– Дивіться, який блідий!
– І… і заплаканий! Дивіться! – скрикнула Люба Присяжнюк.
– Ой, що тобі болить? – забідкалася Таня Верба.
– Йому треба негайно лягти! – вигукнула Надя Трав'янко.
І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його попід руки, потягли до тахти і силоміць поклали.
"Ну, зараз почнеться!" – з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі – він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.
На якусь мить дівчата завмерли. А тоді…
– Ой, – прошепотіла Тося Рябошапка. – Дивіться, як йому погано!
– Здається, знепритомнів! – прошепотіла Таня Верба.
– Бідолаха! – прошепотіла Люба Присяжнюк. – Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми…
– А ми, – зітхнула Надя Трав'янко, – ми ж завжди вважали, що він противний… А він узяв і помирив Ерику й Гудрун.
Льодик ледь-ледь розплющив одне око – сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них були абсолютно серйозні й зосереджені.
– Так же ж і пишуть, – знову зітхнула Надя Трав'янко. – "Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!" І що він там таке написав?…
І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Ерика переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився… І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме. Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.
І тут йому враз спадає на думку, що радість – жіночого роду… І дружба, між іншим, – теж…
Але мир – усе-таки чоловічого…
* * *
Проте хоч доброта – теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто її позбавлений.Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець – наче з іншого класу, вищий і старший за всіх… Це…
Фігура
Коли він уперше зайшов до класу, Ігор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув:
– Ух ти! Фігура!
І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.
Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.
Звали його Юра Хитрюк.
Він мав би вже бути в шостому, але цілий рік прохворів – пролежав у лікарні.
Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.
За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м'який.
Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх "ад'ютантів" Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту в лівому ряду, і в'їдливо-чемно спитав:
– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!
– Н-ну з-зна-аю, – враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).
– Ой, сумніваюся! – похитав головою Дмитруха. – От що глаголить пункт восьмий?… Пункт восьмий правил для учнів глаголить: "Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху". А ти? Ти нас привітав?
– Я… я… кивнув… – ще дужче червоніючи, сказав Фігура.
– Ех ти! "Кивнув"! У нас так не вітаються! У нас кажуть: "Здрастуйте, любі друзі!"
Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.
– Припинити! – гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.
– Привітайся, будь ласка! – лагідно сказав Дмитруха Фігурі. Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:
– Н-ну… зд-драстуйте… л-любі д-друзі…
– О! Це – інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!
Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:
– Здра-стуй, Фі-гу-ро!
А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! – на зразок "Фізкульт-ура!"
І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька і почався урок.
А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:
– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: "Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою"… А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!
І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: "Гоп!" – і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.
– По конях! – закричав Дмитруха.
Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучки Віри Яківни: "Зараз же припиніть!" – не обірвав їхнього галопу.
– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! – сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу. – Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!
Він вийняв із кишені та власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.
– С-спас-с-сибі! – закліпав очима й почервонів Фігура.
А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою – вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха – він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим "ад'ютантом його превосходительства" Дмитрухи став з цього дня Фігура. – Фігуро! За мною! Вперед! – вигукував Дмитруха і мчав по коридору.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.
– Фігуро! На перший поверх! У спортзал! – вигукував Дмитруха і дріботів сходами.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.
– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! – вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.
І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура…
– Тю! Просто як цуценя! – стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі…
Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто "Фігура", а "мій Фігура":
"Подивилися б ви на мого Фігуру…", "Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..", "Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може – я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!.."
Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:
Попросим, друзі, ми Фігуру
Зібрать за всіх макулатуру!
Стоїть Фігура, як скульптура,
– Не хлопець, а карикатура!
Ну, а Фігура… Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так занудьгував за хлоп'ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічав ні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів…
А може, помічав, але пробачав…
А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був… І на всі Дмитрухинські "жарти" Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби. Та от одного разу…
Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.
Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав – ніхто зроду не бачив такого пістолета.
То був справжній пневматичний пістолет.
Ігореві привіз того пістолета його старший брат – спортсмен.
Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.
На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.
Щоб ніхто зі старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.
Фігура намалював на стіні сараю крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне – поціляв він добре. Влучний він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. Щоразу, як він поціляв, Фігура зі щирим захопленням вигукував:
– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..
Раптом із-за стіни сараю з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.
– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!
І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.
– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.
– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!
І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.
– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!
– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!
Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.
– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. "Бенгальський тигр" хрипло, майже без голосу нявкнув.
І тут сталося несподіване.
Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.
Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю.