Купила товстий лінований зошит у чорній цератовій обгортці. На стіл у своїй кімнаті поставила гіпсового Толстого, а на стінці повісила довгобородого "інтелектуального" Драгоманова в застебнутому сурдуті, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про її власні уподобання, як про невиразний відгук розпливчастих уяв про студентів і курсисток. Деякий час після вступу вона навіть носила пенсне в оправі і з чорним шнурком. І не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорію або символ. Вона хотіла мати вигляд дівчини серйозної, заглибленої в себе й незалежної.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неї про студентів з оповідань батька. Курси й університет в її уяві малювались величезною конспіративною організацією змовників. Вона мріяла про долю Софії Перовської та Віри Фіґнер. Вона бачила себе на розі вулиці в схвильованому чеканні губернаторської карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склі червоний лацкан сірої генеральської шинелі, і в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.
Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж ніяк не відповідало ані атмосфері, ані оточенню. Її уява про університет і курси показалася хибною. В ці роки "між двох революцій" у студентській масі панували асоціальні настрої, що знаходили в собі вияв для переважної більшости в цілковитій відсутності будь-яких духових інтересів: пасивна відсутність будь-яких переконань, психологічна астенія.
Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені. Державі потрібні були урядовці. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки війни, чимала частина їх потрапила за мобілізацією до війська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в ній, Вер не раз приходила скаржитись батькові:
— Ти був щасливіший!
А батько, посміхаючись викришеними за юнацьких років од цинги зубами, казав:
— Можливо, доню!
Для обдарованішої, інтелектуально розвиненішої й духово активнішої меншости прапором став філологізм, рафіноване культурництво, олександринізм. Гасло культури заступило гасло революції. Книжка Барбе д'Оревільї про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелією молоді, й пушкініянство — модою для всіх.
Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправі й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манері 30-х років, в стилі онєґінської Тетяни, як на жіночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал її обличчя.
Саме в ці роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому "онєґінському" фраку по вулицях Петербурґу, а Миша Алексеєв читав Максиму Рильському кавказькі оповідання Марлінського. Вер перекладала з французької Верлена, стежила за "Аполлоном", і ґрабарівська "Історія мистецтва", особливо том, присвячений архітектурі, став її настільною книгою.
Захоплення барокко входило як обов'язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрівку до бароккових пам'яток Києва XVII–XVIII віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо бароккових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви.
Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басарґом. Адже з київської вистави "Кольцо" 1915 року Марко Басарґ починав свою берлінсько-паризько-нью-йоркську кар'єру експресіоніста.
Вер ненавиділа інтеліґенцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, проґрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости.
Падіння Перемишля її не схвилювало.
Під 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:
"Лібералізм у Росії зі своєю боязкою інтеліґентською громадськістю знав лише "малих" богів, "місцево-шанованих", "хатніх" богів, богів "пенатного" значення. Лібералізмові бракувало стилю. Злиденність, сірість, зубожілість, розпливчастість, — чи вважаємо це за стиль? Бєлінського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушануємо ім'ям героїв?
Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвітню комедію, і ствердив Кутузова, що під час бородінського бою — їв курку. В Росії завжди "їли курку" під час "бородінських боїв". Цією самою кутузовською куркою вигодовано російську відсталість.
Російські вояки під час війни воювали проти гармат багнетами. Хіба не Толстой заповів як вищу мудрість війни їсти курку під час боїв? А хіба не їли?! Як провести межу, що відокремлює нездарність і зраду російського бюрократизму від так званого "російського генія"?
Коли Толстой пише: "Я живу добре! Три роки не читав і тепер не читаю жадної газети", чи не мусимо ми радіти: він — ми, ми — він?!.."
Аполлонові Григор'єву вона віддавала перевагу перед Бєлінським і протопопові Аввакумові перед Михайловським.
17-ий рік Вер стріла лівою з лівих. В революції їй подобався максималізм і з усіх гасел найбільше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцію вона входила через "Скитів". Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних із зошита сторінках квапливо накидувала великими літерами проєкти резолюцій. Щоправда, цього її ентузіязму вистачило тільки на дуже короткий час, не більш, як на кілька місяців.
Горохвяний хліб, хмурі будні, свист гарматнів, що проносилися над дахом будинку, нічна стрілянина, коли місто опинялось у владі пітьми і кожен будинок ставав самотнім островом, одрізаним од цілого світу, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнітило, вселяло почуття непевности й утоми. Імперія агонізувала. На вулицях міста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавілі пси зграями бігали по порожніх пішоходах.
До університету почали приймати жінок. Восени 17-ого року Вер з курсів перейшла в університет.
Серце стигло в попелі зимових присмеркових днів. Горохвяний хліб був крихкий і мав солодкий присмак.
Революція переставала бути забавкою для естетів. Дзвінким і широким, як крок караулу, словом Kommandantur, написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку повісили проти Міської Думи над входом до "Дворянського зібрання", 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18 року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів "Молодий театр" з Кляйстом і Шекспіром, "Біба-бо" з Аґнівцевим, роздягнену "Леду" Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербурґу й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї "Купецького саду". Київ став галасливий, людний, безтурботний. "Чорна біржа" простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербурґу на берегах Дніпра.
Восени 18-ого року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фіґнер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.
Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами. забитими дошками. Більшість знайомих роз'їхалося з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгальтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й ґросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку "пайкології", вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.
Вер пов'язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій "скитський" період навчав "слухати" революцію, але не навчав робити її.
Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіязм, кохання й навіть шлюб, — усе це було лише силюетою іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.
Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. Їй імпонував цей літній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужости, тому, що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.
Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. Наявність помешкання в Києві і брак помешкання в Харкові були достатнім арґументом, щоб жити нарізно. Вер іноді приїздила до чоловіка в Харків, а він іноді на кілька днів у Київ. Він стрічав її на двірці з квітами, водив у театр і, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколяди. Залізничий квиток, коробка шоколяди, щомісячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повідомленням про одержання грошей зі стандартним приписом: "Цілую. Твоя!", — доводили Вер, що вона заміжня. Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі.
Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з плянів, досвідів і проєктів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.
… Вер сиділа з Корвиним у фоє кіна, чекаючи на початок сеансу.
Вер казала Корвинові:
— Колись я працювала коло верстату — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетній студії! Навіщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла заміж! Заміж я вийшла за чоловіка млявого й коректного.