Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси.
— Далі ще краще, Оленко.
В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.
— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.
Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочи-ста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи ру-ки до неба.
— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!
Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акор-ди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебе-танню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!
Біла хмара повстає на чорну хмару…
Небо грозиться, викрешує вогні…
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!..
Гей виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові!..
Наступають, гонять хмари нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!..
Щось ворожий голос буркає облесно…
Та дзвінкі удари чути й на землі…
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі!
Подалися чорні хмари-яничари!
Малинові стяги мають, як живі…
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпадаються хурдиги вікові…
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки…
І пливуть, пливуть додому через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…
Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… на-родилося в тебе?
Він ніяково кивнув:
— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.
— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так роз-казати…
— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.
Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.
Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скину-ла туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.
— Гляди, ще застудишся.
— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Во-на не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…
Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.
— Оленко, — тихо покликав Микола.
Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.
Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.
— Так мало? Лише один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобо-ни, Оленонько.
— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.
— Де ж нам знайти перевізника?
— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.
Микола піднявся на горбик, крикнув:
— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!
Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася на-зад. Здалека долинуло:
— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!
Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.
— Чому вони так? Дивні люди.
— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащеку-ють.
— Значить, не перевезуть?
— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.
Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися мета-левим блиском. Над лісом дихнув вітер.
Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:
— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:
— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.
Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.
— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.
ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — ма-ленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.
"Мабуть, їй років сто", — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.
Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. "Пліт" тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребо-нув назад, вискочив на берег.
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю.
— Знайшов, Миколо?
Хлопець розвів руками:
— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзво-нитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.
Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав вид-нокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.
— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…
— Е, що буде! Візьму гріх на душу.
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.
Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.
Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.
— Ось тобі "весло", — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я на-прямок знаю, не заблудимось!
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.
"О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…"
Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, спрямував плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човна то в один бік, то в другий.
— Греби з правого боку, з правого — командував Микола. — А тепер — з лівого, з лівого! Так, добре! Куди ти, куди? Перекидай весло на інший бік!
Він, одштовхуючись од вільх, між якими вони пливли, поволі вивів човна на чисту во-ду. Загоготів вітер, зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, сягаючи в човні вже до кісточок. У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалася! Хоч би витримала!
Оленка скулилася на лавці, затерплими руками вихлюпувала воду. Потім кидала кухля, допомагала Миколі гребти. Хлопець оглянувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно, хоч в око стрель. Посуваються вони вперед чи назад — не добереш! Може, просто крутяться на місці?
Та ось палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був поблизу від села. Хлопець полегшено зітхнув.
— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли. Об’їдемо оцей острів… і, вважай, вдома!
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникало дивне відчуття, яке суперечило тілесній знемозі. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, безжальний вітер! Вона зараз жила таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил. І поруч — він, това-риш і коханий навіки.
В імлі заблимав слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
— Бачиш — світиться? То лісництво.
— Бачу, Миколо.
— Бідненька моя! Ти, напевне, замерзла?
— Не турбуйся, Миколо… Я ще й десять кілометрів пропливу…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води.