Беріть усе, що в покоях. Відчиняйте хліви, комори. Все добро ваше. Нам залишіть по коню. З отих, що пан Зубрицький кохав на продаж у Шльонськ(51)
— Сідлайте, братці! — вигукнув Плиханенко. — Не тільки ж панам гарцювати. Хай і простому людові послужать.
— Батьку отамане, — підскочив до Таранця один із селян, що карали панів, — Стефан… богу душу віддав…
— То… й грець із ним, — відповів Микита, крутнув конем, скинув шапку.
— Ну, люди добрі, не поминайте лихом. — Хотів сказати щось тепле, ніжне, але йому забракло слів. Нараз перед ним виріс сухенький зморщений селянин і, радісно поблискуючи примруженими очима, швидко-швидко заговорив:
— Пане отамане! Допоміг ти чорногородцям супостата збутися, а чому ж нас обминаєш?
— Кого це вас? — не зрозумів Таранець.
— Кощіївців, батьку. Колись ти частенько до нас навідувався, то й жили ми з горем пополам, а тепер, як забув дорогу до нас, то й зовсім життя не стало.
— Далеко відсіля був я, діду, — промовив Таранець. — У Січі гайдамацькій лікувався. Тиждень, як повернувся до Чернечого.
— Наш пан, Тиша-Биковський, не ліпший Зубрицького. Як об'явиться в селі (а він у Фастові живе), так лиха не оберешся. Цілий день на стайні канчуки свистять. Ні старих не жаліє, ні малих. Жінок навіть не минає: Працюємо в полі від сходу сонця до заходу.
— Де зараз Тиша-Биковський? — запитав Таранець.
— У селі, батьку. В Кощіївці. Ще вчора приїхав.
— А що, хлопці? — звернувся Таранець до ватажан.
— Веди, батьку, — відповіли за всіх Плиханенко й Швачка. — Нема панам пощади!
— Тоді в дорогу, друзі! Прощавайте, люди добрі!
Застояні коні дружно рвонули з місця, підіймаючи хмари пилюки. За мить вони перескочили місток, промчали слободою і зникли в лісі.
Розділ X
ЩЕ ОДНА ЗРАДА
Скориставшись тим, що увага Лазаря Таранця й Микити Швачки була прикута до Зубрицьких, а решта гайдамаків оглядали покої, Мусій Мандрика шмигнув у тайник за картиною, пробрався до флігеля, що тулився біля кам'яниці, а з нього — до каретної. Тут відсапався, роздивився. В кутку стояла стара розвалена карета. Конюхи зняли з неї навіть колеса, дверцята й сидіння для машталіра(52). "На неї ніхто не зверне уваги", — вирішив осавула й заліз усередину покинутої колимаги, забився в куток, прикрився дірявою попоною, Що валялася на долівці. Поволі заспокоївся, прислухався.
Десь гупали двері, лунали голоси. Потім гомін почав наростати — до двору посунули селяни. Мандрика чув, як Таранець обдаровував хлопів грошима, як наказував їм брати панське добро.
Дрижаки знову напали на нього: а що коли якийсь харцизяка позаздриться й на цю розвалину? Від тієї думки ще більш зацокотіли зуби, поповзли мурашки по спині. Затулив рота рукою, затамував дихання. Та ось через кілька хвилин долинув голос кощіївського селянина, який запрошував гайдамаків поскубти пана Тишу-Биковського. Пізнав його по голосу. То був непосидющий Сидір Варенуха, що здавна знався з гайдамаками.
Лють зануртувала в грудях осавули, він аж підняв голову, забувши про обережність. І треба ж було волоцюзі припертися сюди! Ні кола, ні двора, хатини своєї не має… Ледащо… Звісно, йому чуже очі коле. Такі шарпаки на чуже ласі.
Він, Мусій Мандрика, передушив би їх усіх своїми власними руками ще тоді, як вони плювали йому вслід, коли він став уніатом і одружився з шляхтянкою, ще тоді, коли вони хотіли спалити його світлицю у Фастові… Жаль, що їх багато.
Нарешті Таранець став прощатися. Осавула чув, як вершники вилетіли з двору, як розходилися хлопи. Гамір у дворі почав згасати, поодинокі кроки затихати. Мандрика через внутрішні двері прослизнув до потайної стайні, де пан тримав на крайній випадок троє найпрудкіших коней, загнуздав одного. Виглянув на подвір'я. Всі розійшлися і навіть браму залишили відчиненою. Ну, й гаразд! Вискочив на коня, огрів його гарапником.
Баский огир летів, мов на крилах. Уже за селом осавула повернув до Ірпеня, перетнув його на мілководді й, пірнувши в ліс, навпростець поскакав до Кощіївки. Був упевнений, що встигне попередити Тишу-Биковського вчасно і пан чашник(53) за таку послугу добре віддячить йому. Тому не жалів коня, не зважав на гілля, яке шмагало по обличчю…
Тиша-Биковський зустрів Мандрику в передпокої.
— Що трапилось, Мусію? — запитав стурбовано.
— Пане чашнику, — важко дихав осавула, — Лазар Таранець…
— Що? Таранець? Де він узявся? Ти ж клявся, що порішив його, що зроду-віку не появиться той гайдамака!
— Появився-таки, пане чашнику. Оклигав десь і появився. Щойно засік до смерті пана Стефана Зубрицького, розграбував його маєток, а тепер Сидір Варенуха веде його сюди.
— Сюди? — опустився на стілець Тиша-Биковський. — Де ж вони?
Мандрика, збиваючись і плутаючись, виклав усе, що він почув на подвір'ї панів Зубрицьких.
— Добре! Я так їх зустріну… — опанував себе чашник. — У мене ж три десятки козаків! А скільки їх, рабусів(54) отих?
— Десятка півтора. Але, пане чашнику, навіщо чекати їх тут? Якщо у вас три десятки вояків, то варто думати не про оборону, а про знищення ватаги Таранця.
— Ти що? Хочеш, щоб я вийшов із двору й зразу потрапив у їхні лапи?
— О ні, паночку! Не ми в його лапи, а він у наші попаде! Хай мене грім ударить на цьому місці, якщо йому вдасться нині викрутитись.
— Звідки ти певен, Мусію, що ми його злапаєм? Він же в лісі, як у своїй рідній хаті…
— Він тертий вовк, пане чашнику. Коли вивідачі повернуться й скажуть, що ви маєте три десятки козаків, він теж кинеться до Чернечого лісу за підмогою. От ми й зустрінемо його на перемолі, як повертатиметься назад.
— Але ж звідки ми знатимемо, коли це буде?
— Не раніше ніж удосвіта.
Тиша-Биковський поміркував і згодився:
— Добре. Нехай буде по-твоєму. Але знай: коли ти задумав щось лихе… Мої козаки слідкуватимуть за тобою…
— Що ви, пане! Для нас обох стараюся! Поки він живе, не тільки вам, паночку, а й мені спокою не мати. Ми вільно дихнемо аж тоді, коли його на світі не буде.
— Добре, — заспокоївся чашник, — Зробиш діло — я тебе не забуду.
— Я нічого не хочу, вельможний пане, — вклонився Мандрика. — Нехай мене пан після цього візьме до себе на службу у Фастів і давню обіцянку виконає… Вік буду вдячний… за нобілітацію1.
— Візьму, — пообіцяв Тиша-Биковський, — І нобілітацію(55) добуду.
— Тоді, пане чашнику, веліть гайдукам стерегти замок і в разі якоїсь несподіванки подати нам сигнал, а козаки хай збираються в дорогу.
Небавом два з половиною десятки вершників, захрапувавши коней, тихо покинули Кощіївку і по узліссі дісталися битої стежки, яка вела до перемолу. Тут Мусій Мандрика зіскочив з коня, вклякнув на коліна й став розглядати сліди.
— Так і є, пане чашнику, — задоволено мовив з часом, — поїхали за підмогою до Чернечого бору.
— Ти відкіля це знаєш? — здивувався Тиша-Биковський.
— По слідах бачу, вельможний пане.
— Мало хто міг їхати сюдою.
— Я знаю копита коней пана посесора. Ось дереш із зіркою на лобі йшов. У нього на правій нозі підкова вчора відірвалася. А ось Гнідий…
— Тоді розпоряджайся, — вичавив з себе незвичне для шляхтича слово Тиша-Биковський.
— Зробимо так, вельможний пане, — Мандрика розкинув обидві руки, — я з кількома козаками засяду ліворуч, он за тими кущами, а ви — праворуч. Три-чотири козаки залишіть біля коней. Коли нам прийдеться туго, відходьте на узлісся, а я прикриватиму вас. Таранця я беру на себе. Як би там не було, а наших рук він не мине. Стріляти не починайте без мене.
Заростями вільхи й верболозу вони дісталися берега. Засіли над самою водою. Густі тумани стелилися по долині. Стояла сторожка тиша. Та ось на протилежному боці, на узгір'ї, пирхнув кінь, почувся тупіт, залунали приглушені голоси. Нарешті з туману виринули вершники. Проїхавши кілька кроків, зупинилися. Від них відділилися двоє і спрямували коней до річки. "Вивідачі", — здогадався Мандрика й знаками велів козакам пропустити їх. Коли обидва гайдамаки сховалися за кущами, до річки рушила й уся чата. Вів її Лазар Таранець. Мандрика відразу пізнав його кремезну, злегка сутулу постать. Кінь отамана сміло зіскочив з берега у воду й, високо викидаючи ноги, перший здолав Унаву, рвучко вискочив на луг і чвалом рушив до кущів, де причаїлася засада. Мусій прицілився. І чи то хитнулася гілка, на якій лежав пістоль Мандрики, чи то блиснула його цівка, а Плиханенко, що їхав слідом за отаманом, раптом вигукнув:
— Батьку, бережись!
Осавула спустив гачок. Гримнув постріл. Водночас блиснув огонь і з кущів, де засів чашник. Лазар Таранець хитнувся, вхопився рукою за груди. Швачка з Плиханенком підскочили до нього, підхопили на руки, впали разом із ним на землю. Зразу ж залягла й решта ватажан, відкривши стрільбу по кущах. Звідти почулися крики, пролунало ще кілька безладних пострілів, потім долинув тупіт кінських копит, що віддалявся.
Швачка нахилився над Таранцем, розірвав сорочку, припав до грудей — і мовчки стягнув з голови шапку. Згодом підвівся й пішов до кущів.
— Микито! Зупинись! — крикнув Плиханенко.
Та Швачка продовжував іти. Бахнув ще один постріл. Шапка злетіла з Микитиної голови і покотилася по траві. Швачка шарпнувся вперед, кількома стрибками досяг кущів. Хтось попереду вискочив на коня й заспішив до лісу. На стежці лежали двоє забитих надвірних козаків, третій, заюшений кров'ю, звівшись на коліна, благально заволав:
— Не сироти дітей, пане-брате… Ми не винні.
Микита підніс пістоль.
— Негідники! Таку людину вбили. Ні одному пощади не буде!
— Не ми стріляли в отамана, пане-брате. Ми стріляли вгору. То все Мандрика. Це він привів пана чашника. Вони й стріляли в отамана.
— Маєш ти щастя, козаче… Додому доберешся? — спитав Швачка.
— Доберусь, пане-брате…
Швачка допоміг йому підвестися, знайшов у кущах палицю, простягнув:
— Візьми. Так легше буде, — А сам повернувся й пішов до річки.
Тут гайдамаки скінчили лаштувати з верболозу кінні носилки, на які поклали тіло отамана, прикрили попоною.
Сумна процесія рушила назад, у Чернечий ліс.
Розділ XI
ВИБОРИ ОТАМАНА
Поховали гайдамаки Лазаря Таранця в Кладові. Насипали над ним високу могилу, обклали її дерном, посадили в головах молодого дуба, а в ногах — калину. Довго стояли мовчки. Нарешті Савка Плиханенко ще раз уклонився могилі й стиха промовив:
— Поховали ми батька нашого — пером йому земля! Пора й поміркувати, як бути далі.