У своєму листі до колеги, члена? Археологічного товариства О. М. Подшивалова від 8 листопада 1885 року він писав, що "часто йому доводилося повертатися з місць своїх пошуків не тільки без грошей у кишені, а навіть пішки і ледве чи не без одягу" .
Д. І. Яворницький присвятив себе науці, нічого не жалкував для неї.
...Недаремно Яворницький застряв у селі Лапинці. Окрім запорозького вбрання, він знайшов там ще два цінні експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка — велика, завдовжки два аршини, на кінці трохи зігнута, вкладалася в дерев'яні піхви, обтягнуті шкірою, руків'я її закінчувалося головою птиці, зробленої з дерева.
Особливий інтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у вигляді невеличких півкіл. Ця карафка вміщує шість склянок горілки.
Повернувся Дмитро Іванович з мандрівки на Січ з коштовними трофеями, які потім були експоновані в музеї.
ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академіка Д. І. Яворницького, я зустрівся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачі в Голосіївці. Він з радістю повідомив про Нестора Запоріжжя, як його влучно назвав академік Д. І. Багалій.
— За своїм характером,— відзначив поет,— Дмитро Іванович був людиною демократичною, доброзичливою і життєрадісною, а до запорожців він ставився по-юнацьки закохано.
І тут він розповів про одне із засідань секції АН УРСР. Яворницький зробив вельми змістовну доповідь про зібраний ним фольклорний матеріал, потім пригадав якусь стародавню пісню і раптом заспівав — старечим, але приємним голосом. Заспівав і другу, й третю, які він десь записав. А далі попросив усіх присутніх підтягти, заспівати гуртом. У залі розкотився дружній спів.
Отакий був Яворницький. А коли вів музеєм екскурсію, то цей чародій слова так розповідав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах відвідувачів від проникливих палких розповідей цього чарівника слова.
Завжди свої оповіді рясно пересипав народним гумором. Навіть майстер сміху Остап Вишня, слухаючи його, заливався від реготу.
Я не раз чув живі розповіді та співи цього завзятого запорозького козарлюги. Він мав звичку під кінець робочого дня запрошувати своїх помічників до кабінету: "Ну, синки, досить, зачиняйте двері музею та поспіваємо". Заходять, сідають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький:
— Давайте утнемо якусь народну, що й понині живе в людях,— пісню про Самару. Виконали. Потім Дмитро Іванович: заводив іншу — "Запорожці, ви добрі молодці", а далі "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспівають три-чотири пісні — настрій чудовий. В таких випадках Яворницький розповідав про свою минувшину, зокрема про сутички з міністром Деляновим, який скрізь ставив йому рогатки, переслідував, забороняв читати лекції про запорожців.
Слухаючи про це, вчений секретар музею П. Є. Матвіевський спитав:
— Як вам, Дмитре Івановичу, вдається викликати любов, повагу та інтерес до своїх лекцій?
— Бачите,— відповів Яворницький,— щоб зацікавити людей своєю розповіддю, треба блискуче знати й любити своє діло, говорити просто, дохідливе, образно, переконливо. Коли я читав лекції студентам ДДУ з історії Запоріжжя, то співав і пісень. А ще брав із собою для ілюстрації козацьке причандалля: булаву, пернач, пістоль. Залюбки використовував народні легенди, прислів'я, приказки.
Мабуть, усе це й прийшлося до душі студентам, бо лекції вченого слухали не лише історики, а й студенти інших факультетів.
Одного разу Дмитро Іванович сидів у кріслі, замислившись. Потім, очевидно, щось пригадав, усміхнувся, а далі повідав нам про те, як йому чернігівський губернатор заборонив читати лекцію про запорожців...
У деталях про той епізод автор цих рядків дізнався пізніше, коли працював над книгою "В пошуках скарбів". У московських архівах я натрапив на цікаві документи. Це — "Дело № 4407 Департамента полиции о профессоре Московского университета Д. И. Дворницкого".
Чернігівський губернатор повідомив жандармське управління, що за згодою попечителя київського навчального округу, професору Яворницькому дозволено прочитати в Чернігові 16 і 17 грудня 1900 року дві публічні лекції на користь місцевої громадської бібліотеки. Проте відбулася тільки одна, а другу було заборонено. З якої ж причини?
У лекції вчений навів приклади з козацької минувшини та народні легенди, котрі, за висновком губернатора, не сприяли любові народних мас до царського уряду.
Яворницький розповів, як цариця Катерина II запросила до себе представників від запорожців. Побачивши їхні довжелезні вуса, імператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звичаєм вони спершу їдять мед, а вже потім — усе інше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим підкрутили їх та й заходилися їсти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепності запорожців царській підступності.
Та найбільш вразило його те, що лектор додав: придворні, які оточували імператрицю, вельми сміялися й питали козаків, де вони такі народжуються? — "На Запоріжжі!" — відказували ті. У свою чергу голосно допитувалися один одного: "А де такі пикаті та пузаті пани народжуються? І тут же самі відповідали: "Народжуються в Петербурзі та в Москві, а помирають у тюрмах та в Сибіру". Малися на оці інтриги серед придворної знаті, внаслідок яких по вступі на трон нового монарха окремі вельможі попадали в неласку за свою попередню діяльність.
У доволі непривабливому вигляді змалював Яворницький соловецькі в'язниці, де світло зовсім не проникало в камери і можна було тільки з великим зусиллям стояти згинці. (Саме така гірка доля спіткала кошового П. Калнишевського). А закінчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидіти".
Отож занепокоєння найвищого чиновника губернії було цілком зрозуміле. А тут ще, бідкається він, усілякі неблагонадійні й піднаглядні, які знайшли в оповіді професора відгук на свої крамольні думки, почали залучати учнівську молодь і простий люд йти 17 грудня на лекцію козацького професора. "Причому піднаглядні,— як згадується в доносах,— втлумачували учнівській молоді, що саме такі лекції їм конче треба послухати, а не те, що попи та казенні читці розповідають у народнім Домі. Ідіть завтра слухати Яворницького про пикатих панів та про царські тюрми".
З огляду на таку небезпечну ситуацію, повідомляє губернатор, "я визнаю за необхідне не дозволити читання другої лекції, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..."
Дмитро Іванович знав, що весь час перебуває під пильним оком поліції, але він не зважав на те. Все жартував:
"А що вони мені зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство. Може, ще на Соловки відправлять — я не боюся, бо сам їздив туди, коли шукав сліди Калниша. І таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку роль виконують святі отці — монахи та архимандрити, що стежили за кожним кроком "небезпечних в'язнів".
Після болісних митарств та поневірянь Дмитрові Івановичу поталанило влаштуватись на педагогічну роботу в Московському університеті, де очолив кафедру історії та археології українського козацтва. Попечитель Московського навчального округу Боголєпов, знаючи, що приват-доцент Яворницький "політичне неблагонадійний", все ж дозволив йому читати лекції за своїм профілем, але суворо застеріг: "Читать разрешаю! Но ходи строго по апостолу!".
Прогресивний вчений добре розумів, чого від нього хотів Боголєпов, але не з таких він був, щоб дотримуватися суворих вказівок царського чиновника. І читав не "по апостолу", а по-своєму.
У Москві Яворницький швидко зблизився з передовою інтелігенцією, почав відвідувати літературні вечори, які влаштовував у себе відомий педагог Д. І. Тихомиров. В його засіданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко, О. М. Горький, О. І. Купрін, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г. Скиталець, Д. Н. Мамін-Сибіряк, М. Г. Гарін-Михайловський.
Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у своїх спогадах писав, що на літературних вечорах "читців було чимало", але в пам'яті залишився тільки один Професор Д. І. Яворницький, "правовірний українець", з дотепними запорозькими розповідями, які я слухав завжди із задоволенням".
Любов до запорожців звела Яворницького з своїм земляком-побратимом, геніальним російським художником І. Рєпіним. Удвох вони створили невмирущий шедевр-картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану". В образі писаря Ілля Юхимович відтворив самого Дмитра Івановича. Саме про таких людей, як Яворницький, писав Бєлінський:
"Кто не принадлежит своєму отечеству, тот не принадлежит человечеству". Все життя і творчість Яворницького — підтвердження цієї незаперечної істини.
Д. І. Яворницький — самобутній, багатогранний талант. Він був не тільки видатним дослідником історії запорозького козацтва, етнографом, фольклористом, археологом, письменником. А ще — блискучим лектором, загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським мистецтвом він чарував людей.
Історичні й художні твори, що вийшли з-під його пера, а також його лекції мали прогресивне значення і були популярними серед студентської молоді.
Взірцем може служити його лекція, рукопис якої зберігся в архівах ЦНБ УРСР. Вона не втратила свого значення й понині, має полемічну загостреність, насиченість цікавими фактами, подіями, оригінальністю висновків, патріотичний пафос.
Дмитро Іванович — великий правдолюб. У доказ цього він з своєю правдою про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцією "Історія українського козацтва". Звичайно, така лекція декому з реакційного ректорату й попечителю прийшлася не по душі, зате вона щедро дійшла до молодих, сердець студентів університету.
Хотілося б подати деякі фрагменти цієї лекції, з яких видно, що Д. І. Яворницький був істориком об'єктивним, щирим і глибоко принциповим.
"— У нас,— підкреслював вчений,— писали й пишуть історію російської держави так, що лише зрідка подають історію народу і майже нічого не повідомляють про російське козацтво.