Радісно всміхаючись. Горбатюк відповів:
— Та ні! Він каже той… роботи багато. Не схотів їхати.
Левонтій жадібно обмацував дівчину очима. їй стало бридко. Що цьому телепневі тут потрібно?
Горбатюк з незалежним виглядом підійшов ближче.
— Ну так що? Поїхали?
— Ви, пане Горбатюк, мабуть, поки що подивіться свіжі журнали, а я зараз… Усе одно ще не перестав дощ.
І Стефанія пішла в свою кімнату. Левонтієві не залишалось нічого іншого, як перегортати картинки. Здобич абсолютно незрозумілим чином вислизала в нього з-під самого носа. Й так уже котрий рік… То поманить, то накриє мокрим рядном. А він сьогодні вже сподівався…
Коли ж остаточно смеркло, увійшла мовчазна, мов примара, Пріся й поклала перед Горбатюком аркушик паперу: "Панна захворіла й лягла спати".
А Стефанія ще довго дивилась у розчинене вікно, туди, де зникло сонце. Холодним перламутром спалахнули зорі. Природа відпочивала після перенапруження. Ні, хай би вже краще лило…
* * *
Сергій Ряжанка поспішав. Роботи виявилося більше, ніж він думав, і доводилося працювати з ранку до ночі. Вставав разом із сонцем і, навіть не попоївши, йшов у ще безлюдну контору. Десь ополудні бігав у харчевню перехопити чого-небудь і знову засідав. А годині о десятій, коли шлунок починав про себе нагадувати, з жалем кидав роботу й добру годину просиджував у кав'ярні.
Відколи почалися дощі, він нікуди не ходив. Маршрут було спрощено до мінімуму: квартира — контора — харчевня — кав'ярня — квартира. Лише інколи доводилося ходити в книжкові магазини по необхідну довідкову літературу. Більша половина того, чим топтав собі голову в університеті, вивітрилась, і доводилося заповнювати в пам’яті "білі плями". Начальникові нової геологорозвідувальної експедиції директор Мільх створив усі умови для праці. До послуг Сергія було кілька геологів, техніків, картографів, спеціалістів із свердлування, колекторів із чималим досвідом. Вони швидко й сумлінно виконували все, що їм доручав начальник. Правда, не мали ніякої уяви про характер майбутніх пошуків. Це, як і раніше, залишалось "суворою комерційною таємницею", приступною лише трьом особам у конторі: Мільхові, Горбатюкові та йому, Ряжанці.
Сергій підвів голову. У двері просувався сам гер директор місцевої фірми аргентінського гірничорудного тресту "Чіарес і К°". Він з перших же днів поставився до нового службовця дуже прихильно. Навіть кілька разів заходив до Сергієвого кабінету й мовчки сідав у крісло в затіненому кутку. Такого гер директор не допускав навіть із Горбатюком, хоч той і вважався його правою рукою.
Але в присутності директора багато не напрацюєш. Сергій поклав олівець.
— Як ви гадаєте: Америка одступиться у В'єтнамі?
У В'єтнамі? А що там знов? Невже? А він і не знав. Він узагалі зараз не читає газет. Особливо після того…
— Їм Куби мало… Щоб отакий крафт… отаку силу мати — й нічого не зробити!
Мільх трохи помовчав, певно, щось обмірковував.
— Як ви з паном… Горбатюком?
Ряжанка невизначено здвигнув плечима. До чого тут Горбатюк?..
— Погода собача!.. А треба летіти в Буенос-Айрес. Шеф кличе. Мабуть, буде репріменда, ну, чортів дасть… Як ви, швидко?
— Не знаю…
— Учора начальство запитувало про вас…
Мільх не став уточнювати, що відповів. І так зрозуміло. Сергій не дослухався, що той говорить. Просто приємно сидіти з чоловіком, який вважає тебе гідним, щоб поділитися думками. Хоч про політику чути не хотілося. В нього робота. Решта — дурниці. Сергій політикою ситий ось поти. У такому плані він і зрозумів Мільха, коли той сказав:
— Такі, як ви, нам потрібні, — і, по-старечому зіщулившись, вийшов.
Зайшов Горбатюк. Оченята його цупко вчепились у Сергія.
— Попоїсти не той?..
— Ні.
— Прієш?
— Угу.
— А чого це… старий до тебе… той… унадився?
Сергій не відповів.
— Про мене… нічого не той?..
— А ти що, пуп землі? — відпарирував Ряжанка. Йому не хотілося брехати, а що мав на увазі "старий", він не знав.
Горбатюк знітився:
— Та ні, я не той… Так обідать не їдеш?.. Ну як собі той…
І він зачинив двері.
Сергій довго сидів, мов закляклий. Тут точиться якась гра й дуже незрозуміла. І його трохи вплутали. Але він вийде з неї. Якнайшвидше. Ось тільки впорається з підготовкою.
Цікаво, чого так міниться Левко? Боїться, чи що? Як він учора сказав? Ага: "Мене кличе в гості панна Стефанія. Коли хочеш, можу й тебе той…" Йолоп! Кому потрібні крихти з чужого столу? Тебе кличуть — ти і йди. А чого ми там не бачили?..
Розділ 6
Геологорозвідувальна експедиція вирушила в дорогу після дощів. Ранок стояв чудовий. На темно-блакитному небі не було ані хмаринки. Змучена піврічними зливами, природа ожила. Яскрава зелень укрила випалені луки, обновила дерева.
І на душі в Сергія розгодинилося. Залишав столицю без жалю. Це місто не принесло йому нічого, крім страждань. їхав до нього з відкритим серцем — а воно обдурило його сподівання. Зрадило. Стільки, як переніс тут за кілька місяців, певно, інший не перестраждав за цілий вік.
Полегшено зітхнув. Годі! Минуле позаду. Починається нове життя. Звичайне життя з маленькими радощами. Сергій озирнувся. Але не для того, щоб востаннє глянути на червоне черепичне море дахів. Навіть синє безмежжя Тихого океану не схвилювало. Просто оглянувся на свій караван.
На сотню метрів розтяглась низка лам. Тварини йшли поважно, гордовито піднявши верблюдячі голови. їхні по-овечому вовнисті тулуби пообвішувано вантажами: геологічне знаряддя, намети, харч, навіть розібрана невеличка свердлувальна установка й двигун до неї. Чотири балони з пальним. На десяти ламах їхали бурильники, колектори, маркшейдер, геолог-технік. Погоничі-індіяни понуро йшли поряд. їхні звичаї не дозволяють сідати на ламу. Вона — тварина священна.
Сергій планував, крім оцього джипа, взяти ще й вантажний автомобіль. Але досвідчені люди розрадили. В умовах цілковитого бездоріжжя це для геолога — все одно, що каменюка на ногах у плавця.
А ось лами — зовсім інше. Де не пройде жодна машина, де в розпачі розведе руками людина, де відмовиться йти навіть терплячий віслюк, там пройде лама. Цю тварину приручили індіяни ще задовго до вторгнення на материк іспанських і португальських конквістадорів.
Коли караван наздогнав джип, Сергій сказав шоферові:
— Рушай, мучачо. Подивимось, яка дорога далі.
— Я її, сеньйоре начальник, знаю, як своїх п'ять пальців.
Ряжанка зацікавлено глянув на худе, вилицювате, з гачкуватим носом, обличчя водія:
— І далеко ти нею їздив?
— До самого кінця, сеньйоре начальник! — хлопець засміявся. — Усі сто три кілометри!
— А далі?
— Далі дикі гори, а ще далі — пампа.
Пампа? Сергій знав, що це таке. Безмежний степ, де часто на десятки й десятки кілометрів ні озерця, ні струмочка. Певне, щось таке є на півдні України. Тільки це його не обходить…
Дорога вела вгору й угору. Десь там та критична точка, за якою почнеться спуск — перевал. А поки що машина йшла повільно, на другій швидкості, надсадно працював мотор.
На віражах, коли траплялись невеликі тимчасові спуски, або на вузьких ділянках шосе, де, здавалось, машина висить над безоднею лише на двох колесах, водій увесь прикипав до керма, а його чорні, мов дві п'явки, очі сторожко впивались у сіру в'юнку стрічку асфальту. Коли ж дорога вирівнювалась або повзла далі вгору, одкидався на сидінні й запалював сигарету. Його, очевидно, аж сіпало побалакати з начальником. Сергій помітив. Він і сам не під того, щоб перекинутися слівцем. У столиці йому не часто доводилось робити це.
— Як тебе кличуть, мучачо?
Шофер усміхнувся всім видом.
— Буенавентура, сеньйоре! А коротко — просто Буено. Так мене всі… А ви, сеньйоре начальник, пробачте, грінго?
Образитись? Не варто. Так місцеві жителі називають усіх іноземців.
— Ну, а хоча б…
— Із Штатів?
— Ні.
— А звідки?
— Нащо тобі?..
— Не знаю. Просто так. Добре знати більше про людину, з якою доведеться довго жити. Ми ж з вами надовго, сеньйоре начальник?
— Авжеж.
— А що ми нього разу шукатимемо?
Сергій не відповів. Чи не все одно йому, оцьому хлопчакові? Та, власне, й Сергієві Ряжанці… Він інженер-геолог, це його прямий обов'язок — довбати землю й вишукувати в ній те, що сховано природою від людського ока. Звичайно, люди не варті, щоб заради них страждати, зносити в горах спрагу, дряпатись по скелях, падати у прірви. Але хто відповість на запитання запитань: "Нащо людині дано життя?"
— Ти знаєш, для чого живеш на світі?
Від несподіванки Буенавентура перелякано блимнув на дивного грінго й мало не випустив керма з рук.
— А ви хіба цього не знаєте?
Голос його бринів недовірливо, навіть сердито. Та через півкілометра він уже зажартував:
— Іншим разом, сеньйоре начальник, таке запитуйте на рівній дорозі, добре?
Знову зо два кілометри мовчанки.
— А ти, Буено, знаєш, як домогтись мети?
Той і цього разу відповів те саме:
— А ви хіба ні, сеньйоре начальник?..
Хто зна, може, оцей Буенавентура й справді знає і мету, й засоби, як її досягти. Все може бути.
— А я, мучачо, не знаю…
Та Буенавентура саме вимкнув мотор. З радіатора парувало, мов із самовара. Смерділо мастилом. Водія ж це не бентежило. Адже машину заправлено звичайним бензином і легким мастилом, яке на підйомі швидко нагрівається. Сергій нервував. Йому хотілося од'їхати на якомога більшу відстань. А ось звідси, з цього повороту, ще й досі видно океан, і червоне черепичне озеро на березі. Караван залишився далеко позаду. Ряжанка планував сьогодні добратись до кінця асфальтованої дороги й там зачекати експедицію. А тим часом об їздити околиці, оглянути ґрунти, зорієнтуватись, у якому напрямку найдоцільніше прокласти перші маршрути пошуків. Карта — добре, а око — краще. Сергій думав починати пошуки у східних відрогах Кордільєр, де найвірогідніше натрапити на уранові поклади, але карта твердила протилежне: її автори буцімто використали дані якоїсь експедиції, що нібито колись помітила сліди уранової смоли на крутому березі однієї з приток Амазонки. Сперечатися не хотілось. Доведеться спробувати в долині.
— Не журіться, сеньйоре начальник, — заспокоїв Буено. — До вечора будемо на місці.
Але оптимізм Буено виявився завчасним. На п'ятдесятому кілометрі лопнув лівий задній балон. Доки заміняли запасним, сонце стало просто над головою. Тут, у горах, воно пекло так само безжально, як і внизу, біля океану, але з далеких снігових верхів тягло приємною прохолодою.
Пристойне місце обрали перед заходом сонця на невеличкій галявині біля холодного джерела.