Перемахнувши через парапет, утікач опинився біля води. Тим часом із-за рогу готелю висипало з півдесятка охоронців; вони помітили, куди зник чоловік, і ринули за ним. Прибулець тим часом ухопив важку урну, що стояла край лави під вербою, і пожбурив її в річку, сам гулькнув під лаву. Переслідувачі, що вже подолали парапет набережжя, понаставляли автомати на воду, по якій розходилися кола. Минуло три-пять хвилин, але на воді ніхто не з’являвся. Тоді охоронці кинулися до готелю; невдовзі звідти виїхав мікроавтобус і на шаленій швидкості погнав до міста. Либонь, вони сподівалися зловити провідника на тому боці.
Мешканці гуртожитку давно спали. Усе те бачив лише один чоловік, якого знали тут як Компанійця — випускника Вищої школи "Порядку" — і який тимчасово мешкав у шкільному готелі.
Тищенко-Компанієць міг би повідомити про все Іванові Івановичу, і "месію" таки взяли б, але якась внутрішня сила не давала йому це зробити вдруге. Ні, не Компанійцева плоть, що вийшла з покори, а його власна сутність; він бачив, як утікала людина, як дотепно вона обдурила охоронців. Він відчував до неї щось схоже на солідарність. До того ж людина була в його тілі.
Вже коли мікроавтобус рухався по мосту, прибулець із потойбіччя виліз із-під лави, роззирнувся, і, не кваплячись, почвалав берегом. Стояла ясна ніч. Місячна стежка, що перетинала річку, здавалася спиною великої рибини — її луската поверхня здригалася й поблискувала, немов жива.
3
Тищенкові снилося, що він школяр, іде у святковій колоні, попереду барабанщик у куцих штанцях відбиває дріб. Незабаром звук барабана став нестерпним — і він прокинувся. Крізь прочинені на балкон двері вдирався звук, справді схожий на рясний гуркіт бубона. То посеред річки працював буксир. Люди на його борту довгими очепами промацували дно.
З Іваном Івановичем він здибався в буфеті. Той уже поснідав — і, з усього видно, очікував на нього. Тищенко-Компанієць сів за його стіл і, кивнувши замість привітання, замовив сніданок, що його завжди замовляв Компанієць, — сосиски з картопляним пюре та чай.
— Спіймали провідника? — поцікавився він.
— Ні, — відказав керівник Центру перевтілення. — Схоже, він утопився.
— Такого не може бути, — мовив Тищенко-Компанієць. — Річка завширшки якихось триста-чотириста метрів. Для нього це не відстань.
— Справді, — погодився Іван Іванович. — Але його не знайшли ні там, ні на тому боці. Хоча й бачили, як він шубовснув у воду. — І ковтнувши кави, додав: — Не переймайтеся тим. Якщо він намислив щось лихе — у нас його сім’я... До речі, як ви довідалися, що він у готелі?
— Не я, а Надія. Вона пішла до мого номера, аби принести чогось випити. А він там уже сидів.
— Чого йому треба?
— Щоб я забирався геть туди, звідки прийшов. Під час відрядження він багато чого зрозумів.
— Ось воно що... Виходить, там, у лабораторії, то не був напад божевілля...
— Як він сюди проник? — поцікавився Тищенко-Компанієць. — Всюди ж охорона.
— Крізь вікно туалета, що в цоколі будинку, — там автостоянка. А вже звідти пожежними східцями... Це ж треба — такий ідейний! — обурювався Іван Іванович. — А вам не страшно було з ним розмовляти?
— Ні, я з ним розмовляв з Надіїного номера по телефону.
Готель-гуртожиток було споруджено на колонах, закритий простір між якими використовувано під автостоянку. На майданчику, облямованому білими смугами, стояв чорний урядовий лімузин, а віддалік, біля воріт, — мікроавтобус з охоронцями. Іван Іванович, кивнувши на лімузин, сказав:
— Ваше господарство.
Авто тільки формою нагадувало легковик, а товстелезні шини, здавалося, ось-ось луснуть, не витримавши ваги.
— За ваших часів такого ще не було, — пояснив керівник Центру завваживши подив на обличчі Тищенка-Компанійця. — Це творіння багатьох конструкторських бюро. Його зроблено зі стоміліметрового танкового панциру, скло куленепробивне, машина буквально нашпигована апаратурою. З неї, при бажанні, ви зможете зв’язатися по телефону з будь-яким абонентом світу... Втім, нам у нього сідати ще передчасно. А поки що послуговуватимемося нічим непримітною таратайкою.
Тим часом охоронці на вході, помітивши наближення чоловіка в сірому кітелі, виструнчились. Іван Іванович поблажливо махнув рукою, мовляв, усе гаразд. На лже-Особу ніхто не звернув уваги.
...Коли водій-секретар вивів машину на набережжя, "дядько" повідомив:
— Сьогодні я покажу вам місто. Адже вас не було тут кілька десятиліть; багато чого змінилося... Он ваш секретар, коли повернувся з потойбіччя, cказав, що теперішні люди мають інші, не схожі на людей вашого часу, обличчя.
— Авжеж, — відказав Тищенко-Компанієць, — ви не схожі на нас — тодішніх. Ви спокійні. Навіть люди на демонстрації вчора були байдужі.
Тищенко казав правду. Лиця, що він їх бачив у пам’яті Вселенського Розуму, суціль виказували внутрішнє напруження, навіть усміхнені. То були обличчя людей, чиє життя висіло на волосинці.
— Хто з наших дожив до цього часу? — поцікавилася лже-Особа, і зараз же Тищенко збагнув, що бовкнув дурницю.
Кому, як не йому, було знати, хто відійшов у потойбіччя, а хто ні.
— Дожив, — відказав водій, не виказуючи подиву. — Я був у нього. Вже близько ста має. А розум ясний — усе пам’ятає...
— То Каламус, — озвався Іван Іванович. — Ми його підтримуємо, як можемо. Правда, школярі тепер уже до нього не ходять...
— Він не прохав у вас іншого тіла для своєї сутности? — поцікавився Тищенко-Компанієць.
— Ні. Він нічого не знає.
Їхали довгим, знайомим Тищенкові з дитинства набережжям. "Дядько", вмостившись на задньому сидінні, час від часу озирався, аби прокоментувати об’єкт, повз який вони проїздили. Так він звернув увагу на незавершене будівництво готелю "Парус", спорудженого посеред річки на намитому грунті; далі, за містом, у промисловій зоні, він показував корпуси двох цехів, де виготовляли наручники і колючий дріт.
— Ми дуже відстали, — бідкався Іван Іванович. — У всьому цивілізованому світі користуються наручниками, а ми досі в’яжемо руки мотузкою. Сором! До речі, можете глянути на їхню продукцію — відчиніть скриньку.
У панельній шухлядці виявилося кілька пар наручників із білої молібденової сталі.
— Надійний інструмент, — зауважив Тищенко-Компанієць.
— Авжеж, — не без гордощів відказав керівник Центру. — Ми тепер не женемося за кількістю. До речі, колючий дріт виготовляють теж із цього металу. Там, де його напинають, клімат вогкий; залізні речі за два-три роки обертаються на іржу.
Лже-Особі показали найбільшу в світі доменну піч, яка, на жаль, стояла на реконструкції, найбільший у світі стадіон. Уже коли поверталися до готелю, Тищенко-Компанієць поцікавився, чи можна йому побачитися з Каламусом. Іван Іванович кинув погляд на годинника, сказав:
— Чом би й ні. До обіду ціла година.
...Водій-секретар припаркував машину біля триповерхового особняка, спроектованого як замок у мініатюрі: панелі викладені брилами граніту, вузькі стрілчасті вікна, наріжна кругла вежа, яка правила мешканцям за солярій. Багатоповерхові будинки, що височіли довкруг, не затінювали особняка — він був немовби патріархом, символом вічності в марнотному сьогоденні. Парадний вхід, куди вели широкі мармурові сходи, виявився замкненим, і керівник Центру повів лже-Особу у двір. За фігурним, із кутого металу парканом, у холодку під липою двоє молодиків грали у карти. Вони лінькувато повели оком на чужих, а тоді раптом посхоплювались і виструнчились.
У великій вітальні, заставленій арабськими меблями, за великим обіднім столом, поклавши голову на обрус, сидів дідуган. Біля рота й носа в нього рудявіли дві плями. Дід був мертвий. Побіжного погляду досить було Тищенкові, щоб упізнати власний удар по голові. Колись такого удару скуштував один із рекетирів. На тімені старого не знати було синця, але голова немовби вгрузла в плечі. Ліва рука його була витягнута на столі, права звисала. Старий, видно, зазнав удару тієї миті, коли сягнув до кнопки сигналізації, вмонтованої під столом.
— Схоже на вбивство, — мовив Іван Іванович, тамуючи тривогу в голосі. — Кепські справи.
"Ото й усе, що з нього витекло..." — подумав Тищенко, роздивляючись маленькі плями запеченої вже крові.
— Атож, — погодився він уголос. — І я, здається, знаю, хто це вчинив.
Флегматичне обличчя керівника Центру перевтілення на очах полотніло. Він усе зрозумів. Як і те, що подія сталася через його недбальство. Тим часом Тищенко завважив, що одне з вікон на вулицю прочинене, а на лутці виднів слід від черевика. "Навіщо він уколошкав поплічника? — не знав що й думати батько "Експарки". — Старий йому не повірив? Подумав, що до нього вдерся божевільний?"
— Ось і все, — озвався Іван Іванович.
— Що саме?
— Кінець моїй кар’єрі. — При цих словах із нього раптом спав ореол могутности. Посеред кімнати стояв не старий ще чоловік, який навіщось убрався в одяг свого діда. На пещеному обличчі залягли глибокі зморшки, воно вмить посіріло.
Попри прочинене вікно в кімнаті було тепло, в комині, обкладеному блакитними кахлями, ще жевріло... Нараз дзеленькнув телефон. Керівник Центру перевтілення здригнувся, відтак нерішуче простяг руку до слухавки. Його очі з білястими віями стали братися полудою.
— Вас, — сказав він.
Тищенко почув у трубці свій власний голос:
— Подивись на те падло та поміркуй над моєю пропозицією. Але довго думати не раджу...
— Нащо ти це зробив?
— Поясню при зустрічі. — Залунали короткі гудки, на тому кінці поклали трубку.
— Сатана, а не людина. Звідки йому було знати, що я тут?
— Ну, це не так важко вирахувати. Адже ви повернулися у світ, де вже не зосталося нікого з ваших ровесників... Природно, що вас потягне сюди. Дивує інше — нащо було вбивати старого, який мирно собі дотлівав? Ну, були, були гріхи в нього. Писала про них так звана незалежна преса. Але чому ж він не вбив тоді, як про ті гріхи довідався?
І тут Тищенко помітив на стіні між двох стрілчастих вікон портрет того самого чоловіка, що і в офісі "Порядку". Полотно було зроблене майстерно, якщо не рахувати очей — в них не вгадувалося ні настрою, ні бодай натяку на якусь думку. Портрет, видно, мальовано ще за життя людини, бо фарби на ньому потемніли. То був образ Особи, чия сутність повернулася в матеріальний світ у його, Тищенковій подобі.