів, підготована твердістю покійного султана. Якась аж неймовірна єдність опанувала мусульман всіх племен і станів — від багача до жеброти. Від неї тим виразніше відбивали посоловілі обличчя чужинців, християн і жидів.
Настуня з цікавістю очікувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана.
Як тільки на другий день увійшов у кімнату Абдуллаг, запитала його:
— Чого мусульмани сподіються від нового султана? Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях і сказав глибоким таємничим голосом:
— Султан Сулейман буде найбільший зі всіх султанів наших!
— Чому? — запитала молода невольниця, котра вже убулася в школі і привикла до учителів.
— Бо так предсказано,— відповів з глибокою вірою поважний Абдуллаг.
— Але що саме предсказано? — запитала цікаво Настя.
— Предсказано, що з початком кождого століття родиться великий муж, який обхопить те століття, як бика за роги і поборе його.