І за одну ніч нікому невідомий Глечик, Алов, він же Янов і ОООО, стає модним автором. Славно пішли сміховинні казочки, анекдотики про Басаврюка, коваля Вакулу, Солопія Черевика!.. "Його читають скрізь запоєм. Усі гоголівські вислови й звороти ввійшли в загальний ужиток. Це була нова мова – проста, сильна, смілива. Стало модним говорити по-гоголівському: "іди до чорта", "чорт тебе знає" та ін. Уся молодь говорить гоголівською мовою..." – пише сучасник (В. Стасов).
Невже це перший поцілунок генія, про який так благав? Невже тепер справді "до чорта" можна послати злидні й холоднечу літньої шинелі, в якій треба було бігати взимку по всій Малій Морській? До чорта службу в департаменті уділів, навіть в ПІ відділі (через протекцію Фадея Булґаріна, цього літератора-донощика і шпика), до чорта лекції у Васильчикових, до чорта прокляту вбогість, ділену з кріпаком Якимом, якого спересердя так часто бив по пиці!
До чорта приниження, падання до ніг, солодкі усмішки тоді, коли хочеться плакати!
"Не називайте мене генієм", – пише Микола Гоголь матінці, але думає навпаки. "Я так, признатись, прагну СЛАВИ, ВЕЛИКОЇ СУЧАСНОЇ СЛАВИ, – пише до Погодіна, – а от як зароблю великі гроші, написавши щось важуче!..".
Ні, Микола Васильович – хитрий малорос і збіса ВИТРИВАЛИЙ малорос. Ще не час посилати все до чорта. Пам'ятаєте: гетьман Мазепа терпів, коли п'яний Петро глумився над ним і шарпав його на бенкеті за вуса? Ще на черзі "Миргород", "Тарас Бульба"... Ось уже в чернетці комедія "Владимир III ступеня", але ні, це не пропустить цензура, й навіщо?.. Навіщо задиратися з тим, хто стоїть там, високо, на варті самодержавія й благопорядку, вперши, мов удав, свої олов'яні очі в усе, що живе? Олександра Россеті, познайомившись із "талановитим ХОХЛИКОМ" (тепер перед ним навстіж відчиняються всі двері в палаци й сальо-ни, в університети і на Парнас), зауважує, що "ПІВНІЧ ТЯЖИТЬ НАД НИМ, МОВ ШАПКА...". Тільки серед земляків він стає говіркішим і щирішим; Пушкін і Жуковський часто називають його "дурнем", "остолопом", "хохлом", "неотесою", в салонах часто дають йому зрозуміти його становище парвеню. Дарма, терпи, козаче!.. Пушкіна треба боготворити (читайте рецензію Гоголя на "Бориса Годунова" і його хитруваті, лестиві листи); також треба хвалити Жуковського і модного Брюлова, але ж бо все одно він їх у душі вважає меншими за себе ("будуть ще більші твори" – тобто його, Гоголя), зрештою й Шекспір, і нудний, розволікшій Ґете, й Вальтер Скотт, і Гюго ніщо перед ним. Гряди, генію!...
У цьому, скажімо, геніальному "ковзанні по льоду" МАЛОРОСІЙСЬКОГО КАР'ЄРИСТА – в ім'я чогось, що, велике, ще прийде – рафінований і мудрий патос. Що більше — ПЛЯН. Щабель за щаблем відбувається прямування до висот. Обчімхується все, що зайве. Важливе лише те, що діалектичне, важливе. Отож кінчається, майже обірвана, роля малоросійського скомороха, хуторянського дурника, наївного Рудого Панька. Ця личина вже зайва, як зайві друзі-українці з деякими ознаками революційносте — Максимович, Бодянський, Білозерський. Малороси можуть бути (Прокопович, Данилевський, Пащенко), але не українці.
Професура блискуче провалилася, гаразд: "Я розплювався з університетом... ВЖЕ НЕ ДИТЯЧІ ДУМКИ, ВЖЕ НЕ ДАВНЄ КОЛО МОЇХ ЗНАНЬ, АЛЕ МИСЛІ ЖАХАЮЧОЇ ВЕЛИЧІ ХВИЛЮВАЛИ МЕНЕ... геть, геть це все!.." А власне, ЩО "геть"? Фактично, змінились тільки пропорції. Замість підлабузнювання до фадея Булґаріна (якого, зрештою, висміює в листах до Пушкіна), до одного із шпиків імперії – підлабузнювання до найвищого шпика шпиків – Миколи І. Булгаріну свого часу Гоголь (бажаючи дістати посаду) НОСИВ ВЛАСНОРУЧНОГО ЛИСТА З ПОЕМОЮ-ПАНЕПРИКОМ, В ЯКОМУ БУЛҐАРІН – ЦЕЙ ГРАФОМАН ІЗ III ВІДДІЛУ – ПРИРІВНЮВАВСЯ ДО ВАЛЬТЕРА СКОТТА. Згодом Гоголь не завагаїться прирівняти Миколу І до Бога. Замість України, що була досі головним джерелом надхнення і доходу, – імперія. Замість скромних мрій ніжинського ліцеїста про "принесення державі хісна на будь-якій государственній должності", – сьогодні мрії вже не тільки про написаі її ія історії, "якої ще не написано ні у нас, ні в цілій Евроиі" (?!!), але й про становище ось такого собі пророка...
Після "Ревізора" – як писав цензор А. Никитснко – "Гоголь мав вигляд великої людини, якої амбіція безмежно ображена", На ділі ж – Гоголь злякався. Він занадто "наважився". Він почав гру з вогнем. Він злякався і догани, й ентузіязму. Він злякався політики в своєму сміхові, який поспішає пояснити як сміх "добродушний", що висміює "НЕ УЗАКОНЕНИЙ ПОРЯДОК І ФОРМИ ПРАВЛІННЯ, А ТІЛЬКИ САМОУПРАВНЕ ВІДСТУПСТВО ДЕЯКИХ ОСІБ ВІД ФОРМАЛЬНОГО Й УЗАКОНЕНОГО ПОРЯДКУ...".
Наївне хитрування! Невже Гоголь не розумів, що його "Ревізор" – це ланка революційної доби, це більше, ніж липневі барикади на вулицях Парижа, редути під Варшавою, дія карбонаріїв у Італії, заколоти в цілій Европі – від Бравншвайгу до Еспанії?.. Розумів він це чи ні? Знав він чи не знав, що його "Ревізор" вчинив більше, ніж десять карре збунтованої гвардії на Сенатській площі пам'ятного 14 грудня 1825 р.? Що він до найглибших глибин струснув імперію, кинув у обличчя деспотії найсміліше обвинувачення, зірвав покрівець із смородливого, гниючого тілища?
Це ще таємниця. Може, й знав, може, вдавав, що не знає. Але йому, перш за все, вже уявилася кибитка в Сибір, кайдани й нерчинські рудники. Уже верзлися вусаті фельд'єгери, послані імператором, щоб його арештувати. Вже примарою вставала найболючіша для нього втрата ласки й кар'єри — "благосклонности" імператора, діямантів імператриці, дарованих "за успіхи на літературному полі" 9.3. 1834 р., усміхів гарненьких фрейлін, приязні холодних вельмож. Знов катівським видивом поверталась проклята убогість. Засміло, пане Миколо, завчасно...
***
Колись його єдиним захистом була личина малоросійського блазня, полтавського Рабле: спорзні анекдоти, або "українське сало, пересипане грудками аристофанівської солі", як говорив про нього кн. А. Урусов. Тепер – громовержний патос імперського пророка, пророка – "добровільного вигнанця". Але не вірте. Усе – фальш. Усе – брехня. Усе – містифікація. І дзвенюча схвильованість, і улеслива покора, й жорстоке самобичування, й сльозоточиве умилення, й сахаринна мова. Усе це — личина. За нею – маленька, неймовірно самолюбна людинка, якій всі проблеми світу менш істотні, ніж проблема, "як піти на двір", як зберегти волосся від випадання, як видобути тисячу-дві на існування, як продовжити своє життя, щоб, бува (як лякав його Пушкін), не було воно таким коротким, як у Сервантеса, і не дало змоги закінчити його "Дон Кіхота"...
Ось мистець! Ось справжній мистець, і він – це єдине у Гоголі, зокрема, в Італії, що велике і правдиве. Якщо у Римі хвилинами приходило до нього щастя – хоч би під час творення "Мертвих душ",— то тільки тоді, коли вдруге поверталась, щоб жити ще раз земним життям, його первинна інкарнація — художника Ренесансу. У ньому все було від Леонарда, Аретіна, Макіявеллі...
І захланюща гордість зі свого покликання й своєї неповторности, й погорда до всього – включно до своїх добродіїв і найближчих друзів, – палюче себелюбство й цілковита аморальність, що дозволяє брехати, принижуватися, скиглити, лебедіти, самозогиджуватись, іти найбайдужішим повз усе в світі, хоч би через трупи ближніх, – в ім'я мистецтва, втіленого у власній творчості. І жага до життя, не як до спільного дару, даного на розподіл усім, а як НАЙОСОБИСТІШОГО скарбу, що цінний тільки як засіб до власного неперевершеного досконалення.
Ось – мистець!
Це був справжній Гоголь – брутальний майстер. Жорстокий кат, якщо йдеться про мистецтво. Гоголь без личини провінційного дипломата, слиняво-солодкавого дячка, огидного лизуна, лицемірного тартюфа, цькованого хуторянина. Гоголь, а не "ГОГОЛЬОК", як називав його Жуковський. Отой, котрий виріс над сторіччями, мужній і спробою визволити того, дійсного; смілий, пристрасний і гордий творець, із породи тих, що творили "Дон Кіхота", "Фіаметту" й "Мандрагору", ратай вічного, вселюдського, не скореного ніким Ренесансу.
Чи не був його виїзд в Італію виїздом іншого Гоголя? Він чув його, чув його в собі. Він раз здригнувся, коли дійшло до нього, що десь появився його ДВІЙНИК. Може, це був він – щирий, НЕВІДОМИЙ Гоголь? Як містично занепокоївся він, цей земний Гоголь, як знов перелякався! "Довідайся, будь ласка, – писав він конфіденційно земляку Н. Прокоповичу, – хто це ОТОЙ ДРУГИЙ ГОГОЛЬ... Родичів Гоголів у мене немає, крім сестер, які, насамперед – жіночого роду, а друге – в літературу не наважуються... Не розумію, навіщо ЙОМУ прибирати ім'я Гоголя... Аджеж ЙОМУ, напевно, буде неприємно, якщо я зроблю печатну заяву..."
Другий Гоголь так і щез безвісти. Ніхто не знайшов його сліду за життя ЗЕМНОГО Гоголя. Слід його знайшла тільки згодом – вічність.
7
Ветурін княжни Варвари Рєпніної ледве поступав наперед серед натовпу. Шалів карнавал. Усі вулиці, всі майдани – від Кастель-Гандольфо до Корсо, від П'яцца ді Еспанья до Скаліната – шумували юрбами. Конфетті обсипало екіпаж, коня й ветуріна. Княжна стріпувала з себе пелюстки троянд, арлекін, виваляний у борошні, шмагнув її тарахкальцем: "О, белля!". В обличчя гукнув їй пустун, пройшов мимо на високих хідлях. Маски й маски лізли в екіпаж, хотіли поволокти княжну з собою. Тінню пропливло опудало потворного велета; юнак, котрий ховався під ним, кричав на весь голос: "Ессо іl gran роеtа mortо! Ессо іl suо sonettо cоllо соdа..." .
А тоді княжна побачила Гоголя. Він стояв осторонь, бундючно одягнений: у блакитний фрак, синю, оксамитну камізельку, в вохряні штани. Багряний присмерк бив у його кандзьобисте обличчя, півзакрите високим конусовидним циліндром. Чорна кирея спадала йому з пліч. Гоголь, луплячи немилосердно машкарників паличкою, продерся до екіпажу й сп’явся на виступець. "Ви куди, княжно?" – "До господи Лепре, там і вас чекають, либонь...". "У-у-у..." – заревіла юрба й сипонула на сеньйора Ніколо з півмішка борошна. "Е unа роrcherіа, сhе bestiа..." Погрожував їм палкою, але маски аж покладалися з реготу, бачивши цього приземкуватого, злющого мірошника, який вишкірювався з-під свого гриб’ястого капелюха. "А ось наче ваша подоба, – зареготалась і княжна, показуючи на велета-опудало, що пливло, нарівні з домами, над юрбою.