Слідчі органи зі шкіри лізли, щоб добачити в цьому акті розгніваних селян наслідки "соціалістичної агітації", котру на Косівщині проводили сестри Михайла Павлика, Ганна та Параска.
Саме в цей час "всі краєві" газети великими літерами друкували повідомлення про поїздку австрійського монарха по Галичині. По селах Гуцульщини бігали спеціальні агенти, щоб серед "місцевого населення" відібрати легінів, здорових, високих, приємних на вигляд, котрі мали б перед цісарем в Коломиї продемонструвати добробут і процвітання цього "закутку імперії".
Ура-патріотичні газети цього часу нагадували читачам, щоб під час приїзду монарха в той закуток імперії, котрий в старих австрійських книгах іменувався королівством Галіції, небо було чисте і безхмарне "не тілько від туч, але й наших злобних неприятелів". Тож за справу братів Фокшеїв взялися з усією старанністю. Хто в Галичині був соціалістом, поліція добре знала. До розряду соціалістів були занесені деякі місцеві вчителі (соціалістом, на думку поліції, мали бути ті вчителі, які читають, крім шкільних підручників, газети і ще якісь "товсті" книжки) і всі, хто своєю поведінкою не подобався поліції. Багатьох з них було арештовано. Поліція аж з радості підскакувала, що "на терені [19] акції" був затриманий сам "проводця" Франко та ще в компанії "відомого соціаліста" Кирила Геника. З того, як поспішала поліція склемезити судову справу, як шила білими нитками в одне і виступ Фокшеїв, і приїзд Франка, і справу М. Павлика, — було ясно кожному, що перед цісарем хотіли показати свою пильність і засвідчити відданість.
Після серії допитів в Коломиї Франка відправили у слідчу тюрму, де він просидів до 10 червня 1880 року. Там, в Коломиї, після виходу з тюрми, в готелі, напіввмираючий з голоду Франко написав "На дні". Того ж року оповідання з'явилось окремим виданням у серії "Дрібна бібліотечка" за "№ 14 із підзаголовком "Суспільно-психологічна студія" з посвятою "громадському урядові богоспасаемого міста Дрогобича".
І, здається, з усіх відгуків, написаних про це оповідання, найсуттєвішим є висновок Петербурзького цензурного комітету: "Хоча зміст цього оповідання не може бути визнаний злочинним, воно все ж дуже тенденційно своїм крайнім реалізмом і тим гнітючим враженням, яке автор має на меті справити на читача описом нелюдськості, звірства і безапеляційного свавілля поліції, жертвою якої є ні в чому не винная освічена молода людина, перейнята любов'ю до страждаючих і взагалі, як видно із оповідання, прибічник соціалістичних теорій". "Kurjer Lwowski" зауважив, що "енциклопедичний талант Франка" в оповіданні "На дні" викреслив "нові стосунки серед людей...".
Оповідання "На дні" було тепло зустрінуте М. Драгомановим і М. Павликом. Останній, окрім надзвичайно високої оцінки, зробив Франку зауваження, що герой оповідання Андрій Темера дуже нагадує автора оповідання, а Ганя не хто інша, як Ольга Рошкевич. Франко заперечив: "Те, що Ви пишете про "На дні", — цікаве дуже. Ви, бачу, думаєте, що уступи з Темерою — чисто моя власна сповідь, і з того вносите, що я досі люблю О[льгу] і що я подекуди скомпрометував її. Помилка, добродію! Що де в чім воно так є — не перечу, але далеко не все. А вже з повісткового образу виводити дійсні відносини не пригісно [20]... Моя уява допомогою при цьому дуже мало, а ще менше яка-небудь реалістична-натуралістична доктрина. Я був тут, так сказати, редактор з допомогою ножичок супроти дійсності і мусів тільки прикроювати і зшивати з матеріалу, який доставив мені багатющий досвід.. "
V
Публіка була буквально шокована, коли в 1884 році в Коломиї на балу побачила Ольгу з Франком. Вони танцювали, а в перерві між танцями проходжувались "по залі", жваво про щось сперечаючись. Як писала тодішня преса, "бал був даний" в честь завершення другої прогулки студентів по горах. На жаль, то був останній щасливий вечір для неї і для нього. Володимир теж був туг і здебільшого сидів скромно на кріслі...
Франко і Ольга поступово віддаляються одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадського і літературного життя. Франко починає в листах звинувачувати її в тому, що блиск "балів" її "затьмарив", що в її голові тепер засіли гроші, танці, забави... Вона виправдовується, говорить, що не покидає праці, що і тут збирає фольклор, записує народні пісні. Саме 1884 рік був тим роком, який дозволив Франку у 1898 році написати А. Ю. Кримському: "Наша любов тяглася 10 літ". Тобто з 1874 по 1884 рік...
Щоправда, у 1883 році Франко цей період вважав меншим: "Мій любовний стосунок з панною Ольгою Рошкевич, — писав він у листі до Уляни Кравченко, — котрий тревав около 7 літ і приніс міні в результаті за кілька хвиль правдивого, хоч і не повного щастя 7 літ тяжкої муки, тисячних терпінь та трівог. Стосунок той розірвався давно вже, — панна Ольга нині вже папі Озаркевичева, — житє не оправдало моїх надій, але я можу сказати, що я старався щиро, щоб наше спільне жптє, на котре я надіявся, було справді спілкою людей мислячих, перенятих одною думкою і одними цілями".
Ольга з роками починає сумніватися в тому, що Франко любив її. В листі до Михайла Возняка з Беримівців від 6 серпня 1926 року Михайлина Рошкевич писала так:
"Хочу об'яснити, для чого сестра не рада, щоби її давні відносини до Франка, а його до неї, були прилюдно трактовані. Сестра відчула відтак жаль до Франка, що він її щиро не любив, якщо загнав її в многі великі прикрості. Як згодом вийшла заміж, прив'язалась до свого мужа, тим більше, що він на то заслужив. Як вона його стратила, котрого завше має в пам'яті, то, певна річ, що не мило її, якщо з-поза могили мужа вихиляється знов Франко".
Ольга пригадала, що ще колись давно, коли вони любили одне одного, вона викладала батькові папери, необхідні Франку, а той їх потім друкував. Пригадала, як сміялися в околиці з неї нопадянки і поважні їмості за статті Павлика. Однак все, що він робив тоді, було потрібним. Вона розуміла. Але як Франко, знаючи всю правду її одруження, тепер оповідав, що вона, Ольга, легко покорилась волі батька, вийшла заміж за нелюбого. Адже ж не так було! Не так! Ніхто в світі не примусив би її зробити цього. Вона сама так хотіла. Сама! Сама! Щоб бути з Франком, щоб бути поруч з ним, щоб мати волю! Він теж так хотів. То чому він тепер говорить інакше? Чому? Хіба так скаже людина, котра любила щиро? Це відкриття вразило Ольгу. Полуда, як казала вона, спала з очей.
Скільки вона витримала принижень, насміху, наруги. Від усіх: знайомих, родичів, мами... "На свої уха я то не чула, але Міня мені казала, що при ній мамця розповідала цьоці, своей сестрі, що я ся Вам сама на шию вішала. Я тому не вірила, аби вно могло бути так, аби зіправди так Ви говорили перед Славком, але все ж мені прикро було. А Славка не потягала до ока, але, правда є, піднеслам перед ним закид протів Вас — несправедливий, с чого Ви тепер посуджуєте мене, щом і перед тим нешчи-ра була з Вами. Я з Вами не фальшивила..."
Чи не тоді з'явилась четверта і п'ята пісні "Картки любові", хоч датовані вони 1880 роком.
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облеском брехнії
І ти лукавила зо мною!..
Та під пліною золотою
Ховались скази мідяні,
І цвіт, розпвілпй навесні,
Під пишнотою золотою
Крив черв'яка! Ох; чи не в сні
Любились щиро ми з тобою?
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти злукавила зо мною!..
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Що щирая любов ділала,
Вона на лихо повертала;
Що чиста щирість говорила,
Вона в брехню перетворила,
Аж поки нас не розлучріла.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв'язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила,
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю —
Дорогі наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любві не вбило.
Ображена, Ольга писала Франку: "Правда, я маю богато хиб... Тогди благословіт тот час, котрий розлучив мене з Вами... Тяжко мені. Але най то йде с тим часом. До того я не признаюся, але инчі маю вади, великі, котрі би Ви мені не простили, тому не жалуйте ніколи, що Ви поруч зо мною працювати не будете, — я до роботи лінива, я до нічого не здала. Ми з образованєм і с талантом не на рівни, а ви все говорили, що лише таке подружє може любитися стало і правдиво. Осе правда, я перед Вами все нижчою ся чула. Я би, певно, була надоїла любимому мужу своєю заздрістю та пересадною ніжністю. Вам треба би жінки не с таким темпераментом, як я, а з добрим серцьом. Сли ще не в тій хвили, го незадовго переконаєтеся, що добре, що воно на тім стало".
Розчулений таким вибухом екзальтації, він заспокоює її, що все це не так, що вони люблять одне одного, а особливо любить він її, як і любив перед тим, що він не уявляє собі життя без неї навіть тепер. "Хіба я не знаю, — писав він їй, — яке мусит бути Твоє положене серед таких обставин, в яких ми тепер находимося? Хіба ж я не чую по собі, що розірване зв'язи між нами підтяло би всю мою силу, всю надію на будуще щастє? І хіба, значит, бажане — вдержати тоту зв'язь мож назвати заздрістю? Ні, ніяким сьвітом! Се ж іменно любов, чиста і сильна, ущасливлююча, — а не заздрість, котра боїться кождого самостійного кроку, кождого вільного слова другої людини..."
Хіба, нарешті, не він вимагав від неї, щоб вона кинула думку про "формальний брак" з Володимиром Озаркевичем, говорячи, що це нечесно й погано. "Чи не є се похопна необдумана гадка?... Ти пишеш, щоби я зірвала я тобою чимскорше, аби огень, яким ти гориш, не запалив нашого супокою ще в більшій мірі; що то значит? а то мені ще неясніше, що той огонь, запаливши наш супокій, вилічив би мене, а тебе запропастив навіки. Що то значит? — роз'ясни мені".
Що міг їй роз'яснити?.. І чи взагалі потрібно пояснювати. Вона все прекрасно розуміла. Від того біль ставав ще більшим. "Які причини заходили, — писала вона Франкові, — повторювати тутки вже не потрібно, але результат с того плохий... але чому я так зробила, не знаю, видно, може, мусілам, може, потопалам і вхопилася бритви.. То не дивно, що підлота і нікчемність межи людьми свій примісток має, але то дивно і непростительно, що одна людина, котра нібито бажала жити чесно, конець кінцем таки сотворила мерзке діло.