Це кожен знає з нашого циганського роду Вовків.
Мічений думає, що про нього ніхто не знає, він живе сам, у нього немає друзів, він одинак з дитинства.
Але старші про нього знають, і чекають виконання прокляття, але найбільше чекають знака, що прокляття зняте! He вірять, але чекають.
I коли у двадцять років Мічений гине за тих чи інших обставин, є спеціальний обряд його поховання, з молитвами і заклинаннями, щоби не повторилося біди.
Мічений після п'ятнадцяти років ночами ставав вовком і жив уночі, як вовк, а вдень був людиною.
Прокляття ніколи не буває таким, щоби його не можна було зняти.
Але мусила знайтись для цього хлопця жінка, яка би заради нього ще до його повноліття — до п'ятнадцяти років — пожертвувала би родиною і собою, і всім на світі, і пішла би за ним світ за очі.
І проходили роки за роками — через чотири покоління народжувався хлопчик, який на порозі свого дозрівання починав ночами перетворюватися на вовка. I не знаходилось такої жінки, і він, одружившись, помирав у віці двадцять років, народжуючи дівчат.
Мій син народився під отією зіркою Вовк у п'ятницю, це її день, і я вже знала від своєї мами, а та від своєї, це передається — що тепер моя черга чатувати за сином і чекати його одужання чи його ранньої смерті.
У нього це почало проявлятися коли йому було сім років, він мінявся надвечір і на ніч починав вищати і скавчати як цуценя і одного разу встав і вийшов, і прийшов під ранок змучений і дикий.
Знаєш, до семи років дитина говорить правду у вічі, не розуміючи, що вона каже. Тоді дітей треба слухати, бо їхніми вустами говорить Божа воля.
Він колись сказав — я знаю, в мені росте біда, але вона пройде. Йому було п'ять років тоді, і я злякалась, що вже почалося, але ще минуло два роки, аж коли він вночі на повний місяць устав мовчки, одягся і пішов, і я навіть не могла спитати його, куди він йде, бо погляд у нього був злий, колючий, дорослий і… вовчий, скажу тобі правду. А вовкові на дорозі не ставай — загризе!
У нас в роду всі такі чоловіки — їм поперек дороги стати не можна, вмирають, вбивають когось, їх вбивають, вони б'ються хоробро, пруть на небезпеку по-дурному, не озираючись, оттакі у нас родові циганські перекази, скільки хочеш такого — всі знають, у нас рід жорсткий і суворий!
I треба було йому одного разу пом'якшитися!
Hi, я нічого такого сказати не хочу! Ніхто нічого не бачив, і він сам не знає, але те, що тут вовк замішаний, то напевне. I він вже був не мій.
Я плакала і молилась Богові, аби хтось чи щось послано було йому з Неба.
У тринадцять років він вже знав про себе правду. I я нічого не могла зробити, коли опівночі в певні дні він виходив з дому і на ранок повертався, і спав до полудня.
Я хотіла якнайкраще, ми послали його в школу. I навіть коли ми мандрували, він ходив до школи, бо я собі думала — нехай хоч грамоті навчиться — може, щось це допоможе… А тоді появилась вона.
Уявляєш, що я про це думала.
Я думала, що це його кінець.
Бо йому би дівчинку, кохання, а тут вчителька, доросла жінка. Я плакала над ним і чекала присуду…
А коли виявилось, що вона від нього вагітна, і не хотіла робити аборту, і її чоловік з ревнощів засудив її, а їй дали умовно і вона народила дитину, я почала думати — не може бути, невже старша за нього жінка…
I що я тобі скажу — ото тих два місяці, коли вони почали зустрічатися вдруге, він прийшов одного разу і сказав — мамо, я сьогодні цілу ніч спав там, в мене пройшло!!!
Боже мій, скільки людей мучилося через це родове прокляття…
Розумієш — він буде жити, як нормальна людина, в нього не буде цього, тільки прізвище лишиться Вовк, і все, він буде жити довго, і вони народять нам ще дітей, і будуть ще хлопчики, які вже будуть звичайними нормальними людьми, і я така щаслива, що вона є, Боже, я так люблю її і цих дітей!
У нас все буде добре, от побачиш!
Бо це та любов, про яку мріяли в нашому роду багато поколінь.
Я сидів очумілий від почутого і не міг нічого сказати.
— А вона знає? Люба знає?
— Звичайно, тепер знає, давно вже знає. Спершу вона не знала, чому він тікав ночами, а Василько не міг їй сказати. Боявся, що вона його покине. А потім признався, і вона не відсахнулась, не відреклась, вона сказала — тебе одного люблю!!!
А що я тобі ще розкажу? Оте найважливіше ти вже знаєш і сам. Насправді люди самі знають про себе все, але йдуть до ворожки, аби вона їм сказала своїми словами те, що вони й самі знають. Василько мені написав про тебе, я знала, що ти прийдеш. Мій син каже, що ти хороша людина. Але нащо тобі це все, чому ти нами займаєшся? Книжку хочеш написати. He напишеш ти книжку. Але мабуть щось напишеш. А якщо поможеш їм, Бог тобі віддячить.
Ось вони діти його — одній два, другому — три, ось вони, тут живуть поки що зі мною. I я щаслива, що маю ще онуків. Це у вас там інакше люди живуть. А в нас, у циган, якщо прийшлося дитя, то наше, ми повинні його доглядати і виростити. Бо то Бог послав. Я й забрала собі обох його дітей і радію їм.
А про нього ось що я тобі скажу. Він незвичайний і доля в нього незвичайна. Я давно на нього гадала і знала, що з ним буде щось незвичайне. Так, він Богом мічений. Такий народився, зразу і завжди був особливий. Він розумний і весь у собі, в школі вчився завжди добре, бо хотів вчитися. А як вона появилась у школі, то він просто зі школи не виходив. Змалечку в неї закохався. I все тут.
Я було його відмовляла якось, але в нас все вільно, не вбережеш хлопця, якщо він пустився кудись літати. А він літає, він ще буде кимсь чи чимось.
Я йому передбачила, що буде у нього велика любов і велика біда, але то мине, і він буде щасливий. Колись буде. Це я тобі кажу.
Ти ж його бачив.
Ти бачиш, що він незвичайний, які в нього очі. Це очі людини, яка бачить більше ніж ми з тобою.
От він зможе і ворожити, і відчувати на відстані те, що не всі чують.
От ти знаєш, що говорить трава? А він знає, що говорять птахи і що говорять дерева. Він такого мені тут наговорював з дитинства, що я диву дивувалась, я й сама багато чого знаю, але такого ні. He прислухалась.
А він чує.
Я не дивуюсь, що вона в нього закохалась і що так сталось. Шкода, що трохи зарано, малий був ще. Але тепер ота затримка в їхньому житті — то теж Божа воля.
Це вам здається з вашими мобільними телефонами і комп'ютерами і всяким таким, що ви більше знаєте. Ви нічого не знаєте насправді, бо ви давно загубились.
А в нас життя інше, ми не вчимо ваших наук, але ми відчуваємо життя і людей і все довкола…
Він колись спитав мене — як навчитись гадати, а я йому кажу — ти дивись на людину уважно, трохи можеш їй на руку глянути, трохи карти кинути, але якщо вона з тобою поряд, то ти відчуєш її і все скажеш.
Є такі люди, що можуть гадати, бо їм Богом дано. А є такі, що ніколи не навчаться, бо і так не зможуть, як би не вчились.
Він ще малий був, зовсім малий колись сказав — мені треба дзеркало — я там усе побачу.
Я аж злякалась — звідки він таке може знати. Але ж я казала, до семи років дитина говорить таку правду, яку треба слухати, бо то Бог говорить її вустами.
Він сам не знав ще толком, яке дзеркало і навіщо. Сказав, ніби прорік. I забув.
Потім ще колись згадував про дзеркало. А потім ніби забув.
А я пам'ятала. Бо то у пророцтві було, що вони повинні одне одного побачити у дзеркалі і тоді їхня любов переможе зло і прокляття щезне.
Ніхто ніколи не знав, про яке дзеркало говорилось, але так було сказано, так переказували з роду в рід.
Але зараз я знаю — дзеркало їм вже не треба, все відбулося. На відстані слова. На відстані звуку. Без відстані, просто відбулося. Це вже сталося.
А той, через кого вони в біду потрапили, буде нещасливий, це я тобі кажу наперед.
Нічого я йому не бажала, зло не можна навіювати, бо до тебе прийде назад. Але він накликав на себе біду, її мучив за життя, а коли пішло не по його все, то накликав їм обом біду — зумисно, старанно, ще і Василькові настояв у суді, аби більше дали. Той чоловік не був зраджений.
Він не любив її ніколи, у нього була в Червонограді постійна коханка всі ці роки, та й в інші боки він стрибав у гречку, і дитину забрав до батьків.
Люба була йому просто вигідна, бо в неї хата і машина і він свій бізнес почав робити у Луцьку і в Червонограді разом. Рано чи пізно, він все одно би її покинув. А тут таке сталося, ну і Його заткало ревнощі — крик ножа, як співає там один поет.
Ото в Миколі і задіяло. Але йому вернеться, десь колись вернеться. He від нас. А доля зла, здіяного іншому, не прощає.
Нічого, переживем. Вже небагато лишилось.
А ми її до себе заберемо, вона не пропаде з нами. Буде наших дітей вчити, і своїх няньчити, проживемо, і Бог дасть — якось буде.
От я тобі скажу — у тебе життя не складалось довго, але тепер складеться, бо в тобі доброта появилась. А її було менше.
Я нічого про тебе не знаю, але почуваю, що ти пережив білу і тому розумієш тих, кому гірше, ніж тобі.
А те, що з ними сталося, було написано в книзі життя.
Так мало бути. Вона мала знайти своє щастя, і він мав знайти своє щастя.
Ти б його тоді бачив, коли в них любов зацвіла. Та я ніколи такої щасливої людини в житті не бачила. Я її теж не бачила тоді, але він розповідав, яка вона, що вона і хто вона… Боже, та хай би все було як було, аби бачити одного разу свого малого сина таким щасливим…
А тепер він вже не малий. Туди-сюди — скоро й вісімнадцять.
А в такому віці у нас цигани вже на себе давно заробляють — хто як може, і він заробить, і все буде…
У них все буде добре — це я тобі кажу… Бо біда вже минула, важка, сувора біда, але вже минула, і тепер — тільки Божа воля на добро є вища сила над нами — і ми тільки її виконавці, ми просто рухаємось, як нам доля підказала, а як добро чиниш і віра в тобі є і любов, то ти сильний.
Після страждань людина оновляється. Я вірю своєму синові і жінці, яку він любить.
Ти знаєш, що він її дуже любить і зараз… Він тобі це казав. Так отож.
Любов велика і сильна таки перемагає зло…
…в першу ніч я думав збожеволію від щастя і шалу… в мене виривалося стільки всього що я й сам про себе не знав і не відав з мене йшов струм і блискавки… я бачив велике світло великий вогняний шар кулю яка світилася в мене перед очима і в ній були ми обоє поєднані в неймовірному сплетінні тіл… вона казала ти шалений диявол ти нащо робиш… я викручував її в усі боки я перевертав її з усіх сторін я залазив на не їверхи просто над її ротом встромляв їй стрижня в pom… і вона піддавалася усьому моєму божевіллю і я кінчав їй в pom npocmo трахаючи її в pom i мені було дико легко і божевільно страшно… це був не я той хто робив це він був десь поза мною це була інша людина в мені я не знав цього так ніколи не думав але шалена фантазія виривала мене з дійсності я шукав ще чогось я одразу прагнув усе мати все на світі все мати з нею me що вона ніколи не мала з ним ніколи з ніким іншим… я хотів володіти нею так як ніхто досі… я хотів переконатися що сприйме всі мої божевільні настрої і пошуки… і вона радо йшла назустріч всьому чого я тільки не прагнув і сама була щаслива в цьому шалі… і це була та ніч про яку я пам'ятатиму до смерті…
— Я свідома того, що я — злочинниця, і з погляду законів і звичаїв нашого суспільства я скоїла злочин, закохавшись у підлітка, який став батьком моїх дітей.
Мені про вас розповіла його мама, вона приїжджала недавно до мене на побачення.
Я не буду перед вами виправдовуватись.