Георгій опустив голову, не кажучи пі слова, зійшов униз. Говорити було нічого.
Члени екіпажу "Думки" підвелися з місць і попрямували за командиром до виходу. Східець за східцем, не оглядаючись, повільно йшли вони, ніби чекали, що їх покличуть назад, що не все ще пропато…
Делегати з’їзду співчутливо проводжали поглядами молодих вчених. Серед напруженої тиші глухо стук-нули двері. Тепер тільки чудо могло врятувати чудесний, неймовірний проект…
Катастрофа підказує вихід
Георгію було соромно дивитися в очі товаришам. Здається, ні в чому не винен, все трапилось мимо його волі, але на душі залишився неприємний осадок, ніби він набрехав найближчим друзям, обманув їх у найкра-щих сподіванках. Так буває завжди — чим прекрасніша мрія, тим гіркіше, болючіше розчарування!
Через три дні Інститут Космонавтики поставив перед екіпажем "Думки" завдання — летіти до планетної системи зірки Сиріус. Для підготовки давалось два місяці. Після візиту в Інститут Георгій зустрівся з друзями і розповів про новий політ. Він бачив, що хлопці були дуже незадоволені.
— Не киснути! — засміявся Георгій. — Рано ще опускати голови! Злітаємо на Сиріус, а потім доб’ємося свого! Чуєте, хлопці? Ми ж справді трохи поспішили… Ще не протоптали стежечки навколо хати, а вже хочемо рушати в дрімучий ліс!..
Космонавти вирішили роз’їхатися на один місяць для відпочинку. Георгій вилетів до Києва.
Повітряний лімузин висадив його на лівобережжі, серед гідропарку. Попрощавшись з водієм, Георгій сів у відкритий вагончик повітряної дороги і переїхав до річкового порту.
Був теплий день першого місяця літа. Буйні суцвіття каштанів осипались на голови перехожих, над Во-лодимирською гіркою линула ніжна мелодія знайомої пісні. Георгій радісно вдихнув запашне повітря рідного міста, тривожно напружився. Попереду передбачалася зустріч з Маріанною — нареченою, яку він ще не бачив після польоту на Альфа Центавра.
Георгій повільно пішов угору, до Хрещатика, не бажаючи користуватися ні транспортом, ні саморушій-ними тротуарами. Часу було вдосталь — Маріанна закінчує роботу в Інституті Енергетики тільки через годину. За цей час можна помилуватися красою Києва. Адже більше ніж півроку він не був тут.
Швидко промайнула година. Схвильовано позираючи на годинник, Георгій чекав біля входу в Інститут. І ось серед працівників Інституту з’явилася висока, струнка дівчина з короною темного волосся. Вона зупинила-ся біля колони, недбало поправила пасмо волосся.
Маріанна! Чудесна, єдина!..
Серце Георгія забилося лункими, частими ударами. Тільки при погляді на неї він збагнув, як невимовно сильно любить її, як неможливо відірвати її від серця і піти в чорну безодню космосу, без надії зустрітися зно-ву.
Погляд дівчини зупинився на постаті Георгія. Здивування, радість, любов, докір загорілися у великих чо-рних очах. Вона задихалась, вона не могла сказати ні слова.
Георгій зблід. Він простягнув руки і чекав. Маріанна не витримала. Вона знеможено ступила кілька кро-ків назустріч і, не зважаючи на цікаві погляди подруг, впала в обійми коханого…
…Георгій і Маріанна виїхали вниз по Дніпру. На одному з острівків вони зупинились. Тут було вирішено провести місяць відпочинку. Треба було хоч на деякий час забутися, відмежуватися від настирливих думок про невдачу па з’їзді. А Маріанна потай раділа, Що все-таки її невгамовний Георгій полетить не в безвість, а "недалеко", тільки до Сиріуса. Все-таки звідти можна дочекатися його.
Георгій зробив курінь біля води, під плакучими вітами верболозу — стовбур дерева проходив саме посе-редині нехитрого житла. На сучках можна було чіпляти одяг, різні припаси. Всі дні були сповнені веселощами і розвагами. Згадавши дитинство, Георгій ловив рибу під корчами, а Маріанна варила на триніжках смачну, про-пахлу димком, юшку.
Зрідка вони включали радіо або портативний телевізор, слухали передачі з Києва, Москви, Цвітограда та інших міст. Приємно було спіймати музичну передачу, а потім відпливти на човні в гущавину лози і, зупинив-шись серед білих квітів латаття, слухати, як лине мелодія над сонною водою і завмирає десь в лівобережних лісах.
Так спливав місяць. Треба було збиратися. В передостанній день сонце сховалося за хмарами, подув сту-дений вітер. Маріанні нездоровилось, і вона зранку дивилася передачі по телевізору.
Георгій востаннє вирішив половити рибу руками. Може, ніколи вже йому не доведеться пройтися по цих рідних, близьких серцю берегах. Нехай же хоч спогади залишаться в душі навіть серед темряви простору…
Вже на низці тріпотіло три окуні й один сомик. Ловлячи меткого минька, який крутився між лабіринтом корчів, Георгій прислухався до звуків телевізора, що долинали з куреня. Маріанна крутила ручку настройки, перескакуючи з одного діапазону на інший. І раптом Георгій почув відчайдушний крик дівчини. Вона кликала його.
Нічого не розуміючи, розгублений Георгій покинув рибу напризволяще і побіг стрімголов до куреня.
— Що таке? — крикнув він, відхиливши простирадло біля входу.
Маріанна мовчки показала на телевізор. На екрані виднілася туманна постать людини. Обличчя її було розгублене, очі наповнені тривогою і страхом.
— Це ж Дімітр, командир корабля "Вогонь"! — приглушено мовив Георгій.
Маріанна схопила його за руку.
— Він звертається до всієї Землі, — судорожно сказала вона. — Щось трапилося з кораблем!..
Думка Георгія гарячково охопила відразу все, що торкалося польоту ракети "Вогонь". Рік тому п’ятеро космонавтів на ній полетіли до швидколетючої зірки, якій дали характерну назву "Чужа". Ця зірка, як визначи-ли астрономи, мала власну швидкість близько тисячі кілометрів на секунду. Значить, вона не належала до Гала-ктики, а була чужинцем, іншородним тілом, яке випадково попало в межі іншої системи. Згідно завдання Інсти-туту екіпаж "Вогню" вирішив відвідати дивну зірку і провести там ряд досліджень. Що ж трапилося з ними?..
Губи Дімітра ворухнулися. Почувся хрипкий, приглушений голос:
— Дорогі друзі! Очевидно, "Вогонь" загине. Ми включаємо всі оптично-електричні апарати для передачі на Землю. Слухайте і дивіться! Ми потрапили в зону тяжіння крайньої планети. Наш корабель несподівано охо-пив справжній вихор вогню. Апарати показують, що обшивка зорельота катастрофічно руйнується. Температура підвищується, вже важко дихати…
Дімітр замовк. На екрані з’явилося зображення корабля зовні. В чорній глибині неба примарним сяйвом пульсувало гігантське рожеве сонце, зліва швидко виростав диск планети, оточеної голубою короною атмосфе-ри. А навколо корпусу зорельота бушувало море вогню. Здавалося, ніби розгніване божество кидало в корабель потоки блискавиць, які потроху, але невблаганно руйнували апарат.
— Ми нічого не розуміємо! — почувся розгублений голос Дімітра. — Корабель втрачає керування. Апа-ратура руху виходить з ладу. Спробую посадити на планету!..
— Прокляття! — закричав Георгій, рвонувши комір сорочки. — Назад, назад! — замахав він кулаками до телевізора, дивлячись розширеними очима на диск планети, що швидко виростав на екрані…
Маріанна розгублено схопила Георгія за руку.
— Що? Що там? Ти розумієш?
— Вони загинуть! — аж застогнав Георгій. — Треба повертати геть від зірки, в простір!.. Вони потрапи-ли в світ антиречовини!..
Кров захолола в жилах Маріанни від цих слів. Адже при зустрічі речовини й антиречовини відбувається взаємне знищення, і тоді… тоді те й інше перетворюється в потік мезонів та гамма-променів. Значить, кінець?!
— Прощайте, друзі! Кінець!!! — несподівано дзвінко пролунав голос Дімітра.
Маріанна закрила обличчя долонями, кинулася в куток куреня і заридала. А Георгій суворо й похмуро дивився, як на екрані Різноколірним феєрверком палав, розвалюючись на частки, прекрасний утвір людського розуму, космоліт "Вогонь". Тепер він справді відповідав своїй назві.
Багряним полум’ям спалахнув екран, щось затріщало. Потемніле обличчя Георгія сіпалося нервовою су-дорогою. Кінець!..
Він довго мовчки сидів біля згаслого екрана і механічно гладив плече Маріанни. Дівчина все ще здрига-лася в риданні. І ось ніби блискавка пронизала мозок Георгія. Ні! Недарма загинули товариші з "Вогню"! їх смерть допоможе наступним поколінням!
Так! Це вихід! Недалеко від сонця, всього па відстані десяти парсеків, летить зірка з планетами, яка по-вністю складається з антиречовини. Невичерпний склад! Не треба витрачати колосальну енергію на створення антиречовини на Землі. Організувати політ до цієї зірки, набрати дармового пального скільки завгодно, і тоді… тоді лети хоч через всю безкінечність… Тільки треба оточити корабель, скафандри, апарати полем захисту! Ри-зик? Ризик є!.. Але що зробиш без ризику? Вирішено! їхній проект знову відродиться. Тепер вже ніщо не стане їм на заваді…
— Маріанно! Вставай! Ідемо! — поторсав Георгій дівчину. Вона підвела заплакане обличчя, схлипнула.
— Куди?..
— У Цвітоград! До товаришів! — піднесено сказав Георгій. — Негайно!.. Я знову буду захищати свій проект!..
Не встигла дівчина отямитися, як Георгій розвалив курінь, переніс речі в човник і, посадивши її на си-діння, рішуче спрямував вутлу посудину до Дніпра, на трасу швидкохідних атомоилавів…
Подорож у безвість
До початку виступу залишалося кілька хвилин. Георгій промчав по центральній площі і зупинив свій лі-музин біля Палацу з’їздів. Широкими мармуровими сходами піднявся до колонади. І раптом зупинився. З-за колони метнулась тінь, постать жінки в легкому рожевому вбранні.
— Маріанна?! — здивовано скрикнув Георгій.
— Так, я! — приглушеним голосом відповіла дівчина, судорожно стискаючи руки. — Ти останні дні зо-всім не хотів бачити мене, ти уникав наших зустрічей… ти… ти не любив мене ніколи!..
Високий лоб Георгія покрився блідістю. Сині очі заблищали. Але слова текли стримано, спокійно:
— Це неправда! Нема і не буде в світі другої любові в мене, крім любові до тебе… Але ж ти знала, що ми готували корабель. Я не мав часу… Виліт — завтра!..
— То чому ж ти не візьмеш мене?.. — простогнала дівчина. її великі чорні очі, оточені довгими віями, випромінювали незвичайну ніжність. Обличчя було втомленим, повні темно-червоні губи здригались.
Георгій не витримав. Важко дивитися в такі чарівні очі коханої дівчини.