Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.
Уберя на нім була незвичайно багата — такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезь-ком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.
Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачіче-на готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий то-пірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, — це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.
Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.
Задивилася Маруся — і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жінрчий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.
— Хто ти такий, леґіню? — питала Маруся.
— Я? Ґаздівський син.
— А що ж ти тут робиш?
— Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.
— Ну що ж — знайшов?
— Не знайшов-сми смереки, лиш одну гаджучку молоденьку, — і леґінь розсміявся. — Та шош не знаю — ци ї рубати, ци так узєти.
Маруся не зрозуміла.
— Як прийшов по дерево, то рубай.
— Ой, шкода би була... А ти звідкив, молодичко файна?
— А ти мене хіба не знаєш?
— Ні, не знаю.
— Я ж попадя ваша, їмость.
— А-а!.. Я не знаю, бо я з єнчої парафії.
Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсім перестала боятися, навпаки — їй приємно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним леґінем. Бо леґінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса; набік кинена крисанічка відрізувала косу тінь на одній стороні обличчя, тоді як друга була розбарвлена сонцем. Очі грали і солодко щулилися.
Чомусь зітхнула Маруся і сказала, що хоче йти додому. Леґінь питався, чому так борзо. Відповіла — так.
— Ну то давай руку, молодичко, я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.
— Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.
— Усюда, — і показував стежечку коло себе.
Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.
— А видиш? Так мож упасти.
Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.
Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.
— А зведи мене вже й на царинку.
— Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.
— Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. .Бор-ше як на весілля налагодився.
— То про всєчіну. Гадаю — може, дівку йку файну зустріну, а ци молодицю, — і леґінь сміявся, блискаючи зубами.
— То ти так любиш дівки та молодиці?
— Не лиш я їх, а й вони мене.
— А яких ти більше любиш — чорнявих чи білявих?
— Таких, єк ти.
Маруся розреготалася і грозила пальчиком.
— О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.
— Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот відпо-відат: "Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав!" — "А він чув?" — "Та де!.." — Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.
— Як я бачу, ти дуже ласий до жінок, — задумчиво сказала Маруся.
Леґінь нічого не відповів. Підкидав топірчик високо вверх і ловив. Дармовиси теліпалися, скрипів ремінь.
— Прощай... — тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.
— Майте си гаразд.
Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-не-будь сказати леґіневі.
— Видиш, ми скільки проговорили...
— Та дай, боже, наперед бирше,
— Наперед? Не знаю... Не знаю, чи побачимося ми ще...
— Та й чому би ні?
— Не знаю... А ти би хтів?
В цю хвилю сталося щось несподіване.
Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояів він такий напнений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.
Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.
Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця і страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.
Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лен-тою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.
Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого — Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.
Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги, лиш підняв трохи крисаню і уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввічливістю відповіла на уклін, — не любила цього пушкаря.
Взагалі, здається, мало хто його любив. Повідали, що був в опришках колись, але, піймавшися, обіцяв за ласку свободи перейти на службу поліційну і виловити всіх своїх бувших товаришів. Суд прийняв ту оферту, і от таким чином Гордіюк став отаманом пушкарів, а разом із тим і царем своєї околиці.
Направду: часи були неспокійні, опришківство росло й ширилося. Ніхто не міг поручитися, що, лігши спати порєнним1 ґаздов, не встане опришком; ніхто не міг поручитися, що завтра або й сьогодні уночі не прийдуть до тебе пушкарі, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш. Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки "для прискореня справи" або засадити в темну яму "для виліченя від упертості". І щастя твоє, коли ти, хоч і з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще ліпший кінець; в іншім разі можеш і повиснути, ніхто тобі того не візьме за зле.
Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарів самодержавними деспотами гір. Гинули, правда, часом від якихось таємних куль, що не знати звідки вилітали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережності можна було проносити своє пушкарське достоїнство таки досить довгий час.
От таким пушкарем був і Гордіюк. Коли до тих усіх прерогатив первобутної власті додати ще брутальність необмеженої можливості задоволити кожне своє бажання, упоєн-ня тою своєю високістю і могутністю, свідоме відчування своєї богорівності, недотичності, — ми будемо мати Гор-діюка.
З ним ніхто не відважувався говорити, бо ніколи не можна було бути певним, що під кінець розмови не вийде якого непорозуміння. Щодо гуцулів, то Гордіюк розумів лиш одну форму відносин: низький уклін, підлесливу ухмілку і виконання всіх, найдурніших навіть, велінь. Все, що виходило за ті межі, найменший опір приводив його до шалу, очі наливалися кров’ю, і тоді він був страшний.
Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’їла щось там трошки без охоти, а потім вийшла на ґанок і довго сиділа сама. Слухала, як завмирає життя на селі.
Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рівне, без початку і кінця світло благосно постелилося на всім, не положивши тіней. Он молодиця на Черемоші допирає білизну, часто й сильно б’є праником, а з-під нього розлітаються бризки, мов дощ дорогоцінного каміння. Дві дівчини сперлися на заво-рітницю, шепочуться, а потім враз дзвінко, розкотисто регочуть, відкидаючися тулубами. Чиїсь коні перебрідають на той бік ріки, а маленький хлопчик хоче їх завернути, та приступити боїться: узяв прут, вимахує ним, а коні йдуть, попустивши голови, і не звертають уваги. Далеко, на Бережниці, торкотить млин, і в тиші передвечірній широко розноситься його ритмічне тарарахкання.
Тихо-тихо, нечутними кроками наближається вечір. То-вар’є заруло десь далеко на дорозі, уїдають котюги. Повагом, в царственній величі підіймається місяць з-за Синиць, і невідомо звідки ледве-ледве доноситься трембітання... Високо-високо підіймається вільним польотом рідна гірська мелодія, переплететься з зітханнями сонних уже вершин і, відбившися від далеких, ледве позначених контурами хребтів, вернеться назад, блакитна, прозрочиста, вся пронизана тими високими променями, що біжать іще десь там, в недоступній вишині, і освітлюють, мабуть, дашок на найвищій стаї в Чорногорі... І жура якась ущемить серце кожного, хто чує ці невидимі звуки. Стане, тихо зітхне...
— Умер хтось... — тихо сказала бабця. Вона давно вже стоїть тут тихесенько.
Маруся не обернулася. Не хотілося нищити очаровання. Синіли недавно ще золоті верхи, місяць підіймався, і глибшими ставали долини, наповняючися синюватими туманами.
— Йдім вечеряти, голубко...
Зітхнувши, встала Маруся. Ще б сиділа, ще б любувалася, ще б пісню вечора слухала — але що ж... не вільно: чоловік буде сердитися.. Він любить, щоб усе було в порядку.
І цього вечора не слухала вже Маруся ні розпитувань бабці, ні Гафійчиних оповідань та пісень. Сказала, що хоче спати, і рано лягла. Але не спала. Неясні мислі, неясні бажання, мов ембріони будучих істот, ворушилися в грудях, серце билося тоскливо, і хотілося чомусь плакати.
VIII
З того дня щось змінилося в ж>птю Марусі.
Насамперед нарешті вона могла сказати бабці, що ніби... ніби чує щось під серцем. Радості бабці не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер і поготів: з очей вичитувала кожне бажання, берегла від найменшого роздратовання, від найменших турбот. А з сином мала довшу конференцію, звертаючи його увагу на скомплікованість теперішніх його супружних обов’язків, на потребу подвійної обережності і так далі. О. Василь червонівся, блимав очима від ніяковості і згоджувався на все.
А другим фактором, що вніс нове щось в життя Марусі, були згадки про красного леґіня...