став, верг свій зарукавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков'язлими руками, поклав око на Дужа.
— Господине? — заговорив задушник і зам'явся.
— А? — скрикнув Добриня і відслонив з-під навислих пальців нерозгадані зіниці.
— Господине... — повторив Дуж нескоро, — чоловік я препростий, невигласок, лісовий сироїд... Ви — діло друге, знаєте багато такого, до чого мені не сила підійти...
Зупинився, проковтнув скупу слину, і зразу ж, із зухвалим визовом кинув у тьму слово наболіле й нецікаве:
— Бо то тепер — волость без князя, хата без даху... Досі свобідного поселянина, безземельного чи з землею за довг закріпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втікачку у треті руки, довічним слугою. Про рабів і казати нічого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вісти, що вона схильна до нас, простолюддя... Кажіть, правда це, що писці нові закони пишуть, полекші много?
В погляді задушника була спрага, чоло вкрив піт.
— Теж вигадав? — гучно прокричав вельможа. — Про державу річ, щоби її гайвороння не порозтягало по незахідних місцях, а той... закони!
— Ось воно як... — уповів Дуне про себе. — Волі не буде, полекші не потрібні? А для чого ж оця воля світить в мені ніби сонце, грає в усі, як сопілка, цвіте в оці, гей барвінок?
Сміявся вітхненно, опертий об рогатину обіруч, і воєводу вкусив у серце страх. Він ущух від нез'ясованого ще звиду горя... Тоді ж будьте знемігся, задрімав і вснув твердосном, — та це тілько тому, щоби промовчати визов.
ЗАВ'ЯЗИНИ
XI
"Ой заплачеш моя матні,
В неділю раненько
Як не буде кому встати
Хатоньку замести"... "
(з нар. пісень)
Гліб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградника, лицем до полудня. Трапився Йона печерак: зайшов колись там случайно на обійстя мабуть у невгасимій жажді картати промахи, злобу і гріх. Він прожогом доглянув боярина, як розділював ласки проміж тічню кровожадних собак. Поли опанчі і сипкий чупер Словита лопотіли червоно з поранним вітром...
Вельможа повернув на Йону студене око і вчинив рух, від якого пси підняли сторожко островухі голови, — ждали ще, — а тоді рванули вперед.
Йона замахав руками від грози і кричав щосили:
— Нехай буде твій двір пустий, а в хаті твоїй нікого живого!
Тут допав він воріт і з дзвоном заліззя вдарив засовами позад себе.
З цеї пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик скитальця, як пустка повторює ехо. Проклонів Словит люто боявся, — рішив перехитрити Йону. Стару хату слід було обернути на стебник, медушу, а самому ставити осторонь і в другому напрямі нову хату, до якої зловіще побажання не мало б приступу...
Стукнув оце й день зав'язин, юрба людей з всяким робітницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг підвалин з гірського вапняка, глибоко впертого у землю.
Он — де ґазда — боярин, у сірім таламані, в кісках на розшиттю, простоволосий, ремінь на три спряжки, звенигородський...
Вечеріло, — він стояв саме проти утла підвалин, духові землі вклонявся, а тесля, грубов'язий велетень у згрібних лудах з домашного прядива подавав господарю когута зі золотим перстенем на шиї.
Понад виноградник привіялася хмарка, когут запіяв з усіх радісних сил і в цю мить ніж теслі прорізав йому горло доразу. Під ошалілий трепет крил стала чуріти кров на кожний гран каменю, наріжний, — струя темно багрила камінь під принос землі, споконвічній даровальниці.
Тепер боярин поклав на кожний угол розрізаний на четверо срібний гріш, чорне овече руно й барвінок, а далі підняв бурдюк, що стояв обіч хворосту під ватру, і лив вино на камінь, на кров. А там ватра спалахкотіла високо, й жертвенна птиця обдерта з пір'я та чиста унутрі, перкотіла вбита на залізний дрючок у власному товщі, у курній смазі.
Поплила пісня під саме небо, — люди рубали протеси, затесували кілля, лупали камінь, як сир.
Саме Кормильчич минав новосілля на коні, як змій, — хотів цільнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустріч свойому любимцю, та божився хриплими окликами, що ніякого проїздного не пустить у таку хвилю... Він підходив всп'ять до їздця, — беріг свою тінь, щоби хто-небудь із робітників у розгарі праці не замурував її на підвалинах, як нову, зловіщу приміту...
Поки розмовляли про втрати у вівцях від медведя, про ловецькі трофеї за протяг останного року, медвежі шкіри, вінець лося, вовчі лоби і дичі, та віяла тетеревів, якими окрасили свої хати, — когут пішов по руках, димний, кривавий ще внутрі... Хвиля і з пірнатого красуня остала купка кісток, які покладено на угол, на збічний камінь. І золотий перстень попав туди на пам'ятку події.
Тесля залив все те мішаниною вапна й піску, у якій був розпущений пшеничний клей, і замурував принос навіки.
А в світлицях гуділо від сміху й широких розмов, — служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з їдою, хтось кричав:
— Скоморохів нам, — гудаків!
Інший вередував на весь світ:
— Вино без гуслий не солодке!
Путята з Корелич гомонів про свої ходи з покійним князем на канівське пограниччя, на половецькі степи, рябі від стад, від покриків сопілки, Шумавинський знова ж розповідав у сотий раз про свою нестерпну журу, — сини в нього мруть, задавка піде, стисне, нема! Такі діти, такі грубі! Найстарший овечку вовкові з пащеки вихопив, дрюком вбив злодія доразу... Відай кум невідповідний, треба других, здаліших підшукувати! Вже й почерез вікно "продавали" дитину, не помогло...
Він просив ізп'яна когось там стрічного повернути в його хату на рік, виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати...
Кормильчич перетиснувся зараз же на поріг суміжної світлиці, звідки долітав дзеркіт молодих голосів, — він схрестив руки грудях і пас нерухливими очима.
Збічна гридня ходила ходором: боярська молодь на свій одушевлений спосіб віддавала шану старим обичаям прадідів. Сміх кружляв довкола храмини, всячні ігри з їх жартливою маскою, з веселістю, іноді дошкульною як жалива, розбурхували серця.
Усміх побіг по губах Славна: найшов.
Край отвертого вікна, у білій сукні з лиснючою перізкою сиділа Ясиня. Русе її волосся звабливо одягало дівоцьке чільце, обшите маргерітом. Вона відкинула голову взад, червоні уста пашіли солодко, темна синява очей світила, мов емаль.
Якраз по гладкім масиві тисового стола побігла золотими стрілами курнява малих сонць, що зачеркали змінчиві перехрестя, ніби дороги людських судьб. Се покотили "перстенець", десяток їх з ріжних рук, навгад.
Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чиї?
Осторонь Ясині стояв Юра Коливанович, дуже блідий. Криваве "вчера" заслонив від нього чудовий дурман хвилі. Жива пантоміна гри, золоті огні, що жевріли з рук до рук у підскоках та перевертах, здавалися йому казкою, в якій співає вічна радість.
То Юра, що прийшов недавно з-під самих брам смерти, хотів не раз питати в Ясині, стихлої нагло, як небо під прихід Ярила:
— Ти ж це, направду, словечко моє вірнеє?
Жалібнотемна блакить дівочих очей зверталася і'д ньому з тіни вій:
— Хто ж би, Юро, хрещатий барвінку?
Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з ізмарагдом, ходив хвилю райдугою, скочив стрімголов. Юнак накрив його жменею, а тоді підняв проти свічі на висоту полуміни.
Блискальце палало тихим світом, ніби теплом руки, що його носила. То Юра всміхнувся про себе й обережно поніс його Ясині, ніби витязь у дожиданню вінка. Кому ж іншому могла належати ця вітхнена чічка, кому?
А її уста співали вже хвалу його догадливости і простягнулася настрічу перстеневі матово-біла рука, з м'яко відхиленим сердечним пальцем.
У цій хвилі хтось оперся вкрадчиво об плече Юри, — він бистро оглянувся і колечко сплило як промінь поміж його пальці. Немов давно ждала на це, накрила чічку в сутінках важко обута стопа.
Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер Юрі поблідлий трохи, їдко всміхнений крізь вузькі щілки очей торговець циною і рабом, — Славно Кормильчич.
МІСТ НА КОТАНІ
XII
"Перепеличко, не літай так по ночі,
Повиколюєш на стерниночку очі.
Ой рада ж би я по ночі не літати,
Маленькі дітки, треба їх годувати"
(з нар. пісень)
У перше осіннє свято, на Іллі, Добриня зі Скобейком вернули домів. Послів приняли на чужині з великою повагою, а король Андрій рад їх по-лицарськи почествувати, закликав у престольне місто Буду турній, у якому взяв участь цвіт боярського юнацтва Угорщини.
Король дав послам у пригістне коні чарівної краси з повним нарядом, а зброя з дамаскинської сталі й дорогоцінні амулєти давали міру сердечности короля для гостей з того боку Карпат.
У відручній грамоті княгині Андрій передавав запевнення свойого повік прихилля, чого доказом тисяча, покищо. Угрів, яких висилає незагодя у Галич для безпеки княгині, хоч осені та весні не воювати, одно літо варке, та й те гибне... Крім цього просив король, щоби княжа вдова зустрілася з ним у Сяноці, в день св. Панталеймона для особистого вирішення деяких важних питань, моменту.
Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрічі не опізнити. Призначила для супроводу собі невеликий почот, у ньому Глібка Бізну, Васка Жмура та Іллю зі Соболти, — забрала й жменю прислуги, а з жінок вдову Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у неї з весни.
Дорога була прямоїздна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася постоїв у тих боярів, де не чула за собою безпеки, зате ставала іноді у кмітських дворах, у вільних оселян, де жила у всій величі пам'ять князя "трізної мови", — та нерадо, тілько на вперті представлення декого з боярів, подратованих нехтуванням старих привілеїв, погоджувалася на дорожну данину сіл птицею, медом, хлібами. Дарма пригадували її, що десяти волок треба брати ялівку й барана, а від кожної волок дріб, набіл і віз сіна...
Спішили.
Обіч колісниці, з якої ради доброї погоди піднесено згрібну укриву, йшов кінь княгині під верх щонайвороніший. Покрай дороги басував на лиснючих бахматах райдужний княгинин почот.
Над жнивом у повнім розгарі повисло чудове небо. По скибах, бокатих, розсілися копиці і, здавалося, торкали чубами спохилля краєвиду. Далина розгорталася, ніби писана верета, що її незрима рука котила зі сувоїв опередь коней. Іноді ж на пологих обкрутах дороги, сотня скиб простягнених у небо приліпала зібгана рубцями до рвучких коліс воза, звідки у сірім дорожнім лудинню й жалібній завої під шапочкою з беберяном цікаво вихилювалася княгиня, а з-поза її плеча Шварна, вдова.
Ставали іноді на майданах край сіл, самим покріпитися і коням дати перепочивок. У цю