Ще 1898 року був тут останній неграмотний! І в кожному селі є школа.
Та не одна.
А так: в одній учаться, а друга в запасі стоїть. І містки всі цілі… і дороги путні.
* * *
Отак і живемо! Тихо живемо.
А оце три дні тому, дивлюсь, біля моєї хати на майданчику, над озером, дві якісь великі хури зупинилось.
Дивився я на ті хури і ніяк не міг догадатись, що воно таке там навантажено.
Пішов до лікаря, години за дві вертаюсь, а вже біля мене карусель стоїть.
Така ж самісінька, як і в Козельщині на ярмарку.
Коні дерев'яні, свині дерев'яні, гусаки, крісла. Цяцьки кругом висять.
І тільки й того, що електрику зразу від стовба до каруселі провели.
Ну, думаю, наша бере! Це наша карусель! Я ж собі думав: невже ж німці, такий культурний народ, — і на каруселі!
Мені так гадалося, що німецькі діти тільки й думають, що про репарації та про плани Дауеса! Нічого подібного!
Як заграла ввечері катеринка, як поназбігалося дітлахів, як комашні!
Крутяться, аж поки баки їм позабиває.
А карусельщик хитріший од наших.
Наші так наймають хлопців, щоб крутити карусель, а цей білу кобилу для цього пристроїв.
Кобильчина біга всередині й карусель крутить.
І така, вам скажу, розумна кобильчина, — як тільки дзвоник задзвонить починати — вона і біжить; як задзвонить припиняти — вона стає.
Третій день уже карусель крутиться. Години до 12 ночі не вгаває.
То крутились діти, а це вже й дорослі пішли. Старі діди* вертяться. Спочатку мені подобалось.
Сидиш, заплющиш очі й думаєш, що ти в Козельщині на ярмарку.
А катеринка ще візьме та й засмалить "Стеньку Разіна". А це вже набридло.
Та ще сьогодні цілий вечір не "Разіна" грає, а якоїсь нудної й голосної. Отакої:
— Ой, рарара пуу. Ой, рарара пуу.
Правда, поганий мотив! Аж у вухах лящить! Ну, не дає писати ніяк. Крапка.
"POUR LES DAMES"[36]
Спеціальна усмішка для жінок.
Для жінок, про жінок.
Для жінок наших, про жінок німецьких.
Для яких наших жінок?
Читайте, — самі побачите.
У всякому разі,— "присутніх не торкається".
Жінки німецької національності — особи жіночої статі. Вони дуже щасливі.
А щасливі вони через те, що їм не треба ніколи думати про те, як дістати зза кордону шовкових панчіх, пудри Coti і губної помади Нивідан.
А їхні чоловіки ще щасливіші, бо, при командировці за кордон, їм не треба думати: який орган собі замотувати, переїжджаючи кордон, панчохами, як застібнути на собі дамські панталони і куди засунути флакон парфумів, коробку пудри і губну помаду, маючи на увазі, що не в кожну дірку цей крам улазить.
Німецькі жінки не фарбуються: не фарбують ні брів, ні віїв, ні губ, ні обличчя, ні кінчиків ушей, ні ніздрів.
Так що за кордоном помаду губну, за непридатністю, дають скаженим свиням.
Вони від неї дохнуть.
Одягаються тутешні жінки дуже шикарно і на їх чисто все: і білизна, і вбрання, і черевики, і пальто, і капелюхи, і рукавиці — все чисто в них закордонне.
Нічого не побачите ні з Текстильсиндикату, ні з Церобкоопу, ні з Комборбезу.
А як у них закордонний крам дуже легко дістати, то вони й його не шкодують аж ніяк.
Вони одягають по 8 пар шовкових панчіх зразу, по два черевики на кожну ногу, шовкових панталон носять по чотири пари, рукавиць по три пари і по 2 '/г капелюхи.
Зимою одягають зразу по три котикових пальта електрик.
І ото одягнеться та перед вами й ходить, хвастає.
А я їм і кажу:
— Чого задаєшся? Ну, чого, кажу, задаєшся? Та якби в нас не було Шепетівської, кажу, митниці, то наші б жінки по 8 електрикових отих пальт надівали.
— О майн гот!
— То-то ж, кажу, що гот!
* * *
Мода тепер у Німеччині на жінках така. Почнемо з голови. Значить, так.
На голові — капелюх. Такий, знаєте, круглий. По боках — криси, а всередині дно. Отакий тепер модний капелюх.
Потім іде в жінки голова. Голова — кругла. У волоссях. Волосся молоді здебільша стрижуть. А в старих — само вилазить. Через те старі жінки всі носять на голові таку сітку шовкову, тонесеньку, — надіються, значить, що з сітки волосся не вилізе. Вилазить і з сітки. Зачіски — в старих, куди само зачешеться, а в молодих — чоловічі зачіски.
Далі йде обличчя. Як уже було сказано, обличчя не фарбоване.
Далі, значить, пішов бюст. Іменно пішов. Куди пішов, невідомо, а чи скоро вернеться, так саме ніхто не знає.
"Безбюстя" — тепер мода. Жінка намагається на голку перекинутись. Щоб ото така була тонка та гостра.
Трапляється, положим, і навпаки.
Далі пішла фігура. Тонка — модна. Товста — ні.
Далі — ноги. Дві ноги в кожної жінки. Ноги такі, що з двох вільно можна зробити шість. Матеріалу на ноги не пошкодовано.
* * *
Діти є.
* * *
Багато жінок їздить верхи на конях по Тіргартені. Очевидно, допризовна підготовка майбутньої німецької кінноти.
* * *
Дуже багато жінок правлять автомобілями. Усі жінки їздять на велосипедах.
* * *
Переодягаються дуже часто. Це я помітив у санаторії.
Снідать іде в одному вбранні, вечерять — у другому, обідать — у третьому, спать — в четвертому.
Слава богу, що тільки чотири рази на день їсти дають, а то б тільки те й робили, що скидали б та одягали свої плаття.
* * *
Узагалі можна сказати, що німецькій жінці куди легше живеться, як хоч би й нашій!
Тут дуже легко жінці набувати якенебудь наукове, чи що, звання.
Коли чоловік, наприклад, дістає звання професора, тоді його жінка зветься не іначе, — як:
— Фрау професор! Докторова жінка:
— Фрау доктор!
Якщо чоловік п'яниця, жінка буде:
— Фрау п'яниця!
Чоловік — більярдний жук, його жінка:
— Фрау жук!
Якби я тут оженився (тьху, тьху, тьху!) — моя б жінка звалася:
— Фрау язва шлунку.
А навпаки щось я не чув. Ніколи так не буває, що коли жінка прачка, чоловік її:
— Гер прачка.
Або жінка Настя, — чоловік:
— Гер Настя.
Як бачите, з цього боку жінки в Німеччині в привілейованому стані.
До рівності поміж чоловіками й жінками не дійшли.
* * *
Що тут для жіноцтва добре, так це поведінка їхня з чоловіками.
Вільна поведінка.
От ви йдете вулицею, і бачите: йдуть собі жінка з чоловіком в обіймах.
Не під ручку, а таки обнявшись за шию, як слід, і ніжно одне до одного пригорнувшись.
І ніхто пальцем не показує, ніхто протоколу не складає.
А цілуються чоловіки з жінками, так де тільки вони не цілуються.
їдуть в авто — цілуються.
В театрі під час дії — цілуються.
В кіно, як тільки картина починається, так аж стогін стоїть од поцілунків.
Так, як ото на болоті ввечері влітку жаби квакають, так оті. поцілунки кругом.
Тільки:
— Цмок-цмок! Цмок-цмок!
Одна емігрантська газета (очевидно, редакторові вже під дев'яносто) так аж запротестувала:
— Ніяк, — каже, — з дітьми в кіно через ті поцілунки піти. Така розбещеність! Що з тих дітей вийде?!
І, справді, воно якось незвично.
Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:
— Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілуватись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іменинах.
— Хай, — каже, — на Великдень.
Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.
У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб "без доклада не входить" та двох кур'єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:
— Зайняті! Приймати нікого не веліли! Та й то не встережеться ніяк.
Та ще під час самокритики — хоч губи к чортам одрізай. А тут — ні.
Тут за особистого секретаря бути — так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.
Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.
Чи не завести й у нас такого звичаю?
Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструкцію.
А то в нас без інструкції обов'язково "ухили" підуть і попухнуть губи.
КОРОП ПО-НІМЕЦЬКОМУ
Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.
Автор
Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.
Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, дивитися на поплавки й думати кожний про своє або потихеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.
Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мисливство та рибальство.
Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному; в них є про віщо говорити, вони — завжди друзі.
Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спільних рис.
Він ходить у моноклі, а я в штанях.
Він — директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.
Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.
Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.
Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком аналогічне.
Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 33 'Дсрунти або важчий, або легший.
Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!
А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.
Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.
Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.
— Одягаєш, — каже, — гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!
— І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27 1 /г ф. У воду втягла!
— Дуже інтересна, — він розказує,— рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.
— Не менш інтересна, — я йому розказую, — рибна ловля в Покотилівці.
— В Цюріхському озері,— він каже, — є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! 01
— І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цуцу! кажу. Гросе фіш. Насилу в касу влазить… —
Отак сидимо собі й перекидаємося словами. Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.
Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.
Страсть, як свині свіжу рибу люблять.
Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.
Одного разу з зонабенда на зонтаг[37] сидимо, удимо. Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п'ятнадцятеро.
І путніх коропів. Прямотаки великих.
Я за вудку й поміж них потихеньку тільки — кидь!
Один і вхопив гробака.
Ех же ж як і сіртонув!
Вудлище моє вдвоє зігнулось!
Аж затремтів я весь.
Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.
Хворі лежали на лежанках над озером.