Він не любив, як хто згадував "чорта", а надто в хаті, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.
— Не буду вже, їй-бо, не буду! — присягався він.— Хай йому чорт, тому чор... Ой!.. Ну, скажи на милость божу,— так тобі на язик і лізе!
— Правду кажеш, Зіньку, що годиться нам за своє обстоювати,— загомонів Карпо, облишивши Васютині присягання.— Та лихий то розум у воїна буде, коли війну починає, а як подужати — не відає.
— От штука! — не втерпів Васюта.— Сам же все кажеш, що господь і младенці вмудряє, не то що, а ми ж таки здорові лобуряки!
Зінько засміявся, але Карпо озвався поважно:
— Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук ніколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох із Зіньком, і читати тебе вивчили! Тільки й знаєш, що казочки гортати.
— Давай людей до себе прихиляти,— перепинив Карпову науку Зінько,— турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх,— вони ж повинні побачити, що їм краще.
— Сліпі, вони мають очі, глухі, вони мають вуха,— відказав Карпо.— Прихиляються вони тільки до лихого,— немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надію в бозі.
— Неминуче це треба! — казав Зінько.— Бо в нас багато такої бідноти, що їй хоч і зараз давай тієї землі, а як попустимо її в багацькі руки, то тоді вже вдруге не наживемо.
— Не попустимо! Подавляться вони нею! — підбадьорював Васюта.
Товариші ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справді почали всім розказувати про Денисові заміри та підбурювати людей, щоб не поступалися тією землею. Всі люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелів запитувався такого чоловіка, чи він озветься проти цього заміру в громаді, то звичайно чоловік виляв на всі боки і силкувався нічого на це не відказати. Наші приятелі дуже добре розуміли, через що це так: один винен був щось самому Денисові чи кому з його товариства; другий — мав у їх позичити; третій — узяв чи думає брати землю... І кожен не' хотів проти тих людей навпростець виступати. Тільки сам Грицько Момот сказав Васюті по щирості:
— Що ж, братику, я б із дорогою душею до вас пристав, да коли .ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене віл, пропала й коняка... Напозичався я по самі вуха, що вже й нікуди далі. У Дениса я позичив двадцять карбованців на коня, і оце мені за тиждень виходить їх оддавати. А в мене ні копія. Як не зласкавиться Денис, не відсуне строку, то що я робитиму? Забере він у мене коня за ті гроші, та ще й тим не оплачуся... У мене ж діти дрібні! Якби я міг оддати ці двадцять рублів,— обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.
Васюта почув, що Грицько правду каже, і не знав, що йому й відказати.
Але були люди й зовсім незалежні від Денисового товариства. Такі казали, що стоятимуть у громаді проти Дениса, і їм можно було вірити. Та таких було небагато, і мала поки була надія на перевагу.
Зійшовшися Карпо з Васютою до Зінька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав і за Грицька. Зінько замислився, мовчки.
— А що, братця,— озвався врешті,— якби ми Грицькові та пособили?
— Як то? — спитався Карпо.
— Та так, скинулись би грішми та й позичили б йому, щоб він міг Денисові гроші вернути. Бо, бачите, раз, що чоловікові пособити — завсігди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.
— Отже, їй-бо, правда! — скрикнув Васюта.— Щоб я здох, коли він не добре радить!
— Розумна твоя рада,— промовив і Карпо.— Та чи стаче ж у нас на теє грошей?
— Якось скинемось! Уже ж для такого діла гріх не стягтися, бо воно таки справді добре діло буде, куди не глянь,— упевняв Зінько.
— Скільки ж йому: двадцять карбованців треба?
— Еге ж. Карпо подумав.
— От що вам казатиму! — промовив нарешті.— Малі в мене тепер гроші: немає спромоги більш як п'ять, карбованців позичити.
— І то добре! — сказав Зінько.— А ти, Васюто?
Васюта хоч і парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам він був найстарший у сім'ї.
— Та що ж? Уже ж і я більш як п'ять не нашкрябаю.
— Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованців знайдеться, то я й дам десять,— казав Зінько.— Усього й буде двадцять. Так і скажемо Грицькові, що це йому гуртова запомога, щоб він міг там оплатитися і до нас пристати.
— А не одурить же він? — спитався Карпо.
— Похоже, що ні, бо то щира душа,— відмовив Зінько.— А ти, Васюто, як думаєш?
— Хі! Та я Грицькові йму віри більше, ніж собі! Коли мені вірите, то йому й поготів! — одказав той.
— Коли так свідчите, то й оддаймо йому гроші ції,— сказав Карпо.— Підемо всі втрьох до його, певніше воно й поважніше буде, як усі з їм говоритимемо. Видно, й йому тоді буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.
— Правда! — згодився Зінько.
Не гаявшися й пішли.
Увійшовши троє товаришів у вбогу хатку Грицькову, освічену поганенькою тьмяною лампою на стіні, побачили там усю сім'ю. Четверо дітей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидів за столом. У хаті було нечепурне, сорочки на блідих дітях та на Грицькові були чорні, повмазувані, а Грицькова жилетка — лата на латі. Сам Грицько, трохи вже згорблений від тяжкої праці, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою і з глибоко позападалими сірими очима, здавався старішим, ніж був справді: не було ще йому й сорока років, а видавалося, що мав їх із півсотні. Здавалося, мов щось пригнічувало і цю тісну хатку, і людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригніченості. Висока, гарна з себе й здорова, вона була і вбрана краще, і по хаті ходила, мов чужа, мов гістя. Вона не любила Грицька і пішла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так ізробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько і четверо галасливих дітей очортіли вже їй без міри,— якби могла, то й не зазирнула б сюди!
Привіталися гості, посідали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Він ходив до суддів, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тій десятині. Дак судді кажуть: "Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам і голову морочиш? От ти їм і пожалійся!" Тепер він бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як ізможе.
— Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! — промовила Ївга неприхильне і мов радіючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лаві біля мисника ложки і весь час, поки Грицько довго розповідав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зінька, блискаючи на його своїми смілими звабливими очима,— він-бо сидів на лаві крайній, біля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядів, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, і їх очі ззирнулися.
— Знаєш ти там! — одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зінька. Він їй подобався.
Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зінька:
— Чом ти до нас ніколи не заходиш?
— Я? — спитав, трохи дивуючись, Зінько.— Та так... діла не було.
— Та ти ж так недалеко живеш,— казала вона так саме півголосом, мов співаючи, а очі так і грали, так і променилися до Зінька.— Близенько живеш... Заходь, то й мені веселіше буде.
— Добре! спасибі! — відказав Зінько й зараз же пристав до гуртової розмови.
Грицько, розставляючи порепані чорні руки, казав:
— Я й сам бачу, які вони дерилюди. За їми ніде правди не знайдеш. Ні до старшини, ні в суд — нікуди.
— Отже, бачите, дядьку,— озвався Зінько,— самі кажете, що через те нема й суду на ваших братів, що й судді на багатирський бік хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в більшу силу вбитися. Бо тоді вони нас ще дужче в шори візьмуть, та ще й з усіх боків: і судом, і землею, і скотиною — всім. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.
— Та я б і радніший, дак же...— почав був Грицько, але Зінько перепинив його:
— Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лихові й запобігти можна. От ми скинулись грішми та й принесли вам двадцять карбованців. Візьміть та й оддайте Денисові,, а нам вернете по спромозі і без проценту.
Зінько положив на стіл гроші. Грицько подивився на їх, помовчав.
— Дак як же це так,— спитався нарешті,— через що ж це ви мені даєте гроші?
— Через те запомогу цюю вам подаємо,— відказав йому Карпо,— що як оддасте позичку свою Денисові, то можна буде вам у громаді проти його ставати, щоб не попустити йому землі громадської.
— Так...— якимсь непевним голосом тяг Грицько.— А вам же та земля як: ви її самі, чи що, хочете купити?
— Та що це ви, дядьку? — скрикнув Васюта.— Хіба ж я вам не казав?
— Що казав, то казав... я й думав собі, що й справді це аби тільки Денисові не дати... Ну, а тепер бачу, що ви й гроші приносите, то воно якось...
— Що — якось? — спитав Карпо, зовсім уже сердитий.— 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас ізводите, що, замісто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самі не ходите, мабуть, у правді, то праведного і на світі не хочете добачати. Мов і правди ні в кого нема — сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходіть, братця, звідси! Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих!
Карпо встав з лави та й хотів уже був іти, але Зінько його припинив:
— Стривай, брате! Ви, дядьку, справді не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громаді легше жити — полегає й нам. Кожному поодинці важко чогось домогтися, то треба гуртом. І що більший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побільшає.
Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнівний, ладен щохвилини вийти звідси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз підвів голову:
— Та невже це ви справді, братики, за громаду?
— Тю на вас, дядьку, їй-бо! — гукнув Васюта.— Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!
Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.
— Ну й добрий же ви народ! — скрикнув.— Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Мені аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду і не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли гроші, так і думав, що собі землю хочете.