— Бо коли вихопиться. на трасу, він просто шаліє, цей ваш тернівщанський ас.
— Ну-ну! Ас не ас, але в небі не пішки ходив, — примирливо заперечує Заболотний.
— Полотно автостради не злітна смуга, — стоїть на своєму Соня-сан. — Де ви бачили, щоб із льотчиків виходили путящі водії? Мій Заболотний саме тому приклад: ніяк не перебудується, все думає, що й на землі йому небо. А в них тут стільки катастроф, — додає вона стишено, тамуючи в голосі тривожність. — Доки він у дорозі, ближнім ані хвильки спокою...
— Ви, Софіє Іванівно, розписку з нього візьміть, — радить Дударевич. — Та й взагалі, нащо ви йому даєте візу на цю сумнівну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотні миль, щоб тільки глянути на якусь там фальшиву Мадонну...
— Чому фальшиву? — нахмурюється Заболотний.
— Всім відомо, що по музеях у них повно підробок! — безапеляційним тоном заявляє Дударевич. — Фальшування стає промислом доби... Скільки тих підроблених Ван-Гогів та Сезаннів зараз блукає по світу!
— Сподіваємось, що наша Мадонна справжня, — каже ї— Заболотний суворо.
— Звідки така певність?
— Інтуїція.
— Сумнівний аргумент.
— А для нього ні, — раптом посміхається Соня. — Я, до речі, теж вірю в інтуїцію.
— Отже, ви його відпускаєте?
— А що я можу, коли вже надумав... Самі ж знаєте: натура, як у тура!..
З квартири Заболотних чи від будь-кого з мешканців цього службово-житлового будинку можна внутрішнім ходом потрапити безпосередньо до підземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвітанкову ми вже в залізобетонних його катакомбах, де серед різних марок автомобілів, серед запахів бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, ніж там, нагорі, у своїй службовій кімнаті з сейфами, кондиціонером та вічно опущеними металевими жалюзі. Вже я помітив: збираючись у поїздку, друг мій щоразу жвавішає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня він тільки й чекав того моменту, коли, відкинувши щоденні клопоти, вільний нарешті від усього суєтного й надокучливого, опиниться ось тут, біля свого б'юїка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провізію та інші похідні речі, а потім ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олівцем проштудіювати маршрут, ще й тебе закличе в свідки переконатись, що з кількох можливих варіантів вибрано найзручніший. Сама перспектива дороги, передчуття відстаней, що їх доведеться долати, непередбачені труднощі, які можуть виникнути, — все це наелектризовує Заболотного, наснажуб бадьорістю, душа його вихоплюється на простори доріг раніше, ніж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкі сталеві двері гаража, щоб випустити в сірий досвіток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобіліста: гасати по хайвеях, по їхніх націлених у далеч гудронах-бетонах — для нього сама втіха. Ніде він не почувається так у своїй стихії, як у летючім потоці, в шаленій отакій гонитві, де вітер швидкостей тебе обдає, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки дає гін усім табунам кінських сил, зімкнутих у двигуні, видобуваючи з них бурю летючих енергій!
Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендітна Соня-сан, бліда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерігає свого "лихача":
— Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач... Дай мені слово... Обіцяй мені?
— Гаразд, буде по-твоєму, — гуде Заболотний із-за піднятого капота.
— Обіцяєш, а потім... Сказано ж: натура — як у тура! Всією натурою лихач і порушник...
— Дякую за вранішній комплімент.
— Ні, ти серйозно мені поклянись, що не гнатимеш! — заходить дружина з іншого боку і звертається до Ліди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: — Лідо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте від мене доручення, зрозуміла?
— Йєс, — озивається з машини дитячий голосок.
Ох, це дівча! Схопилося сьогодні ні світ ні зоря, все боялось проспати таку нагоду... Ми ще голились, як Ліда вже постукала в двері, вбігла, бліда від хвилювання, що й з росичкою на русявім волоссі після вмивання:
— Я готова!
— Рання птаха, — приязно окинула оком Софія Іванівна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкільного свята: на йогах білі панчішки, на голеві старанно заплетені мишачі хвостики кісок, що туго стирчать урізнобіч, з білями бантами, відкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло.
— І ці кісники тобі до лиця, — підхвалила Заболотна свою підопічну.
Чекаючи нас, дівчинка призналася, що був у неї напір прихопити в подорож і свого вірного друга — маленького амазонського папугу, хай би й він розважився, додивився світа, дихнув простором. Однак мама рішуче •їй не дозволила...
— І вірно мама зробила, — зауважив Заболотний, відкладаючи бритву. — Сама подумай, як без нього в домі? Адже він там у вас, по суті, найвищий арбітр: коли яка-небудь домашня кризова ситуація — одразу до нього, до какаду, щоб розсудив...
— То так, він у нас мудрець, — згодилося дівча, розуміючи жарт.
Ліда потім першою, поперед Заболотного, збігала внутрішніми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барімось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час!
Тепер вона, зайнявши місце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час біжить, біжить!..
А в Софії Іванівни — своє на думці: щоб не гнав... Коли ми були готові нарешті виїхати з гаража, вона й тоді соромливо нагадала чоловікові своє прохання, не боячись навіть видатися надокучливою: "Ти ж обіцяєш, правда?"
Речі мовби й неістотні, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює мені той момент, коли Соня, худенька, бліда, з благальним усміхом зазирає в вічі своєму Заболотному:
— Кирику, я знаю, ти будеш хорошим...
І як завжди, коли вона розлучається з чоловіком, очі її враз наливаються синявою, пречистою синявою відданості, й росинки мимовільної сльози вже бринять на віях, і самі очі від сяйва тих росинок глибшають і мовби ростуть, ростуть...
— Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, — каже їй Заболотний. — Ждіть і не тужіть на валу.
Була б вона, певне, спокійніша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотні часто вирушають в поїздки удвох, і якщо дорога випадає далека і втомлива, Софія Іванівна — на рівних правах — підміняє за кермом чоловіка, до того ж вона щиро в душі переконана, що веде машину куди краще за нього... Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лікарі поки що не дозволяють Софії Іванівні тривалих мандрівок: влітку на одній із тутешніх автострад подружжя Заболотних потрапило в "маленьку пригоду", як висловлюється мій друг, після якої сам "ас" відбувся синцями та саднами, а Софія Іванівна мусила кілька тижнів пролежати в гіпсі і тільки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозуміла її сьогоднішня тривожність та настійливі застороги, якими вона проводжала нас вже й після того, як ми сіли в машину і Заболотний поволі став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не відчинену браму гаража.
Зараз ми перебуваєм на чималій відстані від того похмурого гаражного підземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно ніби хтозна й коли було з тим своїм службовим телеоком, яке недремно звідкись споглядало нас, щоб у потрібний момент нечутно розсунути перед нами важкі сталеві двері й — під мовчазне благо-словіння Соні-сан — випустити ще одного ловивітра в сіре світання стрітів, у гонитву доріг.
Були спершу безлюдні каньйони вулиць, де в одному місці під синьою зливою неонів, серед ошмаття газет в такий ранній час уже сидів і щось жував старий занедбаний чоловік, збайдужено дивлячись на нас; де потім промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офісів, банків з кутою таємничістю своїх брам; зостались позаду й сяючі вітрини крамниць з коштовностями та манекенами, і чорний алюміній хмарочосів, що своєю похмурою величчю зникають десь у темній високості, стискаючи простір, залишаючи перед нами тільки вузьку його щілину, щоб могли ми вилетіти на цю заміську трасу, де Заболотний полегшено, повеселіло скаже:
— Нарешті!
І, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрічний вітерець.
Заболотний веде свого б'юїка рівно, плавко, машина не йде, а пливе, і це, безперечно ж, зараз можна пояснити тільки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповітів Соні-сан.
— Зваж, Лідо, як їдемо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплінованість? — каже мій друг, усміхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цієї миті перед ним дружина в тій своїй тривожності, коли, провівши нас у путь благословляючим, ще, певно, від матері перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освітленім гаражі. Маленька, як дівчинка, бліда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного підземелля під його низьким зализобетонним склепінням, що тримало на собі все громаддя білдінга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами.
— Тьотю Соню! — обернувшись, гукнула тоді їй Ліда, і аж вираз болю перебіг дівчинці по обличчю, той болісний вираз так і не сходив, доки вона махала рученям Заболотній, котру гаражне підземелля поволі зашторювало сталлю дверей.
І зараз в дорозі чомусь виникає в уяві та сценка з тендітною постаттю Соні-сан, залишеної десь там, в гаражній печері серед сталевих балок та бетону.
Дорога тим часом ніби втягує нас і думки Лідині вже летять уперед.
— Зовсім не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, — каже дівча. — І перед сном усе думала, хотіла уявити і ніяк не могла... Звідки вона з'явилась?
— В тім-то й річ, що подробиць не повідомляють, — відповідає Заболотний. — Справді, з чиїх рук придбано? На якому аукціоні? Чи було її внесено до міжнародних каталогів перед цим? Скільки шедеврів позникало з музеїв під час війни... І не лише картини. Де, скажімо, та "Янтарна кімната" та рідкісні книги-інкунабули з пограбованих наших бібліотек?.. Розшукують їх по всьому світу, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у брудній пітьмі штолень-печер беруться цвіллю, лежать, нічиєму окові не досяжні та ждуть, хто їх знайде, видобуде на світ...
З-під обрію помітно світає, наче там відкривається кінець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелясті, присмеркові; обабіч хайвею сивіє низом якась імла чи туман, "ото він і є, смог, у натурі, — каже Заболотний, помітивши моє зацікавлення, — аж куди розпросторив свою владу".