Я не хотів просто балакать і щоб одчепитись.
Оксана. Ну, а я навіть цього не говорила. І ви не маєте права так про мене... Але все одно... Раз ви так думаєте, слова не поможуть. Асю!
Карпо. Мені здавалось, що ви... цілком на боці цих... співочих компаній...
Оксана. Хіба я сліпа й не бачу, що це за компанія? Це тільки татові вони ще можуть здаватись героями.
Карпо. Потім... ви зі мною поводились останній час, як з ворогом.
Оксана. Ніхто з вами так не поводився. Це ви зволили завжди критично подивлятись на мене і мало не з презирством дивитись на мене.
Карпо (вражено). Я??
Оксана. А хто? Чого ви зі мною завжди такий церемонний, набурмосений? З своїми товаришами ви зовсім інший.
Карпо. Я... право... Чекайте... Я перш усього думав, що вам... ну, не інтересно зі мною.
Оксана. Неправда! Ви навмисне тікали, як я вас кликала.
Карпо. Я тікав, бо ви сміялись з мене. Оксана. Ах, я сміялась з нього! Бідний! Ну, так я більше вже не буду сміятись, не бійтесь, я виїжджаю звідси. Карпо (живо). Зовсім?
Оксана (ніби байдуже). Цілком. Як тато собі хоче, а я або на курси поїду, або в учительки піду. Можете бути спокійні тепер.
Карпо. Хм!.. А куди ж всі ті гроші, що збирались на школи?
Оксана. А мені яке діло! Це не мої гроші. Я татові раджу самому збудувати дві-три школи й заспокоїтись, коли йому муляють ці гроші. Він упирається.
Карпо (тихо). І ми ніколи не побачимось більше?
Оксана (з схвильованим сміхом). Мені здається, ви повинні тільки радіти.
Карпо (хвилюється). Радіти нема чого.
О к с а н а. Не буду більше сміятись з вас. (Раптом). Ех, ви! Сміялась з нього! Ну, бувайте! Хлопці вж$ вертаються. Треба йти додому.
Карпо. Зайдіть на часинку до нас.
Оксана. Дуже хочете?
Карпо. Дуже.
Оксана. Добре. А лаяти мене більше не будете? (Дивиться на нього).
Карпо. Ех! (Крутить головою).
Входить у двір.
Ася (біжучи поперед усіх, з сміхом). Оксано! Оксано!
Таїся (за нею). Асю! А він, здається, впізнав вас.
Ася (зупиняючись). Хто? Отой сліпак? Пфі! Він од страху батька рідного не впізнав би. Ой, от сміху буде! Ха-ха-ха! Боже, який жалкий! "Революціонер". "Извините, если не нравится"... Ха-ха-ха! От тепер напише: "Як живуть люди на Червоній Балці"...
Хлопці з сміхом підходять.
Сенька (граючи на гармонії). От так малоросійське пєсні!
Голоси:
— От знатимете, як співочі товариства закладать!
— Аж окуляри загубив!
Півник. Карпо! Карпо! А куди ж він пропав?
Ася. Оксано! (Підбігає до хвіртки, але зараз же одкида-ється назад і зачиняє хвіртку).
П і в н и к. А! Наші баришні знов появилися? Бачили, як ми провожали нашого фендрика?
Ася (змішано). Бачили... Смішний... Ви Карпа кличете? (Голосно). Оксано! Ходім до-до-о-му!
Одчиняється хвіртка, й виходить Оксана, за нею Карпо. Обоє не то засоромлені, не то сяють.
Оксана (швидко до Таїсі). Прощайте, Таїсю... Треба йти. Ходім, Асю.
Карпо (швидко до неї, немов згадавши). А коли? Сьогодні?
Оксана. Сьогодні.
А с я (хапає її за руки, зазирає в очі, шепоче). Оксаночко! Я бачила!.. Я над... над... звичайно рада!! Оксана. Негарно підглядать! А с я. Я ж ненавмисне.
Сенька. А куди ж ви, баришні? От тобі маєш! А ще раз потанцювать?
Ася (озираючись). Прощайте. Нема коли. До побачення, Карпо! Я вас люблю!
Всі регочуть.
Ася (сміється до всіх). А вас ні! Голоси:
— От тобі й Карпо!
— Браво!
— Полюбіть і мене!
С е н ь к а. А що? Я не казав, що він уже собі десь виходив?
Карпо. Хлопці! Ставлю пива на всіх! Голоси: Тю-у! Ур-ра!
— А коли весілля?
— Заручини? А яка саме? Сенька (грає).
Йех, кину кужіль на полицю,
Сама піду на улицю.
Починає танцювати, обнявши Карпа.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Вітальня у Кендюхів. Захар Назарович, неприємно схвильований, швидко ходить по хаті, за ним' з запобігливим, співчуваючим поглядом Секлетія Лазарівна.
Захар Назарович. Не сподівався!.. Не сподівався!
Секлетія Лазарівна. Та від таких людей, звичайно, нічого доброго сподіватись і не можна було. Мо>ке, вони чимсь образили вас? Це у них легко.
Захар Назарович. Ні, кі... Вибачайте, Секлетіє Лазарівно, я нічого сказати не можу. Це така річ... Мене це не торкається, але... але мені неприємно тепер оставаться у них.
Секлетія Лазарівна. Господи! Та я ж вам скільки раз кажу: переходьте до нас. Тут вам і спокій, і привіт. І все ж таки у своїх, своя й мова. А там одна ота кацапка...
Захар Назарович. Дуже дякую... Дуже дякую... Але ми, мабуть, швидко поїдемо. Ми, може, переїдемо в отель...
Секлетія Лазарівна (образившись). А коли ви нас цураєтесь і отель для вас краще нашої оселі, то ми не сміємо.
Захар Назарович. Вибачайте, Секлетіє Лазарівно! Я тільки боюсь, що ми вас стіснимо...
Секлетія Лазарівна. Для нас буде тільки велика радість...
Захар Назарович. Я не знаю ще...
Секлетія Лазарівна (підходячи до вікна). О! От якраз і панна Оксана йде... З Хацкельом.
Захар Назарович (живо підходить). Можна одчинить вікно?
Секлетія Лазарівна. Прошу, прошу. (Одчиняє вікно ).
Захар Назарович (гукає). Саню! Саню!.. На хвилинку... Дуже треба... Драстуйте, Самійле Григоровичу. Нічого, спасибі, так собі... (Одходить од вікна).
Секлетія Лазарівна. Треба піти одчинити... Так ви сьогодні ж, зараз, і переходьте до нас. Я скажу прибрати вам кімнати. Дуже-дуже раді будемо вам...
Захар Назарович (неуважно, заклопотано). Дякую... Дякую...
Секлетія Лазарівна. І дякувать нема за що! Хіба ми не рідні? Я Саню всею душею люблю.
Іде в сіни й вертається з Оксаною.
Оксана (тривожно). Що таке, таточку? Чого ти такий?
Захар Назарович. Так, нічого... Маю тобі дещо сказати... Ти не дуже зайнята?
Оксана. Ні. Кавалер може підождати...
Секлетія Лазарівна. Так ви собі тут говоріть, а я піду кімнату вам прибирати.
Захар Назарович. Дякую, дякую.
Секлетія Лазарівна виходить.
Оксана. Які кімнати? Навіщо?
Захар Назарович (мнеться). Та, знаєш, я хочу переїхать од Михалевичів.
Оксана. Через що? Що трапилось?
Захар Назарович. Та бачиш, дитинко... Тільки ти не хвилюйся... Чи то я сам хвилююсь? Ну, та нічого^.. Власне, нічого такого й не сталось... Тільки якось мене це вдарило... Знаєш, як-от, буває, несподівано щось ударить... Хм!
О кс а н а. Та що ж таке, татуню? Знов видурили у вас грошей?
Захар Назарович. А-а, як ти можеш так говорити, Саню! А, як негарно! Ніхто в мене не видурює. Даю, бо хочу...
Оксана. Ну, добре... Але що ж таке?
Захар Назарович. Тут більше, так сказать, морального, чи що... характеру... Власне, то не моє діло.
Оксана. Ах, татку! Та говори ж уже!
Захар Назарович (озираючись). Ну, той... Ну, я бачив... Я помітив, що Ксенія Андріївна... зраджує своєму чоловікові...
Оксана (спокійно, з посмішкою). Та й годі?
Захар Назарович (обурено). Як то "та й годі"? Як то "та й годі"? Оце маєш! Оце хороша штука! Отакому чоловікові! Та ти подумай... Та що говориш? Ну, знаєш, ти тут набралась духу... Та то, по-твоєму, нічого?
Оксана. Татуську! Перш усього не хвилюйся!
Захар Назарович. Та як "не хвилюйся"?
Оксана. Чекай. Ти цього міг ждати від них.
Захар Назарович. Від кого? Та що ти? Ксенія Андріївна? Та ти подумай, що вона говорила про таке? Як же вона сама ганьбила розпусту, свободну любов і все...
Оксана. Ха-ха-ха! Бідний татусику!
Захар Назарович. Та постій! Знаєш, я нечаянно все підслухав... Я сиджу собі в столовій і читаю. От так, скажем, як оце. Двері трішки одчинені в вітальню. Ну, сиджу, .читаю... Коли чую: щось увійшло... У вітальню. Балакають... Ну, балакають, то й хай собі. Чую, один голос Ксенії Андріївни, а другий чийсь чужий, чоловічий. Ну, нічого... думаю, побачать мене, то й замовкнуть... Коли це чую: на "ти". А далі обнялись, цілуються. Та так, що... Ну, та про це тобі ще рано... А потім ще щось таке про мене чогось... Я вже не пам'ятаю що, але ніколи не сподівався, що вона може так погано говорити про мене. А в очі ж таке говорила...
Оксана. Що ж саме?
Захар Назарович. А хто його зна? Ну, щось вроді того, що я старий дурень і що Анатолій Олександрович тепер возиться зі мною... Щось отаке... Та так мені це все гидко стало, що я не пам'ятаю, як вийшов звідти:.. Та й утік сюди...
Оксана. А хто такий той, що з нею був?
10 <> —3592
257
ЗахарНазарович. Не знаю... Бачив тільки, що на ньому білий костюм в пасочках і біла шляпа з такою широкою жовто-синьою стьожкою... Чогось це мені кинулось в очі. А сіюяв до мене спиною. Не бачив лиця... Отаке! Та так мене це... Ах, не сподівався! Ну, ти подумай...
Оксана. Знаєш що, татусю, хай їм біс... Давай собі поїдемо. У нас зовсім інші інтереси, ніж у них... їм ніколи з нами возиться.
Захар Назарович. Що ніколи? Чого ніколи?
Оксана. Ну, ти дивись, ми цілий місяць тут сидимо, й нічого не вияснилось...
Захар Назарович. А хто винен? Ну? Ніколи? Зберуться й розбігаються... От ніколи... І нічого не доб'єшся!
Оксана (з посмішкою). А коли ж доб'єшся!
Захар Назарович. А от візьму покину Михалевича й поведу діло тільки з цею партією... От і доб'юсь. Жаль тільки, що прийдеться розстатись з Хацкельом. Прекрасний чоловік! З ним можна діло мать. З жидів, все-таки, розумні люди. От би тобі такого мужа! Я щиро кажу. На, дав би йому в руки всі гроші, роби, що хочеш, і дайте мені спокій. І був би спокійний, що діло моє буіе зроблено.
Оксана. Та чого ж? Давай та й заепокойся.
Захар Назарович. А ти?
Оксана. Що я?
Захар Назарович. А ти як? Згодна?.. Він тобі подобається?
Оксана. Хм! Я тільки що почала з ним одну цікаву розмову. Мені дуже хотілося б, щоб ти послухав її... Хочеш — я його закличу, а ти посидь у їдальні й послухай. Ще одну розмову, ха-ха-ха!
Захар Назарович. Яка ж то розмова?
Оксана. Ну, от послухай... Я навіть дуже цього хочу. Добре? Я його покличу...
Захар Назарович. Чекай, чекай!.. Що ж то таке погане, чи що?
Оксана. Ні, як на чий погляд... Ну, я кличу.
Захар Назарович (злякано). Та чекай!.. Отакої... Та ти мені скажи, що за розмова. Не можна ж так.
Оксана. Ні, не скажу. Послухай сам. Ти все одно мені нічого не віриш про них. Ну, так послухай сам... Ну? Кликати?
Захар Назарович. От уп'ялась! Покликати... Я не маю часу слухати всякі розмови, буде з мене. Я зараз буду писать листа Анатолію Олександровичу, що уходимо од нього.
Оксана. Чудесно. Он маєш чорнило, перо... Папір є?
Захар Назарович (мнеться). Та я, власне, вже написав... Я хотів сказати, перевірить хочу...