Літній, "вусатий чоловік, у роздертому контуші, з перев’язаною брудною ганчіркою головою, щось сердито вигукував. Він, мабуть, лаяв братківчан, які, похнюпившись, мовчки слухали крикуна.
– Це наш пан Закревський на людей розсердився,— зітхнула вдова, і Семен раптом з гіркотою та тривогою усвідомив собі, що Оксана і її мати – кріпачки.
Поміщик, забувши, що годину тому він сам був татарським невільником, гримав тепер на братківчан,— мовляв, вони не турбуються про його добро, наказував їм розшукати його коней і негайно повертатись з ними до Братковець. Йому було байдуже до кріпацького горя, до того, що од татарських шабель полягло чимало братківчан, що матері оплакували своїх дітей, а діти – батьків, що, власне, уже й немає села, а лишились тільки згарища і руїни.
– Шкуродер шкуродером і залишиться,— гнівно буркнув хтось з височанців, якого обурила поведінка поміщика.
– Ой, господи наш милосердний! А де ж ми, бідні, знайдемо тепер притулок? Де нічку ночуватимемо, де днину днюватимемо? – заголосила Марія.— Немає вже, Оксано, у нас ні кола, ні двора, ні хатинки, ні скотинки.
В очах дівчини заблищали сльози, і Семена щось боляче стиснуло за серце.
– Страшно…— притулилась до матері Оксана.
– Кого злякалась, доню? – стривожилась Марія, пригортаючи дочку.— Татари тепер.не страшні.
– Своєї долі страшно,— схлипнула дівчина.
– Її, Оксано, ніхто не знає. А Закревські не вічні,— з ненавистю глипнув у бік шляхтича Семен.— Небагато бракувало, щоб Сліду від них не залишилось.
Невеселий гомін братківчан, які лаштувались у дорогу, нагадав Марії, що пора повертатись у село.
– Ходімо з людьми, дочко,— звернулась до Оксани.
– З одної неволі в іншу,— зітхнула дівчина, не стримуючи і не соромлячись своїх сліз.
– Така воля господня,— похитала головою Марія.— Одному свитку, іншому нитку. Зоставайся з богом, Семене, та будь щасливий,— тепло побажала юнакові.— Може, більше й не зустрінемось, але згадувати тебе будемо
встаючи й лягаючи.
– Тільки гора з горою не сходяться,-відповів Семен.— Скоро їхатиму у різних справах до Березівки, то по дорозі до вас навідаюсь,— пообіцяв удовиці, зиркаючи при цьому на Оксану.
5
Кінь зайшов у річку і довго, пожадливо пив холодну воду.
Вершник, спершись на луку сідла рукою й попустивши повіддя, терпляче ждав, поки кінь утамує спрагу, і пильно придивлявся до околиці.
Досхочу напившись, кінь форкнув, заіржав і вийшов на берег.
До річки підходили квітучі луги, вабили коня зеленими травами, дражнили своїми пахощами, і він, бажаючи визволитись од вудил, замотав головою. Але вершник ударив острогами, і кінь, скорившись його волі, поскакав польовою доріжкою.
Враз вершник стрепенувся, посумнів.
Там, де поля сходились з лугами, чорніли, як рана на тілі, свіжі згарища Братковець. Торкнувши коня, він за хвилину в’їхав у спалене село.
Обабіч вулиці бовваніли обвуглілі рештки хат, на подвір’ях валялося череп’я, поламане господарське знаряддя, знищений одяг. Підібгавши хвости, блукали сухоребрі, голодні собаки.
Серед згарищ зрідка траплялися люди. Зморені голодом, вони, ніби чужі, снували на руїнах рідних осель.
То тут, то там підіймалися над землею схожі на могили землянки, і тільки де-не-де видно було нашвидкуруч збиті з обвуглілих дощок халупи, що мали захищати од вітру та дощів.
На роздоріжжі, біля спаленої церкви, вершник зупинився і, мабуть, не знаючи, куди йому податися, розгублено озирався довкруги.
Але поблизу не було нікого, хто вказав би йому дорогу, і, постоявши хвилину серед згарищ, він повернув коня праворуч. Тут теж чорніли згарища, але віддалік раптом забіліли невеличкі, чепурні, не пошкоджені вогнем хати. Видно, палії, кваплячись, не встигли їх підпалити, а може, вітер повіяв в інший бік і одвернув од них вогонь. На тлі чорних руїн вони здавалися квітами на могилах. Але й тут було безлюдно та тихо. І тільки на одному подвір’ї якась дівчина ламала на розпал сушняк.
Стукіт кінських копит стривожив дівчину, вона підвела голову, позирнула на вулицю. Побачивши вершника, враз стрепенулась, охнула, зашарілась.
– Милий боже! Та це пан Семен Височан!-вигукнула, не приховуючи своєї радості.— А я вже думала…— вона збентежено замовкла, не сказавши, що мала на думці.
Сьомий день минав сьогодні від їх зустрічі у Чернієві…
– Мабуть, що я забув про своє слово? – здогадався Семен.— Але я не забував про тебе ні на мить,— признався щиро.
– Пан Семен жартує з мене, простої дівчини,— дорікнула гостеві Оксана і кинулась одчиняти ворота.
Але того, що сказав Височан, було досить, щоб розвіялись всі її сумніви та підозри.
– Мабуть, пан Семен поспішає до Березівки, а сюди заглянув по дорозі? – лукаво нагадала гостеві його власні, сказані під Чернієвом слова.
– Не вгадала, Оксано,— заперечив Семен.— Про Березівку я вигадав…
Дівчина засміялася, весело позирнула на гостя й зашарілася. Од того погляду Семен відчув у душі дивний щем. Чого ж він був спокійним під час зустрічі з Зосею? Правда, йому було приємно в товаристві тієї вродливої шляхтянки, але серце мовчало. А тут – заговорило… І хай Оксана – кріпачка, не у пишних шатах, як Зося, а в старенькій спідничині…
Оксана, ніяковіючи, запросила Семена до господи, і за хвилину він сидів уже в світлиці за столом.
– Ідучи сюди, я думав про різне, Оксано,— признався дівчині.— Сумні думки приходили до голови. Гадав, що зустріну тебе зажурену серед мертвих згарищ. Отож, як побачив тебе гожу, ніби квітка, то в душі аж щось заспівало.
Оксана рвучко, ніби когось виглядаючи, повернулася до віконечка, ховаючи радість і збентеження. Глузує Семен чи правду мовить? Називає її квіткою. Мабуть, глузує. Бо яка ж то квітка, що й босонога, і в простій полотняній сорочці, і в полинялій, колись голубій, хустині?
А може, не глузує? їхати півднини, томити себе та коня, щоб посміятися з бідної кріпачки…
Дівчина аж злякалася власних думок і здогадів. Щоб приховати хвилювання, силувано посміхнулася:
– Того квіту – по всьому світу. Ще й у шовках та оксамитах.
– Не поможуть рум’яна, коли дівка погана,— нагадав відому приказку Семен.
– Кріпачці не треба вроди,— посумніла раптом дівчина.— Аби руки здорові… Ось пан Семен згадував, що наше село ніби мертве. Я щодня плачу, як подивлюся на згарища, як згадаю про людей, яких уже немає. Одних татари зарубали, інші втекли від пана Закревського шукати кращої долі і ніколи сюди вже не повернуться. Вуйко Яким з вуйною та хлопцем теж утекли,— зрадила таємницю.— Казав, що гірше ніде йому не буде. Далеко подався— аж у степи біля Січі. Там і панів немає, і татари рідко появляються, бо козаків бояться. Там воля, Семене,— вперше не назвала гостя "паном".— Воля! – повторила збуджено.— У селі навіть половини людей не залишилось. А хто залишився, той зараз для пана Закревського новий двір будує. У кожній сім’ї тільки хтось один може зостатися дома. Мама також там. Але ми щасливіші за інших. І хата вціліла, і навіть корова в хліві збереглась. Не встигли татари запалити наш кут.
Стукіт кінських копит і скрип воріт перебив розмову. У дверях з’явилося вусате сердите обличчя Закревського, а за ним бородате – конюха.
– Пся крев, а це що за амури у будній день! – не пізнаючи Семена, вирячився на нього й Оксану поміщик.— Ану, гайда на панщину, дівко! А ти хто такий, що моїх дівок баламутиш? – звернувся до Семена.
– Шляхтич, як і вацьпан!
Закревський, який тільки тепер уважніше приглянувся до Оксаниного гостя, вражено покосився на нього і повів долонею по чолу, щось пригадуючи.
– Ей, стривай же! —вигукнув збентежено. – Чи вацьпан – не син Гната Височана?
Семен не відповів, а тільки мовчки кивнув головою.
– Чекали ми вацьпана до себе в гості, а він ось куди вчащає,— посміхнувся криво Закревський, і в його голосі забринів глум, докір і образа.— Що кому миліше. Батько вацьпана та й сам вацьпан вирятували мене і сина з татарської неволі, а тому прошу забути наше маленьке непорозуміння, що оце тут сталося,— простягнув гостеві руку. Семен на мить завагався, але простягнуту до згоди руку прийняв.
– Гей, гей! Яка гарна пора – молодість, зітхнув, згадавши минуле, Закревський.— Мабуть, на те дає її господь, щоб люди кохалися. То не гріх, ані не сором,— додав швидко, помітивши збентеження молодих.— Я теж знаю, що таке любов,— посміхнувся, сідаючи, мабуть вперше у житті, на просту лаву в кріпацькій хатині.— Раз рисака до смерті загнав, так до своєї єймосці квапився. Але бачу – у моїх Братківцях швидко заграють музики,— позирнув лукаво на Оксану.— Дівка – моя кріпачка,— несподівано нагадав молодим жорстоку дійсність.— Але хай вацьпана це не турбує. З Закревським завжди можна домовитися,— порадував Семена.— Поговоримо, сторгуємось, я викуп – у кишеню, а вацьпан – дівку за руку й до церкви.
Семен, слухаючи Закревського, не знав, чи сердитись на поміщика, чи дякувати йому. Та все ж юнак у душі гаряче бажав, щоб віщування Закревського збулися.
– До весілля, дівко, сиди дома і готуй віно,— ласкаво звернувся до Оксани Закревський.— А тепер залиш нас удвох, бо я маю з паном Семеном обговорити важливі справи.
Оксана тихо вийшла з світлиці. На душі в неї було так радісно і легко, ніби їй уже подарували волю.
Залишившись удвох з Семеном, Закревський не квапився розпочинати розмову. Узявся зосереджено набивати люльку. Був злий на Семена, що той задля дівки-кріпачки знехтував його дочкою, його домом, його старим гербом і шляхетством. І хто, власне? Вчорашній хлоп, який мало чим різнився від кріпака, бо хоч і нобілітований, але підлонароджений, він мав менше прав від усякої рукодайної голоти. Ображений шляхетський гонор не міг того забути, ані простити.
То з вини Агати і Зосі спіткав його, Закревського, такий афронт. Вони так вихваляли галантність і вченість цього хлопа, що він їм повірив. Навіть разом з Агатою снував всякі плани, зв’язані з Зосею, Семеном і пустищем, що ген за Братківцями.
Там – ліси, сіножаті та орна земля. Половину Зося одержала б у посаг. Заселивши пустище, цей хлоп відразу став би власником гарного маєтку. Посесіонатом… Але тепер хай нарікає на себе. Якби навіть на коліна перед ним ставав, то він, Закревський, не оддасть за нього своєї дочки. Нехай собі одружується з тою дівкою, але спершу мусить заселити пустище, викорчувати ліси, перетворити кущавину в родючу землю.