Попросили виконати її до кінця.
Тіточка сіла за фортепіано, взяла кілька акордів, ніби пробуючи голос, а потім вдарила по клавішах. Кімнату сповнила велична мелодія, в яку вплітався голос Олени Антонівни.
Коли вона закінчила, всі деякий час сиділи мовчки, полонені трагічним змістом пісні.
— А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, — з гордістю мовила Олена Антонівна.
— Он як! Хто ж він, де тепер?
— Син мирового судді — Григорій Олександрович Мачтет...
Всі були вражені, слухали, затамувавши подих.
Слухала й Леся. В її уяві вимальовувався каземат — він чомусь був подібний до підземелля Луцького замку, і худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесія, попереду якої робітники і студенти несли труну з тілом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зі стиснутими кулаками і гнівом в очах. їм наказували розійтись, погрожували, а вони йшли і йшли...
І тоді вперше, спочатку несміливо, а дедалі дружніше, залунала пісня:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил...
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил...
Її заспівував кароокий, у форменому костюмі студент, який ішов у перших рядах. Сотні людей підхоплювали пісню, несли її, мов знамено. А вона — повільна, не дуже голосна — жахала жандармів, хитала старі мури, кликала до боротьби. З провулків виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесії.
С тобою одна нам дорога:
Как ты, мы в острогах сгнием,
Как ты, для народного дела
Ми голови наши снесем...
Лютували охоронці порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кілька залпів у повітря. Демонстранти скінчили пісню, звернули у про вулок і пішли грізною мовчазною лавиною.
На кладовищі, коли труну опустили в могилу, в морозній тиші чітко, надривно звучав голос Мачтета — друзі клялися відплатити ворогам...
— А через кілька днів того студента було заарештовано, — закінчила розповідь Олена Антонівна.
Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тіточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих.
Гості попрощалися, Олена Антонівна пішла проводжати їх, а Леся сидить і сидить за фортепіано, вишукуючи пальчиками почуту мелодію.
Вночі їй снився сон: іде вона широкими вулицями в робітничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робітники — незламні, грізні — ідуть нестримно, впевнено назустріч сонцю. Поруч неї кароокий студент, а далі — дядько Михайло з пишною бородою і вусами — наче зійшов з фотографії, що недавно надіслав їм із Софії. Він трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний... Леся співає. Слабенько бринить її голосок, але, вплітаючись у тисячоголосий хор демонстрантів, він теж стає могутнім, дужим.
IX
Тихим гомоном струмочків, що звідусіль дзюркотіли до річки, прощалася зима. Щодень приносив лагідніші подихи вітер і зеленіла на пагорбках земля. Відкурли-кали в синьому небі журавлі, відгелготіли гуси, і забродило повітря весняними пахощами. Вони пробиваються крізь набряклі бруньки, стебельця трави, що встеляє широкі надстирські береги, крізь зарості конвалій. Весна народжує в серці незнані сили.
Не сидиться Лесі. То на луг кортить, то бродила б попід замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що інше робити, коли в кімнаті нудота? Книжки, що їх батьки привезли із Франції, вже прочитала, а за підручниками цілий день не всидиш. Була б Шура, з нею ліпше, — так поїхала. Десь у Києві наймають з матір'ю кімнатку, запрошують у гості.
Від'їхала й тіточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзі. Як-то там, чи безпечно їй? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешні умови, натякала на власний постійний куточок. Куди ж тільки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листі турбується вона про здоров'я онуків.
Там і добре було б, тільки ж як розпрощатися з Волинню? її, Лесю, вабитимуть сюди почуті пісні та легенди, кликатимуть мавки. Навіть у сні шумітимуть Їй темні волинські бори, лагідно хлюпотітимуть ясноводі озера. Де почув вона такий щирий спів соловейка?
Ні, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться.
Невідоме непокоїло дівчинку. Леся частіше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти її на село послухати веснянок.
А скоро й нагода трапилась. І не звичайна. Прийшов якось батько обідати і ще з порога сказав:
— Танцюй, Оленько.
— Чого б то? — байдуже спитала та, накриваючи стіл. — Лист який надійшов?
— Не вгадала, — радів батько. — Куди цікавіше.
— То що ж? Кажи швидше.
— Землю нам дають на викуп.
— А де, в якому місці?
— Можна і тут, біля Луцька, а то є ще під Ковелем... Та ти давай обідати, я ж голоднісінький, — просив Петро Антонович, бачачи, що дружина перестала подавати, захопившись розмовою.
— Ой пробач, Петре. Сам же винен — то танцювати змушуєш, а то... Ну, сідай, я зараз, хутенько.
За обідом домовились, що наступної неділі поїдуть на оглядини до Ковеля, бо тут, мовляв, незручно — далеко від залізниці.
І ось вони знову в дорозі. Позаду лишився Луцьк, що проводжав їх розміреним дзвоном соборів і церков, а обабіч шляху потяглися близькі й далекі села та хутірці...
Хороше їхати отак — без турбот, і думати, й думати про все, що потрапляв на очі. Поруч ведуть ділову розмову батьки, ледве чутно мугиче Кароль на передку, щебече Ліля, а навстріч тягнуться на базар запряжені волами вози. На них — збіжжя і всяке хатнє начиння, а зверху, в кудлатих баранячих шапках і з незмінною люлькою в зубах, — статечні господарі. Подекуди за возом бреде нехотя корівчина.
Селяни вітаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович відповідав їм так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали зморшки на широкім чолі, обважніли повіки. І хоч веселий він, говіркий, а гляне на нього Леся, і жаль аж стискав груди. "Нелегко йому, — думав. — Скоріше б вирости, допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от підросту, наберуся сил, і побачить тоді..."
— Ти чому невесела, Лесенько? — запитув мати. — Болить що-небудь?
— Ні, мамочко, то я так... задумалась.
— Про що ж ти думаєш?
— Про все. І про вас. От коли виросту, помагатиму всім... а найперше бідним. Вони ж не винні, що бідні.
— Звичайно. Тільки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову.
— А як воно саме думавться, що ж я зроблю?
— Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... — втручавться батько. — Від цього не вбережеш, — стиха додав він дружині.
Співуче цокотять по брукові підковами коні; схилились над шляхом крислаті клени, ніби хочуть підслухати людську розмову, вгадати Лесині думи... Переспа... Голоби... Які дивні назви мають тут села!
— Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? — запитув Леся.
— А тато ще вдома казав, треба було слухати, — втручавться Михайлик.
— Ото який! Як, татуню?
— Колодяжне...
— А чому воно — Колодяжне?
— Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто їхав — коло криниці тієї спинявся... Від того й назва пішла.
"Певне, великий був той колодязь, коли з нього всі воду брали, — думав Леся. — Які-то там мусять бути могутні джерела! Адже дорогою он скільки людей проїжджав і проходить?.. Цікаво подивитися б на нього..."
А сонечко вже ген-ген підбилося, пестить теплом. Татусь аж задрімав. Кумедний такий: очі то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива — хита-вться на всі боки і часто падав на груди... Тоді тато стомлено протирав очі, винувато дивиться на маму, і обов сміються.
— Хутко приїдемо, — каже Кароль і показу в пужалном: — Он уже Ковель.
Справді, за верхів'ями придорожніх дерев, за чагарями, що підступають до шляху з обох боків, замаячіли якісь вежі, хрести.
Всі пожвавились.
— Десь тут і Колод яжне, — підвівся батько. — Он, здається, вже видно.
— Не відаю, — каже Кароль, — не бував у тутешніх місцях.
Проїхали ще півкілометра, і між ріденьких садочків виглянули перші хатки. Низенькі, присадкуваті, вони скидалися на купи почорнілої від негоди торішньої соломи. Стін майже не видно за кущами, самі димарі повиставляли до неба широкі закопчені пащі, мов благають чогось.
Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кінцями впиралася в ліс. Він підступав до села майже впритул. Тільки неширокі смужки ще не ораних городів розділяли його і село. З протилежного боку, від Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кілька корівок і з десяток овечок.
У дворі, що прилягав до шляху, старий поліщук у постолах і підперезаній широким поясом свитині порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-міському одягнених людей, він одірвався од роботи, схилився на полудрабок і спостерігав.
— Агов, діду! — гукнув йому Кароль, спиняючи коней. — Яке це село — Колодяжне?
Старий не змінив пози, поволі кивнув головою, не промовивши й слова.
— Воно, — сказав батько. — Бери ліворуч.
Кароль круто повернув коней, і віз одразу заплигав, захитався на вибоїнах. З дворів, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали приїжджих, про щось між собою перемовлялися. Дітвора в довгих полотняних сорочках, босоніж лопотіла слідом, аж поки грізним окликом батьки не завертали її.
Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в селі особливого. Таке ж брудне, обшарпане, як і на Звягель-щині або Луччині. Мамі, видно, не до вподоби, бо чогось із докором поглядає на тата.
Околиця села, а за нею — берег, а далі — похмурий праліс.
— Отут і зупинимось, — каже батько і перший зіскакує з воза.
Кароль порозгнуздував коней, лише Ольга Петрівна сидить з Лілею, вагаючись, чи його злазити, чи й не варто.
Петро Антонович відійшов кілька кроків, узяв грудку землі і в задумі розтирає її на долоні.
"Нічого, родитиме... Та ще візьмемо берега", — міркує він.
Поки батьки радяться, де які ставити будівлі, діти розбрелися поміж кущами, збирають квіти. Та й багато ж їх тут! І ряст, і запашні дрібненькі фіалки, і темно-зелений барвінок.
— Лесю, де ти там? — почула братиків голос, але промовчала. Хай покричить. А вона тим часом посидить на самоті біля джерельця. Цікаве ж! Б'є просто з-під пенька.
Леся вибралася на пеньок, сіла, підібгавши ніжки, і роздивляється навколо.