Але захоплення віршами перейшло в ширше коло. "Легке безумство" (як говорить Горацій) охопило всіх — і вчених, і невчених. "Змінив легковажний народ свої настрої й палає однією пристрастю — пристрастю до віршів: і діти, і поважні батьки, уквітчавши голови вінками, бенкетують і диктують вірші"[23]. До нас дійшли в більш-менш повному вигляді твори п'яти поетів даного періоду: Вергілія, Горація, Тібулла, Проперція й Овідія. Але сучасники називають багато десятків імен, що уславились у них. Тут і автори віршованих трагедій, і поем — і дидактичних, і героїчних (на теми з римської історії), і героїко-міфологічних, — сатир, ідилій, любовних елегій в александрійському {38} стилі. А біля поетів більш-менш визнаних рояться зграї любителів, наслідувачів. "Золотим віком" звуть літературу часів Августа, маючи на увазі, проте, не так цю загальну пристрасть до поезії — форму відходу від громадських інтересів, як високі формальні вартості творів епохи, що збереглися до нашого часу. Ці вартості мови, вірша, композиції забезпечили Вергілієві, Горацієві і почасти Овідієві широке поширення в школі (в школах різних країн світу їх вивчають і досі) і великий вплив на європейських поетів нового часу. Проте, вивчаючи історично поезію "золотого віку", треба мати на увазі деякі її специфічні особливості, що відрізняють її від шедеврів пізнішої європейської літератури. У поетів августівського часу, за небагатьма винятками, ми не знайдемо, наприклад, тієї безпосередності почуття, що впадає в око, коли читаєш короткі ліричні п'єси, приміром, Катулла. Розрахованість і обдуманість художнього ефекту характерні для творів Вергілія, Горація й Овідія. Це почасти наслідок школи, пройденої ними. Бути освіченою людиною в Римі означало пройти виучку риторичну й побувати в науці у філософів.
З переходом до принципату політична красномовність завмерла. Але риторика як предмет загальної освіти зосталась. В риторичній школі навчали мистецтва виразного слова. Щоб красно говорити, треба навчитись інвенції— уміння знаходити матеріал, диспозиції — уміння розміщувати його, елокуції — уміння прибирати його в форму прикрашеного і виразного слова. Треба набути звички до "описів", "доведень", до підшукування "прикладів"; треба мати в пам'яті запас загальних місць — сентенцій. Основні типи риторичних вправ — промови умовлювальні (суасорії) і змагальні (контроверсії) — засвоювались учнями не на життєвому, а на вигаданому або взятому з міфології чи історії матеріалі. У творах більшості римських поетів, починаючи з даної епохи, вплив риторичної школи очевидний. Риторика здержувала їх у прагненні до живого відтворення дійсності, вкладала безпосереднє переживання в рамки шаблону, перетворювала іноді ліричну річ на ораторський виступ, прибраний у віршовану форму (див. особливо Овідія і Ювенала).
До впливу риторики приєднувався вплив філософії, головно, моральної філософії — етики. Два напрями етики були поширеними за часів імперії: стоїцизм і епікуреїзм. Стоїцизм змальовував ідеал мудреця, байдужого до {39} зовнішніх злигоднів світу й гордого свідомістю своєї внутрішньої свободи. Епікуреїзм навчав, що мета життя — в рівному, спокійному настрої і в інтелектуальних утіхах. Два напрями не перечили один одному. Сліди їх ми також знайдемо в поетів, починаючи з Августівської епохи. Згодом стоїцизм знайшов собі пропагандистів у Римі, наприклад, в особі філософа й поета Сенеки, сатирика часів Нерона — Персія та ін.
Обидва погляди мають на собі печать певного індивідуалізму. Але розвиткові особистості і в умовах принципату, і взагалі в умовах імперії були поставлені межі. Особливо різко окреслила їх епоха Августа. Література була залучена на службу політиці принцепса. Ця політика поставила за мету відновити розхитані роками громадянської війни давні римські чесноти — римську мужність, благочестя, серйозність, скромність, зміцнити сім'ю, приохотити суспільство до давньої строгості й простоти звичаїв. Зрозуміло, що в цьому багато було офіційного ханжества, характерного для режиму абсолютних монархій з їх реставраторськими тенденціями. Август відновлював старовинні храми, забуті обряди й культи. Треба було довести, що існування принципату освячено небом, що він являє собою висновок з усієї попередньої римської історії. При дворі шанують археологів і знавців римської старовини.
Одні поети, прийнявши цю програму, прагнули щиро виправляти її своєю поетичною практикою. Інші, йдучи за нею, все ж намагались зберегти в певних межах свою незалежність. Але перед усіма постало завдання — усвідомити переворот, що стався, і примиритися з ним. "Енеїда" Вергілія найповніше відповідала на офіційну програму. Чужий їй внутрішньо, Овідій, переламуючи себе, заглиблювався в римську старовину, створюючи науково-поетичний коментарій до римського календаря (поема "Фасти"), наслідуючи Каллімаха. Проперцій від любовних елегій переходив до елегій учено-антикварного змісту, але смерть перервала його роботу.
Поети "Августового віку", відомі нам, розуміється, зовні далекі від хоч би якої опозиційності новому режимові. Вони розсипають похвали "божественній" особі цезаря; вони не стомлюються повторювати слова про "золотий вік", що начебто оселився на землі. Зауважимо, проте, що, за небагатьма винятками, ці поети ще не впадають в раболіпство, характерне для пізніших поетів імперії. І проте їх захоплення — іноді погано прихована депресія думок і почуттів. 3а закликом Горація "ловити день", утішатись життям (в межах ідеала "золотої середини") чується непевність у завтрашньому дні, бажання забути про те, що є майбутнє, приспати в собі страх перед неминучою смертю. Ідеал життя поетів — у відході від міста, від політики, від війни, від громадськості в сільську самоту, під захист сільських пенатів[24]. У подібнім потязі до села[25] такий самий прихований, пасивний протест, як у інших поетів у відмові від "високої" (хвалебної й героїчної) поезії ради любовної елегії, що явно перечила своїм змістом урядовій пропаганді родинних основ і добрих Звичаїв.
Такі основні риси поезії "золотого віку". Відзначений раніше вплив риторики позначився і на прозаїчній літературі, у творчості найзначнішого з прозаїків епохи історика Тіта Лівія (59 р. до н. е. — 17 р. н. е.), що у величезному творі (142 книги, з яких дійшло 35) розповів політичну історію Римської держави від легендарної епохи царів до часів Августа. Лівій —
{40} великий майстер історичного оповідання. Історичним діячам він вкладає в уста довгі, майстерно складені ним самим промови, пройняті високим пафосом героїзму, — так само, як і дії цих осіб, доблесних патріотів, що стійко зневажають особисті злигодні. Твір Лівія загалом ішов назустріч реставраторським прагненням Августа, але разом з тим таїв у собі небезпеку для нового режиму "романтичною" ідеалізацією республіканської старовини. Цей пафос і ця ідеалізація зробили Тіта Лівія згодом улюбленим автором буржуазії, що боролася за свої права з феодалізмом, особливо в епоху французької буржуазної революції.
5
У процесі перетворення Римської держави на абсолютну монархію за наступників Августа найнікчемніші спроби опору придушувались з усією можливою лютістю. Республіканські установи, що представляли інтереси старої аристократії, поступово міняли свій особовий склад і скорочували свою діяльність. Понад століття Римська імперія твердо держалась, незважаючи на двірцеві перевороти, розширюючи територію, більш-менш успішно справляючись з повстаннями, що іноді спалахували в далеких провінціях, і відбиваючи напади "варварів" на північних кордонах. Проте життєва енергія в ній через причини, про які говоритимемо далі, поступово вичерпувалась. Це вичерпання легко помітити і в ділянці літератури.
Нагромадження величезних багатств у Римі, утворення групи грошовитих тузів-рабовласників призводило літераторів до потреби шукати заступництва в цієї нової "аристократії", влаштовуючись біля неї дармоїдами й нахлібниками. Римська поезія імператорської епохи втрачає зв'язки з народом, стає прикрасою життя привілейованого класу, розвагою пересичених багачів, на яких багатотисячні юрби рабів ще працюють на плантаціях і в майстернях. Народ — тобто міський пролетаріат[26], напіврозорене селянство, дрібні ремісники {41} й крамарі — дає перевагу над літературою боям гладіаторів, цирковим пантомімам і цькуванню звірів. Тільки декламації риторів і публічні виступи поетів ще збирають деяку публіку. Але відірване від політики ораторське мистецтво, так само, як відірвана від великих питань громадськості література, опиняється в глухому куті без виходу. Марні спроби деяких авторів, як-от поета неронівських часів Лукава (39-67 рр. н. е.), відродити епопею ("Фарсалія" на 10 книг, яка зображує міжусобну війну між Цезарем і Помпеєм), ожививши її духом аристократичної опозиційності, відкинувши неминучий у старому епосі міфологічний елемент і пронизавши поему пафосом, що іноді прориває оповідання ліричними відступами. Поема вийшла дещо пишномовна, не була закінчена і не могла мати послідовників. А в цілому література "срібного віку" (від смерті Августа до смерті Траяна в 117 р.) являє собою то зміну, то очевидну боротьбу двох течій. З одного боку, це формалістична, нерідко архаїзована поезія епічних поем на міфологічні теми, віршованих панегіриків, прикрашених всіма барвами риторики, віршів "на випадок", навіть трагедій — правда, призначених не для театру, а для виразного читання в школах. Такі, наприклад, трагедії Л. Аннея Сенеки (4-65 рр.), відомого філософа-стоїка, що був у той же час великим землевласником-лихварем і придворним імператора Нерона. Написані на теми, не раз розроблювані грецькими трагіками й оформлені в модному риторичному стилі, вони ставлять своїм завданням "зворушувати" і "жахати" читача — правда, більше епічною своєю стороною, ніж суто драматичною. Поміж ними містять звичайно й "Октаві ю" — єдиний, що дійшов до нас, зразок трагедії на сюжет з римської історії, але "Октавія", очевидно, не належить Сенеці. Такі ж твори двох поетів епохи імператора Доміціана — "Пуніка" (на 17 книг — опис Другої пунічної війни) Сілія Італіка (25-68 рр.