Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що "під тином у старій ряднині", блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!" — "Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає". Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї — Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив — проходу не дає, все...
Аж ось щось зашелестіло на городі... Проти місяця тінь... таємничий схвильований голос:
— Насте, на хвилинку!
Настя придивилась:
— Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
Голосніше, спокійно:
— Це ти, Вітю?
Вітя виразним шепотінням:
— Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! — голос різкий, нетерплячий.
Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі — в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:
— Вітя, та що ти мелеш!
І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.
Вітя їй услід гаряче:
— Насте, це не жарти! Насте!..
Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
— Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? — жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
— Та нічого, дурниці.
— Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, — допитувалась Соня, — бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
— Хай, колись розкажу.
— А чому ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
— Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай...
— Ну добре, ну добре, — згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, — а коли ж ти скажеш — завтра?
— Завтра або позавтрьому.
— Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки... Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.
— Я так і знала!
Зітхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
— Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.
— Що? — Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
— А скільки ж йому років?
— Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять... — засміялася Настя.
— Усього? — І далі подумавши: — Хоч, правда, бувають випадки...
— Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..
Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
— Та який же дурень запише нас?
— Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...
І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.
— Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! — реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:
— Щаслива ти, Насте, що в тебе... — І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
— Соню, ти вже додому?
— Бувай здорова! Мені треба йти! — і зникла в межі поміж пшеничинням.
Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:
Зеленая рута, жовтий цвіт —
не піду я заміж — піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу...
Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.
...Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому — книжки, зшитки, а над ними гасло: "Ми світ новий збудуємо". Нижче — невеличкий портрет Леніна, школярські роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослінчик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.
...Видно од місяця, аж моріжок, як удень, зеленіє. Клуня відчинена, постіль постелена, хлопці всі в зборі, не сплять. Після такого дня не заснеш одразу.
Василь сидить на порозі в клуні, пригадує моменти з недавньої вистави, переживає все наново і сміється, і жестикулює, вигукує, а того й не помічає, що його не слухає аж ні одна душа: так, ніби гомонить він із місяцем. У хлопців досить було в кожного свого. Валині думки вернулись до денного диспуту; вимощуючи собі постіль, він ламав голову: "І що ж воно за "клєточка", — чорти його голову знають", Кость лежить нероздягнений, коліно — вгору, крадькома позирає на перстень, виспівує кілька слів з однієї пісні, впивається ними, як п'яниця чаркою:
...бідняка поцілувала.
Вітя широченними ступнями ганяє по двору. Вигляд у нього рішучий, ніздрі роздуті, брови насуплені, гуде крізь зуби:
— Ні, треба питання ставити руба! Р-руба!..
XXI
Другого дня було Маковія. Бондариха пекла паляниці й пироги з яблуками. Настя серед двору вимішувала свині дерть у цебрі. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Виріс Вітя в бойовому наряді: поверх блузки — грізно одвисав наган (замість куль у нього, правда, було навтикано жолуддя). Рішуче підійшов до Насті і мовчки подав згорнутий папірець. Настя одкинула ліктем пасмо коси, що падало на спітніле обличчя, кінчиком пучок взяла лист і, не читаючи, сховала його за пазуху. Вітя, не озираючись, пішов на город. Там він пригнувся за бузиною і в дірочку крізь лісу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скінчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист... Далі сполохано озирнулася по двору. Звірившись, що там нікого немає, розгорнула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як огонь. Швидко сховавши папірець, подалась до хати.
"Ага!" — задоволене подумав Вітя.
А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Соні.
Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, підводила рахунки вистави. Настя влетіла у хату, як вітер, — зразу до Соні:
— Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві години?
— Як? — теж схвилювалась Соня.
Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:
"Прошу відповіді на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жартую. Дожидаю за городом коло груші... Даю дві години строку, а тоді..."
Далі замість слів — рішучий малюночок олівцем: два трупи в полі, до яких злітається зграя вороння.
Малюнок справив на дівчат особливо сильне враження.
— А самопал є в нього? — злякано спитала Соня.
-Наган! — смутно одказала Настя.
— Що ж тепер робити!
— Я вже й сама не знаю, що мені робити... І всього ж тільки дві години, дві годиночки дав строку...
Соню хвилювали різні почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши інші. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:
— Та яке як він має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. — Почала схвильовано ходити по хаті.
Швидко-швидко. Сіла поруч.
— Настуню, доручи мені поговорити з ним — гаразд?.. Настя погодилась.
— Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.
— Дурниці!
— Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.
Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.
XXII
Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір — тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. "Це щось цікаве", — торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: "Не піду". Почав знову ходити. І сидів, і лежав — ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:
— Вітю, гов! Вітю, де ти?
Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
— Вітю, іди ме-еду їсти! — гукав Василь.
Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
У хаті й коло хати — весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, — навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
— Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! — весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд — ніби все це для нього не цікаве.