О якби сталося!
Сон довго не приходив. Михайло лежав у напівмаренні. Йому ввижалися гори і над прірвою — труп Свамі в зеленому військовому вбранні. Над ним в’ються чорні птахи, сідають на груди, викльовують очі. Ми-хайло хоче кинутись на вороння, прогнати його, не дозволити терзати мертвого товариша, але м’язи не слуха-ються, тіло непідвладне йому. Десь з туману пливуть прозорі постаті жінок. Хто вони? Русалки чи духи гір? Видно згорьовані обличчя, струджені руки. Ні, не русалки, то матері, сестри, кохані. Ось і Михайлова мати. Він хоче впасти їй до ніг, розповісти про свій полон, але не відчуває ні рук, ні тіла.
А жінки не бачать Михайла, вони зараз оплакують солдата-індуса, мужнього кшатрія, який не побоявся смерті. Над ним з’являються постаті солдатів, тужливо схилені голови їхні, руки безсило опущені вниз. Сумно линуть звуки пісні, давньої пісні — такої знайомої, рідної. З болем запитують матері у солдатів:
— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,
А де ж ваші списи?
Ледь вловимим зітханням котиться над горами відповідь синів, змучених полоном, ворожою неволею:
— Наші списи у ворога в стрісі,
А ми самі у лісі.
— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,
Ой де ж ваші коні?
— Наші коні на міцній припоні,
А ми самі в неволі…
Зненацька Свамі підводиться, встає з землі, оглядається. Чути здивований голос:
— Як я довго спав… Майя оволоділа мною… Гаррі, Михайле, де ви? Чи чуєте мене?..
Розтанули постаті матерів, солдатів, з різким, зловісним криком полинуло в небо чорне вороння. Сагай-дак прокинувся весь в холодному поту. За вікном розплющував заспане око ранок, на нижніх нарах тихенько молилися старі поляки.
Михайло ще чув протяжні слова пісні, докірливий голос Свамі, він одлунював у свідомості. Що це таке? Навіщо такі жарти психіки? Людини вже нема, а її образ з’являється в снах, щоб мучити і бентежити…
Він уже не міг заснути. Незабаром встав Гаррі. Вони хутко вмилися, поснідали. До них підійшов Бояк. Неголосно промовив:
— У вашій трійці буду я. Щоб не напоротися на юду…
День видався похмурий. Над горами пливли низькі свинцеві хмари. Вони оповили снігові хребти, опус-калися в долини. Полонених при вході до каменоломні посилено обшукували, змушували скидати черевики, зазирали в рот. У двох полонених знайшли невеличкі ножики, виточені з шматочків сталі. їх при всіх нещадно шмагали шомполами. Полонені, понурившись, мовчки дивилися на екзекуцію. Після видовиська дали сигнал до праці. Загуркотіли тачки, почувся ненависний голос "капо".
Бояк подивився на кам’яний гребінь, зітхнувши, сказав:
— Лежить. Навіть поховати не можна людину…
Михайло мовчки глянув у той бік. Все, як і вчора. Чалма, зелений рукав. Соп, сон — химера божевільної свідомості…
Гаррі, який одразу відійшов до скелі, де лежали молоти й ломи, якось дивно скрикнув, потім метнувся до товариша. В його очах танцювали сині вогники божевілля чи зухвальства.
— Михай, ти казав — майя?
— Що з тобою, Гаррі? — занепокоєно спитав Михайло. — Може, ти хворий?
— Ага, щось не те! — ствердив Бояк. — Чокнутий він якийсь…
— Михай, — судорожно сказав американець. — Свамі живий…
Михайло оглянувся, взяв товариша за руку. М’яко промовив:
— Гаразд, гаразд, Гаррі. Потім поговоримо. Я розумію — тобі дуже важко…
— О диявол! — гаркнув Гаррі. — Слухай… Він написав нам. Ось тут…
Американець розтулив долоню, на ній лежав малесенький жовтий прямокутник паперу.
— Читай. Щоб ніхто не помітив…
Михайло схопив папірець, на ньому були написані слова — англійською і російською мовами. Букви розпливалися, з очей Михайла текли сльози. Як же це? Як може бути? Адже лежить труп… А тут написано: "Друзі, залишаю два автомати, десять гранат. Захоплюйте машину, проривайтесь. Я підтримаю. Свамі".
Михайло протер очі, ще раз перечитав. Моторошна хвиля холоду хлюпнула в спину, покотила по тілу. Невже правда? А може, провокація ворогів? Щоб виявити, хто готується до втечі?..
— Що там? — прошепотів Бояк. — Я не второпаю, що сталося?
Михайло не відповів йому, підступив до Гаррі, тривожно запитав:
— Провокація?
Американець заперечливо похитав головою. Поглядом вказав на камінь.
— Все є. Два автомати. Запасні обойми. Гранати…
— А як же…
Михайло розгублено показав на гори.
— Не знаю. Факт, — відповів Гаррі.
Сагайдак повернувся до Бояка, той старанно розкладав дошки для тачок. До горбка під’їжджала машина.
— Земляче, — схвильовано озвався Михайло. — Треба починати сьогодні. Одразу…
— Що починати? — не зрозумів староста. — Поясніть, що сталося?
— Індус не вмер. Він передав зброю. Доки нас не викрили, треба прориватися…
— Так, — сказав Бояк. Поплювавши на руки, він взявся за молот, вдарив кілька разів об камінь. Кипув молот, глибоко вдихнув повітря, почухав потилицю. Підійшов до Гаррі, схилився до каменя. Заворожено зирк-нув на воропені дула автоматів. — Загорніть у френчі. Хто з вас вміє шоферувати?
— Гаррі, — сказав Михайло.
— Ідете перші. Я з вами. Гранати поділимо з товаришами. Вони прив’яжуть динаміт, буде веселіше! Да-вайте шуруйте тачки, а я сходжу домовлюся. Сигнал — наш напад. "Капо" беремо на себе…
Він кивнув і пішов вздовж дощок — маленький, спокійний, коренастий. Почувся його дзвінкий голос:
— Веселіше, веселіше, браття!
Михайло з Гаррі накидали шмаття на зброю, потім взялися до тачок. Накладали й возили мовчки, завзя-то, не дивлячись один на одного, ніби боялися, щоб заповітне, омріяне не стало знову вигадкою. Незабаром повернувся Бояк, голосно висякався, недбало сказав:
— Порядок…
— Почнемо? — аж затремтів Михайло.
— Зажди. Ця машина вже відходить, у ній повно каміння. Ось друга надходить. "Капо" — ножем. Я сам впораюсь. Ви з союзничком — шоферюгу… Ну, хлоп’ята, в три тачки. Постараємось напослідок…
Вони хутко склали зброю в тачки, обклали камінням. Серце в Михайла билося, як дзвін. Гаррі поблід, але був спокійний. Покотили тачки до машини. Бояк ішов перший. Він викидав каміння в самоскид, стрибнув до машини, щось закричав. Від сусіднього гурту одділився "каио", підійшов до старости. Почувся глухий зойк. "Капо" впав. Михайло блискавично стрибнув униз, спрямував автомат на шофера. Той випустив з рук сигарету, вибалушив розгублено очі, щось бурмотів.
— Лягай, — прошипів Гаррі.
Німець впав на землю. Михайло оглушив його прикладом. Біля ближніх машин уже вовтузилися полоне-ні. Гаррі сидів у кабіні, заводив мотор.
— Сідай! — нервово сказав американець.
Бояк з Михайлом вилізли в кузов, пригнулися. Зуби в юнака цокотіли, руки тремтіли.
— Обойма напоготові? — діловито запитав староста. — Порядок! Гранатки? Ну, брат, погуляємо!
Машина рвучко рушила, одразу набрала швидкість. Бояк осудливо крикнув:
— Нервує союзничок!
За першою рушило ще три машини. Каменоломня завмерла, насторожено очікувала. Біля виїзду завору-шилися вартові, один з охоронців підняв руку.
— Гранати! — глухо сказав Бояк.
Тупо гримнули вибухи. Вахта оповилася димом. Весело різонули автоматні черги. Кілька охоронців упа-ло, люто й злякано загавкали собаки. З приміщення вискакували німці, заторохтів кулемет. Бояк скрикнув, схо-пився рукою за груди, на горлі в нього розпливалася кривава пляма, він упав на дно кузова.
Гаррі вивів машину за ворота, круто розвернувся. Підскочили інші машини, з них посипалися гранати з динамітними патронами. Страшні вибухи розшматували дерев’яну будівлю. Постріли змовкли. Лише десь се-ред уламків чулося собаче скавчання.
З-за скель з’явилася постать в німецькій уніформі, з автоматом в руках. Михайло підняв автомат. Його зупинив знайомий рідний голос:
— Не стріляй, Михайле!
Гаррі розчинив дверцята машини, сплигнув на землю, підскочив до індуса, обняв його. Сміявся, сяючи білими зубами, тиснув у ведмежих обіймах.
— Досить, досить, Гаррі! — кричав Свамі. — В путь! Скоро погоня! На автостраду!
Він вибрався на перший самоскид, побачив мертвого Бояка. Торкнувся рукою чола й грудей. Зустрів за-чудований, майже зляканий погляд Михайла. Каменоломня заклекотіла, полонені сідали на машини, виїжджали за ворота. Гаррі висунувся з кабіни, закричав:
— У гори, камради! А там — кожен вибирай свій шлях!
Машини рушили. Заспівав вітер, дихнуло холодом. Загуркотів настил моста під колесами. На повороті, вже на тім боці потоку, лячно сахалися від колони збожеволілих самоскидів корови, люди, кури.
Михайло тримався за кабіну, недовірливо поглядав на індуса. Звідки він? Як? Воскрес? Очі не можуть вірити такому, вуха противляться почутим словам, але ж він є, є! І допоміг розірвати кільце полону!
Свамі голомозий, чалми нема, вбраний у німецький френч. Він позирає на Михайла, мовчить. Нарешті юнак не витримує.
— Свамі, як же ти?
— Що?
— Адже тебе…
— Ні! Мене не вбили. Навіть не поранили. Я впав навмисне. Щоб заспокоїти їх. Якби не впав — шукали б у горах, дали б додаткову варту…
— А сьогодні? — запитав уражений Михайло. — Там же лежить…
— Лежить опудало, — засміявся індус. — Чалма, сорочка. А я здобув собі німецьке шмаття…
— А зброя?
— Багато знати хочеш, — крикнув індус. — Досить того, що сталося! Бояка жаль! Добра людина! Нічо-го, за друзів смерть прийняв!..
Колона вирвалася з автостради на глуху гірську дорогу. Навколо стіною стояли ялинові ліси, між дере-вами повзли густі тумани. Гаррі ще трохи проїхав, зупинився над прірвою. Внизу шуміла невелика річка. Аме-риканець вийшов з кабіни. Із задніх машин закричали:
— В чому справа? Чому зупинилися?
— Хто хоче — їде далі, — сказав Гаррі. — Ми не знаємо, куди веде дорога! Зустрінемо жандармів, шту-рмовиків — всіх поб’ють! Треба пробиратися в гори. Розділіться на групи — і в путь!
Індус з Михайлом опустили труп Бояка на землю. Однесли на узбіччя, поклали в заглибину. Обклали де-рном, завалили камінням. Гаррі тим часом завів машину, спрямував її в прірву. Димлячи й розпадаючись на шмаття, самоскид з гуркотом упав на скелі. Та ж сама доля чекала й на інші машини. Полонені прощалися, зни-кали між скелями, в хащах лісу. Михайло, Свамі й Гаррі постояли хвилинку над останнім притулком Бояка, захопили зброю і рушили в путь — без дороги, навмання. По дорозі визначили напрямок, — допомогли покриті мохом буки, — одностайно вирішили йти на південь. Десь там Югославія, партизани, можна буде потім добра-тися до Батьківщини.