Коли б за межами цього борсання нічого більше й не було, життя було б майже нестерпне. Слава Богу, що за межами невеличкого кола владоможців живуть прості люди, що мають і здоровий глузд для справедливого поцінування моїх з начальством взаємин, і нормальне людське серце, що співчуває і шукає способів допомогти. Я знаю ідейну свою правоту, а вони бачать буденну життєву несправедливість. Шкода, що не можу згадати тутка їхні імена— не хочу бути причиною погіршення їхнього становища, що може настати через погіршення стосунків з начальством.
Гірко; замість думати над широкими національними проблемами, змагаюся за квартиру та дрова; замість писати щось істотне, втягнувся в описування щоденної суєти.
1.04.1988 року.
Сьогодні 20 квітня. Я побоявся відправляти цей лист до пана Даревича в Канаду, позаяк на печатках квітня довідався, що листи до Німеччини застрягли — якщо решето замінили на сито, то цей лист застрягне. Писати окремий примірник для того сита було ніколи, а цим одним примірником ризикувати не хотілося, ось він і пролежав до 20 квітня.
Особливих новин за цей час не сталося, коли не рахувати, що з сільради ходили до деяких моїх знайомих і наказали їм не брати мене до себе на квартиру, а міліціонер підганяв господаря, що поселив мене тимчасово, починати ремонт свого помешкання і виганяти мене з хати. На щастя, господар не злякався міліціонера, того я поки що маю затишний куток.
Квітень, 1988 р.
ПРОЩАВАЙ СИБІР
Сибір вразив мене безмежністю простору. Не те щоб грандіозністю величі, як голі гори Кавказу, а нескінченною безмовною пустельністю. З Томська в Колпашево мене везли в легковій машині з незагратованими вікнами, і я міг втішатися відкритістю оглядання. Коли ми сіли в машину, я запитав старшого лейтенанта: "А далеко до Колпашева?" — "Та ні, не далеко. Дрібниця. Годин за сім доїдемо…" А потім у Березівці люди казали щодо своїх знайомих: "Та ось тут поруч живе Іван Іванович… Та ось біля Парабелі… Їздив ось до Пудіна…" І це "ось тут", "ось поруч", що означало сусіднє селище, яке відповідно до українського розуміння я звик сприймати як звичайну відстань між селами три-п'ять кілометрів, тут, виявляється, означає вісімдесят, сто, двісті кілометрів — дивовижно!Під крилом літака за ледь задимленим ілюмінатором були галявини і дерева, дерева і галявини. Галявини круглі, продовгувасті, довгі і вузькі, прямі й вигнуті, а поміж цими галявинами сосни, ялини і ще якісь хвойні дерева. Це не суцільний масив. Це безліч ділянок найрозмаїтішої форми і величини, що оточують галявини такої ж вигадливої форми.
Чого більше: лісу чи галявин поміж лісом? Що тут: галявини в лісі чи ліс на безкраїй рівнині, перемежований галявинами?
Я запитав у сусіда по сидінню:
— Що це, колгоспні лани?
— Та ви що, це болото!
— А отам далі?
— Болото. Все навколо болото.
— Як болото?
— А отак: уся Томська область — суцільне болото.
— Чому стільки поваленого, покрученого лісу, до того ж більшість не великі дерева, а молоді, підлісок?
— Немає грунту. Нема на чому дереву стояти. Ні за що вчепитися корінню. Поки маленьке — тримається, а тільки-но підросло, подме вітер, і воно валиться.
Річища рік так химерно вигинають свої улоговини, що вони зовсім не знають, куди їм текти. У них немає напрямку, у них нема поривання, у них немає волі досягти своєї мети — влитися у велику ріку, аби далі дістатися океану. Усе — ліс, болота, річки — безформне, нікуди не спрямоване і незрушне. Тут нема життя як осягнення якоїсь мети, досконалості. Либонь, ця величезна земля, що зачаїлася під льодом і снігом, має таку саму величезну силу приборкати непогамований людський дух, втишити пристрасті, загасити цілеспрямованість і довести бурхливу натуру людини до стану глибокого умиротворення й спокійного споглядання непорушної природи і далеких непорушних мерехтливих зірок.
Під літаком той самий холодний пейзаж. Скільки летимо, він анітрохи не змінився. І правобіч, і лівобіч такий самий. Скрізь усе однакове. Та й чи летимо? Може, зависли у повітрі на одному місці? Чи літаємо по колу? І який сенс куди-небудь летіти, коли однаково в будь-якому новому місці вся природа така сама, як і ось тут в цю мить під літаком?
Бр-р-р… Зимно. Не від 35 градусів морозу, а від позбавленого життя, безлюдного і одноманітного обширу.
То ось що вбивало тут революціонерів! Вони дичавіли. Або обертались на ченців, відлюдків. Лише один з семи-восьми засланців повертався до революційної діяльності. Решта тут дотлівали. І не дивно: ця одвічна непорушність схиляє до думки про таку ж одвічну непохитність Росії з її безладними, але так само одвічними і непохитними порядками. Не може тут розвинутись який-небудь бурхливий рух.
А може, вони не безладні, ці порядки? Може, вони саме й відповідають духові цієї природи, духові цих безформних боліт, лісів та річок, що нікуди не пориваються? Може, в цій зачаєній непорушності й полягає гарантія цілості: адже завжди голову розбиває той, хто біжить, а не той, хто сидить? Ні-і, це не зачаєна непорушність, це непорушність дрімотна…
Поки моя думка безконтрольно літала від завіконних пейзажів в Тобольськ до Грабовського, на Кару до Софії Богомолець, до долі Калюжних і знову поверталася до ось цих не історичних, але натуральних засніжених лісів і боліт, літак підлетів до Березівки і щасливо опустився на лижі.
За вказівкою парабельської міліції мене поселили в робітничому гуртожитку, а оскільки за мною встановили і адміністративний нагляд забороною виходити з гуртожитку від 10-ї години вечора і до 6-ї години ранку, то щовечора після 10-ї години приходив міліціонер Балашов і перевіряв, чи я на місці.
Гуртожиток був переповнений засланцями, колишніми засланцями і вербованими — взагалі народом, який знає в'язницю не лише зовні,— тому поставилися до мене доволі добре. Дізнавшися, що я сидів за політику, то один, то другий зверталися з різними запитаннями. А загалом не нав'язувалися і більше робили свої звичайні справи у вільний від праці час: грали в карти, пили брагу, грали на гітарі, співали, сварилися, інколи — билися.
Мене поселили в кімнату на п'ять осіб із спокійними людьми. Вони ставились до мене дуже добре, але у них був свій ритм життя і змінити його вони не мали змоги, через те виходило так, що я спав не більше чотирьох-п'яти годин на добу, а інколи й зовсім мало. Це не сприяло поліпшенню здоров'я після в'язниці. Треба було переходити на квартиру.
В гуртожиток КДБ влаштував мене для себе пречудово: постійний гамір не давав мені можливості нормально спати, і від цього боліло серце, від нерегулярного харчування — розлад шлунка, і три мешканці кімнати зобов'язані постійно стежити за мною і доповідати про всі дрібниці в моїй поведінці.
Певна річ, це не завадило мені розпочати широке листування, але на щось більше в таких умовах сподіватися було годі. Понад те, погіршення здоров'я могло взагалі вивести мене з громадського життя. Я ж плекав у серці нездоланний потяг до пера і паперу.
Вже до середини місяця визначився характер взаємин з офіційною частиною села. Вона складалася лише з кількох чоловік, та оскільки це влада, до того ж підтримувана всесильною постаттю ЧК, то саме вона і створює атмосферу громадських відносин у селі.
Вивчаючи село, вже наприкінці місяця твердо упевнився, що настроїти його проти мене не вдасться, що на провокацію проти мене майже неможливо знайти тут людину, а це з погляду майбутнього надзвичайно важливо. Люди на моєму боці. Переважна більшість жителів села суджені, у недавньому чи більш віддаленому минулому були репресовані і їхні діти. Але вони не хочуть боротися. Вони хочуть мирно жити. Вони не хочуть псувати стосунки з властями, тому співчувають і ладні допомогти, але тільки в приватному спілкуванні. І то дяка Богові! Оця людська доброта, виявлена у приязній усмішці чи вітанні, у щирій розмові, добрій пораді втішала серце і дуже допомагала бачити в Сибірі не лише суцільний холод і відлюдність.
За такого ставлення людей навіть найжорсткіше ставлення начальства стає терпиміше. Щоразу, коли викликали в контору для чергового наскоку і своєю наступальною несправедливістю, мов лещатами, стискували всього, як пружину, душу проймав холод: усі люди, що там, поза стінами начальницького кабінету, є немічні, зовсім безсилі, чужі — власне кажучи, байдуже, пасивне тло, на якому відбувається моя одноособова сутичка з організованим у державну силу насильством. Незатишно і холодно. Вийшовши з кабінету, простуєш у цьому холоді, мовби у якомусь невидимому коконі. Та ось здибуєш одну, другу людину із спокійним і зовсім не ворожим обличчям, і холод відступає, і серце знову виповнюється теплом. Сталева стиснута пружина мало-помалу послаблюється, і в душі відновлюється потрібна рівновага.
Все-таки нині заслання — це не заслання сталінських часів, навіть не заслання початку вісімдесятих років. Ось бодай зв'язок із зовнішнім світом. Колись і від рідних важко було дістати лист, а тепер? До мене почали надходити листи не лише від рідних і близьких, а й з-за кордону — це ж диво! Я почав одержувати допомогу від своїх українських друзів і встановив з ними співробітництво. З Москви виступив на мій захист неофіційний журнал "Гласность" з його редактором С. Григор'янцем. Запропонували співробітництво Олексій Смирнов, Віктор Пестов (із Свердловська), "Экспресс-хроника" та ін.
В кінці травня зазнайомився з двома чудовими людьми: Оленою Микитівною Санниковою з Москви та Станіславом Вячеславовичем Божком з Томська. Вони приїхали в Березівку наприкінці травня. Мали намір повернутися наступного дня вахтовим літаком, але цей літак відлетів раніше обіцяного часу, і мої друзі (на мою втіху і їхню прикрість) лишилися ще мало не на дві доби. Вони ознайомили мене із станом правозахисного руху в Москві і Томську. Я ознайомив їх у загальних рисах із своєю судовою справою та уральськими політзонами.
А далі звернулися до проблеми майбутнього перебудови. Вони більше бачили світу, ніж я, бо спілкувалися у великих містах, а мене з камери парабельської міліції міліціонер провів до літака, і Березівка — мій перший відкритий світ. Протягом десяти років тілом я був у руках наглядачів, а душею — у газетах, книжках, журналах.