Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися світові. трошки здивовані — це чудесно, у цій Терехівці всі давно розучилися дивуватися, сюди так рідко приїздить нова людина, особливо дівчина, дівчина, з якою можна перекинутись живим словом, дівчина, якій можна відкрити свою душу, і вона тебе зрозуміє, скоріше — відчує, а відчути, можливо, часом важче, ніж зрозуміти, на це мало хто здатний, справді, прекрасно, що вона вміє глибоко й тонко відчувати, він давно мріяв про таку дівчину, все своє життя мріяв, до того ж він любить дівчат з довгими косами і великими очима, часом не знаєш, що доля пошле тобі за хвилину, хоч у нього було навіть якесь передчуття, підсвідоме, звичайно; коли Гужва мимохідь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не відволікатися, врешті він же не пише автобіографію, хоч кожен терехівець мусить відчути себе в цьому узагальненому болоті; отже, цей одинак (часом навіть ця прохідна кімната, його кабінет, стає затишною. Ноїв ковчег в океані дріб'язковостей, ще б коректорів виселити, — йому остогидло бачити просто себе цю розповнілу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей одинак, у якому живе болісна потреба бачити якісь нові обличчя, дихнути свіжим повітрям людського єднання і взаєморозуміння, а в Терехівці (телефонний дзвінок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить — вона, інтуїція, в кімнаті парко, Уля помітить, що в нього змінився голос, завтра знатиме вся Терехівка: вони балакали по телефону, їй-бо, майже опівночі, вони умовлялись про зустріч, — ага, вона ж чергувала у райвиконкомі, всю ніч, здогадуєтесь? А його голос одразу змінився, соловейком, їй-бо...).
— Уля, візьміть трубку.
— А-а-лло, редакція слухає, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку вистачить, хіба нам звикати, весело, та ні, десь за годину, а ти хіба їздила, невже, та в нас лише сатин, мені б щось осіннє, тут зіпсують...
Чи не подався додому, обминувши райвиконком, — цікавиться. Вона сподівається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й твердо. Великі почуття вимагають великих слів. Тільки б не здрібніти серед навколишньої дрібноти. До всього — Хаблака принесло. Це оказія, після якої не знаєш, сміятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється, теж людина, тут мимоволі знак рівності, Хаблак — людина, силогізм, убозтво внутрішнє, убозтво зовнішнє. Я навіть жаліти його не можу. Чому я зобов'язаний його жаліти? Можна жаліти людей, котрі бажають менше, аніж здатні мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси і безсмертя, — а може, трагічно?
...в Терехівці, де ті ж самі люди, здається, живуть од сотворіння світу, і обличчя стереотипні, обличчя посередностей, обличчя з мертвими, порожніми очима, обличчя, як заголовки в районній газеті, обличчя, як некрологи чи телепрограми, обличчя, як вітрини терехівських крамниць, порожні й засиджені мухами, обличчя, як районні парки й гіпсові постаті в районних парках, обличчя, як меню чайних і ресторанів, обличчя, як назви вулиць та майданів, обличчя, що різняться лише порядковими номерами. Серед цих штампованих на конвейєрі облич кожні живі очі здадуться казкою, легендою, підкреслити це в новелі, основна трагедія Терехівки — відсутність індивідуальностей, сформулювати це інакше; відтепер усі думки одинака навколо нової дівчини, що з'явилася в раймазі, певно, продавщиця, а може, на практиці. Гужва так і не сказав, Загатному ніяково було допитуватися, аби не подумали, що він цікавиться дівчатами, хоч у новелі, звісно, Загатний ні до чого, в новелі є герой, індивідуальність, вищий од загалу на десять голів і тому самотній, самотній, як повелитель, повелитель завжди самотній; він виходить з редакції і ступає по гарячій бруківці центральної вулиці, п'яніючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але він не поспішає заходити в раймаг, він відстрочує радість, живе самою думкою про дівчину, що вміє дивуватися, він уявляє її, і цього поки що досить, він уявляє не лише її — він уявляє їхню зустріч, зустріч закоханих від народження, щось містичне ("Я тебе знаю", — скаже він. "І я тебе знаю", — скаже вона, і обоє зовсім не здивуються, це єдине, з чого вони не дивуватимуться, бо так мусило бути), а потім довге спільне життя, що завершиться далекими, як обрій, словами: і померли вони в один день. Хвилинами йому навіть плакати хотілося од передчуття щастя, його полишила звична стриманість, він розмахував руками і всміхався сам до себе, але це не заважало бачити Терехівку такою, яка вона є насправді: сухим, задушним болотом, ямою з купинами приземкуватих будинків, дахи яких діставали йому лише до колін, він прошкував терехівським майданом, як Гуллівер у країні ліліпутів; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечі і давило, давило, він побачив ларьок, де продавали ситро місцевого терехівського виробництва, і згадав, що вмирав від спраги, він сунув у віконце гроші, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чіпком, пляшка була липка, а ситро тепле, занадто підсолоджене й теж відгонило гниллю, його занудило від одного ковтка, ледве спромігся сунути пляшку у віконце і виплюнути, але присмак теплої гнилої води і якихось металевих солодощів, ніби ситро настоювали на металевому брухті, лишився. Він поплуганився в парк, — раймаг працює до семи, він піде о пів на сьому, — обминув гіпсові постаті з патетично задертими руками, забився в гущавину, до заболоченої річечки, тут було прохолодніше, і знову думав про свою дівчину. Він уже називав її своєю, він її любив, майже любив, йому було легко й спокійно, бо вона живе, існує десь зовсім поруч, за якихось двісті метрів...
Відчуття, що він не сам у своєму добровільному засланні, що їх уже двоє в натовпі, додає йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську, на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналізувати це детальніше, не забути: доки він сидить над річкою, думає про неї, в парку починаються звичні недільні "міроприємства" для трудящих, культурні розваги, і до нього весь час долинають вибухи сміху, вигуки, описати гучні, дешеві пристрасті натовпу і всі подальші вчинки його на тлі цього кагалу, на тлі вируючого натовпу; і ще: він не поспішає до раймагу, боячись розчарування, десь глибоко в душі його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше підсвідома), він підводиться і йде на гомін, ще тільки п'ять годин, можна подратувати цих посередностей з їхніми дикунськими грищами, тепер він зовсім не пасує перед ними, в нього є вона; він бачить галявину, повнісіньку терехівців, між двох дерев нап'ято вірьовку, з вірьовки звисають на довгих нитках призи, загорнуті в папір, а терехівці по черзі випробовують талан, наближаючись із зав'язаними хусткою очима і ножицями в руках до вірьовки, ножиці клацають марно за кілька метрів од ниток, посередності навіть у тій банальній лотереї ниці, буцімто дуже складно ступити по прямій вісім кроків і зрізати весь дріб'язок підряд, цікаво б, як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, індивідуальність, маса, від якої забрано втіху й надію, маса, залишена ні з чим, варто продемонструвати, вони божеволітимуть, вони конатимуть од жалю за виграшами, які дісталися не їм, тоді він посміхнеться і кине ці бляшанки, ці одеколони, ці гребінці, люстерка їм під ноги, він доведе...
Іван підхопився, шарпонув двері:
— Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода?
— Одну програєте — усім пиво, — це Дзядзько.
— На американку! — Гуляйвітер.
— Приймаю будь-які умови.— Зараз йому усе байдуже, тільки б грати, тільки б відчути силу свого розуму, інтелекту, свою перевагу над посередностями. Жадібно вхопився за шахівницю.
— Мені б додому вже, — несміливо озвався Андрій Сидорович, знову почуваючись винним. — І я лише переставлятиму...
— Що то за журналіст, котрий не грає в шахи, — обірвав Хаблака Іван Кирилович, загороджуючи собою двері. — Вас засміють у першій-ліпшій редакції. Великі газетярі спершу вчились у шахи, а вже потім бралися за перо...
Загатний спітнів од думки, що Хаблак може не послухати, піти з редакції, і все розвалиться, і він знову лишиться наодинці зі своєю новелою, так нікому нічого й не довівши.
— Підтримайте колектив, товаришу Хаблак, відмежовуватись неетично, — авторитетно проказав Гуляйвітер. У його пристрасній мисливській натурі теж починало бродити.
Хаблак опустився на стілець.
— Попереджаю, граю тільки білими.— Іван Кирилович вимкнув приймач: хай буде урочиста тиша.— Зирніть на годинники — за десять хвилин усе скінчиться.
Гуляйвітер зосереджено спохмурнів. Тепер нарешті він не повторить своїх минулих помилок і не програє цьому самовпевненому нахабі. Дзядзько меланхолійно вирівнював стрій шахових фігур. На Хаблакове обличчя лягла тінь відповідальності — він і до гри ставився, як до завдання редактора. Іван різко крутнувся, підстрибнув, вгвинтився в повітря, сягнувши рукою лампочки. По стінах залопотіли перисті крила. Так він здавна виявляв радість буття, коли сила й надія переповнювали душу. Дарма що сьогодні уже нічого не напише. Проте завтрашній день стане його великим днем. Досі була сама гра в літературу. Справжня творчість лише починається!
— Прошу хід! — войовничо кинув центрального пішака назустріч мовчазним шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвітер одразу відповіли. Хаблак обліг грудьми край столу, замислився.
— Великі шахісти найдовше думають над першим ходом, — зимно розсміявся Іван. Хаблак не ворухнувся, буцімто й не чув тих слів. На перших двох дошках уже кривавилась битва, а він усе ще готував рокіровку. "Дивно, навіть у дрібницях, навіть у шаховій грі виявляється посередність, полохлива, ница посередність", — думав Іван, жертвуючи офіцера за пішака і позбаївляючи чорних рокіровки:
— Шах!
Одну руку Загатний тримав у кишені, другою, вхопивши фігуру, креслив над дошками плавні кола — милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж столів, бавився сірниковою коробкою, гортав газетну підшивку. Пошкодував, що не має під руками книги, — хай би Гуляйвітер казився, а Дзядзько з Хаблаком дивувались блискавичності його думок. Він любить шахи. У ремісничім, а пізніше у війську це був єдиний спосіб самовираження наперекір натовпу та всіляким статутам.
— Шах! — у партії з Хаблаком Іван знову пожертвував коня, тільки б оголити чорного короля, відкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити, батувати, кришити...
— Шах!
Партії з Дзядзьком та Гуляйвітром щасливо наближались до кінця.