Вічна війна говорить о ту волость, від коли поспорилися о неї волинський князь Всеволод і київський Ярополк. Сто літ минає, від коли перша кров полилася за ту спірну волость, а я від найвчаснійшої молодости своєї нічого так часто не чув, як імена городів: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів і Гнійниця! І якби ти загоїв ту гнійну і розятрену рану нашої землі, то мавби заслугу рівну Мономаховій!"
— "Боярине!" сказав князь, "ти мігби батьком моїм бути, бо літами й досвідом багато старший ти від мене. Для того я не щоб тебе вчити, або щоб перед тобою показувати, що вже розумію лад державним ділам,— але на те, щоб показати всю трудність свого рішення, запитаю тебе: Чим Білгород Київу?"
— "Білгород ключ Київу, княже!"
— "А Бужськ ключ Галичу, боярине! Я пристав би, звернути Київу всі городи Погорини, але не Бужськ, що стоїть на границі лісів Волині і піль Поділля, що береже трьох сплавних рік моїх: Буга, Солотвини і Полтви! Ти як досвідчений вожд знаєш ціну города того і знаєш також, що ніяка сила не видре мені Бужська з його болот і мочар. Бужська не можу дати!"
— "Вправді Бужськ то споконвіку волинський город, але на тій основі можуть бути переговори, княже."
— "Не переговори, а мир!"
— "Не мир, а переговори, княже! Ти ще старим з'вичаєм не засів на престолі в церкві і ще галицькі бояри не цілували хреста на вірність тобі! А й опісля, княже, на кім ти опрешся, як від самого початку розійдешся з боярством? Бояри були одинокою підпорою покійного батька твого, що вмів перехитрити найхитрійших. Не роби вже першого діла без волі їх. Хоч уважають тебе розумом рівним найбільшим з Рурикового роду, але нім ти ще убувся на престолі, послухай ради старого, київського посла, бо не все тобі вороже, що з Київа приходить. Навіть наш князь Ізяслав згадує тебе добрими словами"...
Молодий галицький князь почервонів з заклопотання. Він почув, що зробив ошибку, що показався недосвідченим молодиком, який не знає навіть своїх домашніх відносин — і то супроти чоловіка, що знав до подробиць всю спадщину його! Але рівночасно відчув у словах і раді київського посла щиру прихильність до себе. Змішаний, як молода дівчина, промовив:
— "Твоя правда, боярине, і я дійсно вдячний за науку тай приємно мені, що від Путятича її одержав. Скоро прикажу скликати раду бояр, а ти будь гостем у моїм теремі з дружинниками своїми. А великого Князя Ізяслава згадую і я тільки добре і не забуду ніколи, як він брав мене нераз на коліна малим дитятем."
Київський посол з нетаємним вдоволеннєм попращав молодого князя, дякуючи за гостину і заявляючи, що має в Галичі кревних бояр.
По його відході приказав Ярослав завізвати до себе старого воєводу Івана Халдієвича. До комнати увійшов великий старуган, з білою як сніг бородою, сивими вусами і білим волоссєм. Зпід білих бров світили сині очі коліру води, що немов говорили: багато княжих тайн, багато людських справ бачили ми. Сей воєвода вратував свого часу престол Володимиркови.
Було се в часі другої війни Володимирка з попередником Ізяслава, київським князем Всеволодом, котра вивязалася з подій, звязаних з першою війною між ними. В&лодимирко виповів першу війну Всеволо-дови ізза того, що той посадив свого сина Святополка на Волині, до котрої Володимирко мав претенсії. Всеволод в союзі з Ляхами, котрих привів зять його Болеслав, та всіми дикими Половцями і багатьома князями Рурикового роду двигнувся проти Володимирка і так його стиснув, що він мусів окупити мир 1400 гривнами срібла. Утомлений і знеохочений тим неповодженнєм виїхав Володимирко на лови, в тись-‘меницькі ліси, щоб відітхнути по воєнних трудах. Тоді галицькі міщани в його неприсутности созвонили віче і сказали: Дуже неспокійного духа має в собі наш князь і без огляду на перемагаючі сили противни-
33
3 1540-1 ків виповідає війну, якої виграти не може. Тай рішили позбавити його престола й волости і призвати на княженнє Івана Берладника, сина Ростислава II, що княжив тоді в Звенигороді. Але він тільки 3 тижні вдержався на галицькім князівстві, бо Володимирко при помочі воєводи Халдієвича, що зорганізував боярські сили, розбив і строго покарав бунтівників4. Іван Берладник став ізгоєм і втік до київського князя Всеволода. Володимирко зажадав його видачі. Всеволод відмовив. Тоді Володимирко вдруге виповів йому війну. Сим разом заскочив Всеволода несподівано, бо київський князь і не думав, щоб Володимирко в такий короткий час і по такім великім погромі міг відважитися на нову війну. Скоро посунувся Володимирко аж у землі Великого Князівства Київського, дійшов до города Прилуки, обляг його і здобув. Та згодом постягалися сили Всеволода і наспіли його союзники: Ляхи, Половці, а також другі князі Рурикового роду. Перед такими силами противника почав Володимирко відворот і відступив аж за Звенигород. В тій стадії війни зробили противники Володимирка засадничу похибку: замість пігнатися дальше за уступаючим князем, облягли серед зими5 кріпкий Звенигород, заосмотрений в усякі припаси і хоч не велику, але дібрану залогу, на чолі котрої стояв воєвода Халдієвич. Несподівано пустила студінь, почали падати дощі і сніг стік так, що Володимирко не міг доставити відсічі свому городу. А Всеволод при казав до саний доробити колеса та підкотив пороки під город і первий день повалив остроги кругом нього. А другого дня Звенигородці созвонили віче й хотіли передати город. Тоді воєвода Халдієвич увязнив на вічу трьох найвизначнійших провідників міщанства, приказав їх розрубати мечами в пів і скинути їх тіла з городських стін. Се поділало так, що коли третої днини Всеволод почав приступ на город з усіх сторін, Звенигородські міщани не думали вже про здачу й боролися завзято від ран-ної зорі "до пізної вечірні", а коли Всеволодові війська в трьох місцях зажгли город, угасили пожежу і дальше боролися. Тоді Всеволод уступив. Так витревало і кріпко боронився Халдієвич, аж поки противники не зужили своїх сил безуспішними наступами. Всеволод уступив з нічим і почав приготування до нової війни, стягаючи ще більші сили. Та серед тих приготовань помер, а о київський престол почалася війна між Ізяславом Новгородским і Юрієм Суздальським, в котрій побідив Ізяслав, що саме тепер княжив у Київі.
Такі заслуги положив в останних часах супроти держави старий воєвода, родом з Володимира Волинського; він памятав іще діда теперішнього князя і був при хрещенню Ярослава. Ярослав шанував його може навіть більше чим батька, бо був се чоловік без підступу і хитрос-ти, тип старого, правдомовного лицаря. А старий воєвода любив молоденького князя, що від колиски виростав на його очах. Він учив його воєнної штуки, перший показував йому, як уставляти градні сосуди, як висилати наворотниці, як уставляти військо до бою.
Молодий князь сердечно привитав старого воєводу, могутного провідника бояр, оправдуючися перед ним, що досі не міг його попросити на розмову.
— "Знаю, знаю", відповів старий воєвода, приймаючи запросини, сісти біля князя, "тепер був у тебе, княже; київський посол."
— "Якраз в тій справі хочу тебе просити о пораду, нім скличу раду бояр. Я тепер вагаюся в тій справі, хоч недавно рішився був проводити війну і навіть приказав кільком полководцям, приготовити все до скорого походу. Як твоя думка в справі мира з Київом?" — запитав князь, хоч знав, що воєвода буде за війною.
Йому було ніяково, що підходить учителя свого. Але в душі оправдував себе науками батька, котрий йому нераз говорив: "Будь хитрий лис і розумний як вуж, а думок своїх не зраджуй нікому, бо ти князь і рівного тобі нема у волости твоїй". Ще в острійшій формі, хоч ніжнійшим тоном, вбивала йому в память те саме і матір, що любила його понад усе. Для неї все тут було й остало чужим і синови свому нераз говорила, що тільки його очи пригадують їй рідний край з його веселим сонцем. Ділав докладно по науці батька. У своїй грі почав відчувати якусь невідому перед тим приємність, яку відчуває все слабша людина, коли має нагоду перемогти міцнійшу. Але та дивна приємність була така тяжка, як гріх. Він аж мусів боронити себе перед нею, толкуючи собі що тільки в той спосіб дотримає батьківської присяги і може тим вратує батька від адських мук, що так не допустить до війни і проливу крови. Але тягар почував мимо всего. І знов пригадав собі слова владики, про тяжкий великокняжний клобук, одідиче-ний по батьку. Старий воєвода не знав, що діється в душі князя. Звичайно запитав:
— "Хочеш сказати в справі видачі городів Погорини?"
— "Так."
— "Чи ти прирік уже що послу київського князя?"
— "І так і ні. Я показав перед ним охоту до мира. Але стануло на тім, що вперед скличу раду бояр."
— "Ти розумно зробив, княже",— відповів старий воєвода, видимо втішений тим, що його ученик так спритно знайшовся в першім державнім ділі. А молодий князь почервонів від того признання, почуваючи, що властиво відступом отримав його, бо не признався до своєї ошибки. Старий воєвода, немов прочуваючи се, запитав:
— "А як далеко посунув ти свою охоту до замирення княже?"
— "Я застеріг собі, що не віддам Бужська!"
— "Дуже гарно застеріг ти се, княже, бо сей город то ключ до волости твоєї від півночі і до Погорини не належить!"
Тут князь переповів воєводі свої думки і побоювання, які мучили його в церкві св. Богородиці на похороні батька. Замовчав тільки те, що богате міщанство подякувало за запросини на велику стипу по покійнім князеви, бо не хотів сам показувати навіть воєводі, що не може числити на поміч міщанства.
Старий воєвода уважно слухав оповідання Ярослава, а коли той скінчив, відповів:
— "Так, ти, княже, одідичив по покійному батьку своїм не тільки волость, але й ум його. І він так усе думав про всякі можливости в будуччині, все обдумував докладно, що може бути і як може бути і як боротися з тим, що наступити може. Але",— старий воєвода все думав по-вояцьки,— "твій покійний батько знав, що в усім є такий лад, як у війську: наперед ідуть наворотниці, щойно за ними головна сила війська; полк, пущений до бою, вже не в твоїх руках, він має вже власну долю, як стріла, випущена з лука, а твій ще тільки той полк, що дивиться на битву. Наворотниця може вернути розбита. Се не значить ще, що битва програна.