Нарешті вона кинулась до дитини. У цей час блимнув сірник, чорна постать схопила Архипа за руку з наганом, а Домка голосом, повним здивування, розгубленості і підсвідомої радості, крикнула:
— Тату!
Улас Волос опустив руку, а за рукою, ніби від удару, голова теж упала на груди, переломивши його широку бороду. Архип теж опустив наган, червоніючи від свого не зовсім безстрашного викрику.
— Чого ж ви мовчали? Ох, як же я налякалась. А Олька спить, бідна дитина... Чого вона крикнула?
Улас Волос мовчав.
Блимнув кружком по ґноті червоний вогник, і волохаті тіні захиталися на стінах.
— Може, ви й хлопців випустили? Ото нехай не дуріють... Бач, налякали дитину.
Вона озирнулась на ліжко. Біла голівка в розкиданому на подушці волоссі ніби зломилася на тоненькій шийці. Поза була зовсім незручна, і Домка простягла вже руку, щоб поправити подушку, як раптом очі її мало не випали в ліжко.
— Олю, Олюсю!..— крикнула вона.
Підхоплена на руки біла голівка безсило перехилилась набік і потім упала назад, на червону пляму, а побіля ліжка впала на долівку біліша за стіну Домка.
Архип зирнув одним оком у дитяче ліжко і теж ледве утримався на ногах.
— Ваша робота? — прохрипів він здивовано, видно, не цілком ще зрозумівши, шо трапилося.— Ваша робота? — ї знову підніс наган.
Волос не підводив голови. Він стояв мовчки і, здавалось, навіть не дихав. Його волохата тінь із гострим верхом теж застигла на стіні.
— Василю, клич людей: убивство! — гукнув Архип до свого товариша.
Але Домчина метушня ще раніше привернула на себе увагу сусідів, і дехто вже топтався проти вікон, гублячись у своїх догадках.
— Ось полюбуйтеся на нього,— зустрів їх Архип,— полюбуйтеся: зарізав дитину, а в коморі ще й синочки сидять. Домці води, шпуйніть на неї!
Сусіди, боязко озираючись на Волоса, збилися біля порога. Архип підвищив голос:
— Стережіть його, а ми ще виведемо і тих двох! — І він разом із Василем відчинив двері до комори. Ну, голубчики, виходьте, побалакаємо.
На дверях ніхто не з'являвся.
— Та виходьте, виходьте, полюбуйтеся своїм прародителем. У-у, людоїди чортові!
На дверях і після цього ніхто не з'являвся.
— Боїтеся? А шкодити, анциболоти, не боялися. Ану, Василю, чиркни.
Сірник блимнув на один момент і згас, але й цього було досить, щоб*він освітив середину комори.
Архип поточився назад, аж доки не вперся у чиїсь груди.
— Світи! — прошепотів він, ніби хтось схопив його за горло.— Обидва... Давай лампу!
— Повтікали обидва?— прошепотів Василь, бо нічого не побачив, і знову чиркнув сірник. Тепер полум'я вчепилося за білу шпичку, і тіні сполохано замоталися на стінах. Всі з витягнутими шиями посунули до дверей. На запорошеній сіллю підлозі лежала неохайно скинута з бантини піл-ка сала, а над нею висіло дві пари ніг, озутих у повстяники.
Сірник догорів, до пальця і знову погас.
У хаті хтось настирливо, мабуть, з простягнутою рукою, кричав: "Дайте огарок, дайте огарок". Під присінками не переставало скавучати цуценя, а біля хвіртки бубоніли неясні голоси. Десь далеко на вулиці хтось уперто й хвацько виводив: "Подай, подай перево-о-зу..." 5
Нарешті з хати прочинилися двері і, затуляючи полохке полум'я свічки, в сіни вийшло ще— кілька кожухів. Коли світло вихопило з темноти середину комори, над пілкою сала, що була скинута на поміст, всі побачили двох завислих чоловіків.
— Світи, світіть! — крикнув Архип,— Ножа!
Артем і Левко висіли на двох кінцях мотузка, прив'язаного до бантини. Вони були в самих піджаках, а кожухи валялись тут же на підлозі, поруч із салом. Непомірно великі повстяники на їхніх ногах здригались і штовхали один одного, ніби хотіли допомогти роззутися. Розгойдане полум'я свічки вихоплювало з пітьми то дві близько стулені волосаті голови, то довгі, .набік вигнуті жилаві шиї. Лизнуло жовте світло й по руках. Вони судорожно вчепилися в груди, мабуть, щоб полегшити собі вагу, і тим ще дужче затягували петлі на своїх шиях.
Великий кінчатий ніж Архип знайшов сам. Він лежав на кожусі й вилискував до світла холодним лезом. Під цим лезом надвоє розділився мотузок, і обидві постаті з-під бантини важко впали на руки людей, що збіглися вже мало не з усієї вулиці, але їхня спроможність була паралізована близькістю подиху смерті, і два брати, корчачись у конвульсіях, розтяглися на помості. Спритними рухами Архип послабив на їхніх шиях туго затягнуті петлі, і в промерзлому повітрі комори між глухими обурливими зітханнями з помосту, захлинаючись, прохрипів приглушений стогін. Ніби по сигналу, сіни й комору враз наповнив гомін голосів. У них було і здивування, і обурення. Маленький дідок, схожий у своїй латаній свиті на сухий пеньок, стукав об підлогу ціпком і вперто викрикував:
— Багачі, багачі! Ач, багатирі чортові!
Артема й Левка внесли до хати й поклали перед Уласом Волосом на долівці. Він звів зелені, мов цвілий ставок, очі, глянув по черзі на посинілі обличчя синів і знову мовчки втупився в мокру пляму на долівці.
— Дайте їм води, теплої води,— сказав хтось, і декілька душ-заметушилось біля груби, де вогонь давно вже погас.
Дідок, схожий на сухий пеньок, знову висмикнувся з кожухів.
— Усі разом, ач яка артіль,— сікався він до Волоса і за кожним рухом присідав на одну ногу,— багачі!.. Що ти наробив, чортяко?
Волосова голова впала ще нижче, в тріщину поміж густим волоссям довкола рота просипалося з хрипом:
— Така моя фортуна.
Дідок роззявив рота, щоб крикнути щось ще більш гостре, але слова застряли йому десь у горлі, і він уже тільки ціпком продовжував тикати то в синів, то в батька, що, як старий вовк, стояв над своїм виводком.
Харків, 1929
1 Вінже їздив до Києва обирати гетьман а...— Йдеться про інсценований австро-німецькими окупантами "з'їзд хліборобів", що відбувся у приміщенні Київського цирку 29 квітня 1918 р., на якому царський генерал, монархіст Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України.
2 Керенський Олександр Федорович (1881—1970) —російський буржуазний політичний діяч, глава буржуазного Тимчасового уряду. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції втік з Петрограда і разом з П. М. Красновим очолив антирадянський заколот, після розгрому останнього втік на Дон. У 1918 р. емігрував у Францію; з 1940 р. жив у США. Був активним діячем білогвардійської еміграції.
3 Свято Івана Купала — старовинне свято слов'янських і балтійських народів на честь весни і початку літа та їх божества — Івана
Купала. На Україні його святкували в ніч з 6 на 7 липня за н. ст." 8 іграми, купальськими піснями, скаканням через багаття, купанням,
4 Калі нін Михайло Іванович (1875—1946) — діяч Комуністичної партії і Радянської держави, Герой Соціалістичної Праці. Брав активну участь у революції 1905—1907 рр., Жовтневому збройному повстанні. Багато уваги приділяв Радянській Україні, зокрема в період іноземної інтервенції, громадянської війни, а також у наступні роки, В 1938—1946 рр,—голова Президії Верховної Ради СРСР.
5 Шодай, подай, перевозу" — українська народна пісня.