Тасю, Тасю! Ти ще питаєш? Та якби це трапилось, що ти... що ти обманювала, знаєш, це був би якийсь один жах. Це був би кінець!.. Це було б гірше смерті! Куди: якби ти (не дай бог!) померла, це було б в сто — куди! — в тисячу раз легше... Смерть я, може, пережив би, а обман... Ой, мамуню, не треба навіть говорить... Не треба!
Наталя Павлівна (тихо гладить його по голові). Не будемо, не будемо, любий... Посидимо так трішки і... підем спать. Мені трішки сумно сьогодні, хотілось з тобою на самоті побути.
Андрій Карпович. Я ж вранці прийду... (З жагою). Прийду до моєї жіночки, в теплу постельку до неї. Щастя моє!
Наталя Павлівна (встаючи). Ну, а тепер іди працювати. Годі... Піду ляжу...
Андрій Карпович. Ти б, справді, мамуню, капельок прийняла. Га?
Наталя Павлівна (з посмішкою). Може, й прийму. Ну, прощай! Роби, хороший. (Обнімає й цілує).
Андрій Карпович. Так, наче на поїзд їдеш... Спи спокійно. Іван Стратонович, мабуть, лютує... До ранку, мамуню... (Виходить).
Наталя Павлівна хитає йому головою, якийсь час стоїть непорушно й задумливо на місці, потім стріпується, глибоко зітхає і йде до себе в кімнату. Через якийсь час виходить з пляшечкою в руці. Сідає коло столу, схиливши голову на руки. Встає, дико озирається, іде до балкону, одчиняє двері, немов хоче покликати когось, вертається і знов сідає. Дивиться на пляшку, піднявши її до світла. Входить Іван Стратонович через двері з кухні.
Наталя Павлівна (здригається, ховає пляшечку, встає, суворо й різко). Чого вам ще треба? Знов підслухували?
Іван Стратонович (понуро, мовчки й помалу підходить, виймає з кишені якийсь папір, розгортає, показує і рве). Вексель. (Потім виймає пакуночок листів, кладе на стіл перед Наталею Павлівною). Листи. (7 дивиться на неї насторожено-чекаючим, хмурим, гарячим поглядом).
Наталя Павлівна (жадно хапає листи, ховає на грудях, потім дивиться на нього й застигає. Іван Стратонович видушує на губах понуру посмішку). Іване!
Іван Стратонович (так же дивиться, хрипло). Я не читав їх.
Наталя Павлівна, збезсилівши, сідає, не зводить з нього очей.
Іван Стратонович. Ну, тепер можете прогнать мене і скінчить комедію. Кінчайте швидше.
Наталя Павлівна раптом встає, обнімає його й жагуче цілує.
Іван Стратонович (задихаючись). Це подяка чи... чи...
Наталя Павлівна (один мент вагається, але дивиться в його гарячі дикі очі і, обнявши, говорить). Любов... Любов...
Іван Стратонович (жагуче цілуючи). Тасю!.. Тасю!.. Ходім до мене. Ходім... Ми зараз вернемось.
Наталя Павлівна (одхиляючись). Іване... Це — безумство.
Іван Стратонович. А-а! "Безумство"... Тепер теж безумство?
Наталя Павлівна. Ти не віриш мені й тепер?
Іван Стратонович. Не вірю. Що тобі стоїть обнять?
Наталя Павлівна. Значить, я повинна йти для доказу?
Іван Стратонович. Ти боїшся?
Наталя Павлівна. Ні, я для доказу не піду. Піду, коли бажання поведе.
Іван Стратонович. Значить, я мушу вірить словам тільки?
Наталя Павлівна (дивиться в його лице, помалу). Ні, я дам тобі інший доказ... Чуєш, Івасю? Я дам другий доказ, і ти повіриш... Тільки треба заспокоїтись. Чуєш?
Іван Стратонович (хрипло). Коли?
Наталя Павлівна. Коли? Не знаю. Хутко. Три тижні, два, не знаю. Ти мусиш ждать. Чуєш? Я хочу тепер тебе випробувать, чи ти віриш мені... Говори, віриш?
Іван Стратонович. Не знаю. Знаю, що ти отруїла мене своїми словами. Я не знаю, чому вірить. Убий мене, тільки правду дай! Дай.
Наталя Павлівна. Дам. Тільки не зараз, а тоді, коли ти мені будеш вірить, а не доказам. Чуєш? Будеш ждать?
Іван Стратонович. Не знаю... Мушу... Тепер ти безпечна. Сила на твоєму боці.
Наталя Павлівна. Не говори дурниць. Хіба я не розумію, що ти думав, як вертав листи, і що зараз стоїть в твоїх очах? Я завжди в твоїх руках і без листів.
Іван Стратонович. А! І через це тільки й поцілунки ці?
Наталя Павлівна. Не говори, кажу, дурниць! Якби ,через це, я б зараз пішла до тебе. Я хочу дати тобі такий доказ, щоб ти все життя вірив мені. Але ти мусиш ждать. І ні одного слова, ні одної сцени. Хоч би я обнімалась на твоїх очах з Андрієм, Тосем, зо всіми мужчинами,— ти мусиш мовчать і ждать. Чуєш?
Іван Стратонович. Доки? Все життя?
Наталя Павлівна. Ні, далеко менше. Сказала, не більше місяця. Я хочу тебе провірить. А тоді доказувать тобі. Будеш ждать?
Іван Стратонович (мовчить). Буду.
Наталя Павлівна. Ну, а тепер іди до Андрія. Я стомилась. Цілуй. (Обнімає). Іди.
Іван Стратонович похилений, похитуючись, виходить. Наталя Павлівна безсило сідає на стілець, кладе голову на стіл і тихо, безнадійно ридає.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Там* же. Ранок. На столі наготовлено для обіду
Іван Стратонович (з капелюхом в руці). Я не маю більше сил. Чуєш? Не маю. Не можу ждать!
Наталя Павлівна. Мусиш, Івасю. Мусиш, бідний... Та не ходи, зараз же обідать будемо.
Іван Стратонович. Я піду пройдусь... Ще якби хоч робота. В роботі забував. А як здали мотор... Цей тиждень мені здається довгими роками... (Криво посміхаючись). Може, ти сподіваєшся, що я збожеволію?
Наталя Павлівна. Іване! Це віра твоя?!
Іван Стратонович (зщулившись). Вибач, я не хотів... Я божевільний...
Наталя Павлівна. Ох, швидше б уже!
Іван Стратонович. Ти не скажеш мені?
Наталя Павлівна. Нічого не скажу... Жди.
Входить, наспівуючи, Саня. Змовкає.
Іван Стратонович. Ну, піду пройдусь. (Виходить).
Саня. Господи! Він з кожним днем стає таким, що аж душно при ньому в хаті. Ну що, болить голова, Наталю?
Наталя Павлівна. Ні, дитинко, нічого. Трішки.
Саня. І що сталось таке з вами? Андрій каже, що ви ніколи нічим не слабували. А за цей тиждень ви просто з лиця зійшли. (Несміло). Може, у вас горе є яке, Наталю?
Наталя Павлівна (сміючись). Горе? Що ти, дівчинко моя? Хіба ви мене не любите? Хіба нам не щастить? Ось не сьогодня-завтра грошей матимемо цілу купу.
Саня (сумно). А все-таки ви невеселі. Пульхера каже, що бачила раз, як ви плакали.
Наталя Павлівна (регочеться). Хіба? От це старенькій привидилось. Я вже забула, коли плакала! Ну що, може, трішки за піаніно сядемо? Га?
Саня. Сядемо. Тільки щоб у вас голова не боліла. Ви й так цілі дні граєте на уроках.
Наталя Павлівна. О, хутко вже ніколи грать не буду! Ну, сідаймо.
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Дзвонять?
Саня (біжить). Мабуть, Андрій. (Вертається з листом). Лист, Наталю! Лист! Мабуть, від компанії. Дивіться, тут ось на конверті щось не по-нашому надруковано... Що вам, Наталю! Ой матінкс?!
Наталя Павлівна (дуже схвильовано). Нічого... Це про мотор. Одповідь... Так швидко. (Прикладає руку до серця. Розриває конверт, читає, безсило сідає).
Саня (з ляком). Що? Недобре? Не хотять?
Наталя Павлівна. Ні, навпаки... Просять Андрія прийти підписать контракт.
С а н я. А ви наче не раді?
Наталя Павлівна. Я? Не рада?.. (Раптом підводиться, піднято). Я не рада? Ха-ха-ха!.. Ні, я рада... Я страшенно рада. Тепер кінець... О, я безумно рада! Де Андрій? Ах, він пішов до Сердюкових. Саню, біжи зараз за ним. Знаєш де?
Саня. Знаю.
Наталя Павлівна. Біжи зараз, клич, хай кида все. Де Дося? Досю, Досю!
Саня. Дося пішла на пошту.
Наталя Павлівна. Ах, на пошту. Так, так, Дося пішла на пошту. Наша тиха, покірна Дося пішла на пошту. Так, це правильно... Ах! Що ж я хотіла?.. Забула... Це вдарило мені в голову... Біжи, дитинко, біжи! (Ходить).
Саня (тривожно слідкує за нею). Може б, вам води дать?
Наталя Павлівна. Води? (Морщить лоба, пригадуючи). Ах, так... Води... Ну да... (Іде до дверей в кухню). Пульхеро! Пульхеро! Біжи, Саню, біжи...
Саня не рушиться. Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. Пульхеро, біжіть зараз до панича Тося, покличте його сюди; скажіть, щоб зараз же, зараз же йшов. Щоб кидав усе й зараз же біг сюди! Швидко, Пульхеро!
Пульхера (пильно дивиться на неї, строго). А знаєте, що я вам скажу, пані?
Наталя Павлівна. Ну?
Пульхера. А то, що вам треба, як панові, покласти рушничок на голову, бо щось ви...
Наталя Павлівна (щось згадавши). Ага! (Біжить у свою кімнату, зараз же вертається). Ну, нічого. Та біжіть же, Пульхеро! Та чого ви стоїте, господи!-
Пульхера. Ну, знаєте, що я вам скажу?
Наталя Павлівна. Ах, Пульхеро, потім скажете, ідіть швидше. Та скажіть, щоб зараз же йшов.
Пульхера. Та скажу. А вам скажу, що коли ви ще з тиждень побігаєте по отих своїх уроках, то...
Саня. Та Наталя вже не будуть давать уроків. Вже контракт підписувать буде Андрій. Ось листа одержали.
Пульхера (радісно вражена, хреститься). Ну, слава ж тобі, господи! Так би ж і сказали! Біжу! Біжу!.. (Біжить у кухню).
Наталя Павлівна (тихо сміється, злякано до Пульхери). Та куди ж ви?
Пульхера. Та хустку ж хоч накину на себе.
Наталя Павлівна. Та тут же через дорогу, одна хвилина.
Пульхера. А хоч би й півхвилини, то хіба я молода дівчина, щоб по вулиці отак бігать? Зараз, зараз.
Наталя Павлівна. Ах, боже!.. Саню! А ти ж чому не біжиш?
Саня. Зараз. Я татові скажу. Добре? От зрадіють, боже! (Хутко вибігає).
Наталя Павлівна швидко ходить по хаті. Виходить Пульхера з "великою
хусткою на плечах.
Пульхера (на ходу говорить). Біжу, біжу. А як нема вдома?
Наталя Павлівна. Мусить бути! Мусить. Він в цей час раз у раз вдома.
Пульхера. Ну, а як не буде?
Наталя Павлівна. Як не буде? Як не буде — я сама піду шукать його. Та він вдома. Біжіть, Пульхеро!
Пульхера. Та біжу, біжу. Ну, слава тобі, господи! (Вибігає).
Назустріч їй хутко входить Карпо Федорович.
Наталя Павлівна (кидаючись до нього, обнімає*, цілує, милує). Татуню!.. Татуню! Сьогодні наше свято. Сказала вам Саня, сказала? Сідайте тут, сядемо обоє. Ви раді, татусю? Раді?
Карпо Федорович. Змилувався бог, змилувався над нами за наше терпіння.
Наталя Павлівна. Таточку! Ви заслужили. Ви заслужили. Тепер все буде добре. Тепер ви спочинете, правда?
Карпо Федорович. Тепер спочинемо. До смерті за вас молитимем бога, щоб дав вам вік довгий, щастя...
Наталя Павлівна. О! Я буду тепер довго-довго жить! Тепер, тату, будемо спочивать. Ми з вами наробились. Правда? Мій тато був за сторожа при церкві. Я вам уже казала? Він був схожий на вас, такий же тихенький. Він тільки в труні знайшов спочинок. Не довелось, татуню, йому спочити тут. Ви за нього спочинете, правда? І за нього, і за себе. Правда? Я трішки, тату, ніби не при собі, але така ж радість, така радість. (Схоплюється, біжить на балкон, визирає на вулицю.