Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав:
— Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!
Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик і далі лементував. Почувся тупіт багатьох ніг, і до спальні один по одному вбігли військовий міністр Руками-Махальський, княгиня-графиня-баронеса, князь Підлиза-Підлотський, королева Злара… Останнім в оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:
— Що таке?..
Всі вже оточили здаля тахту й очікувально дивилися на репетуючого Зланика.
Вітя виривався щосили, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.
— Та чого ж ви стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!
Всі перезиралися, але з місця не рухались. Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув ліктем військового міністра:
— Графе, починайте! Це по вашій лінії…
— Так! Так! Так! — підхопила княгиня-графиня-баронеса.
Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: "Які розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії". Потім простягнув уперед праву долоню й, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.
Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув долоню, знову мацнув і скрикнув:
— О! Правда! Щось є!.. Здорове, як… як віл!
— Та хапайте ж! — знову верескнув Зланик.
І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші кинулися, нарешті навпомацки схопили Вітю й загаласували:
— Справді!
— Невидимка!
— Ти диви!
— Чудеса!
— А прудке! Виривається як!
— Не інакше — підступи добрянців!
— Дивина!..
Підійшов і король. Мацнув, щипнув боляче, скреготнув зубами:
— У підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!
Негайно принесли здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і зі штовханами кудись понесли.
Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.
Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.
Відчай охопив його.
"Що ж тепер буде? Як же тепер? Вона — там. А я — тут. І навіть поворухнутися не можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!.."
XIV
Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Дмитрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим самим номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.
Дмитрик був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.
З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав "на здоров'я" і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звісно, теж.
Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.
Дмитрик маму називав "мамонт", а тата "татонт". І вони не ображались, а тільки посміювалися.
Це Віті подобалось.
Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна — головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.
Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
Бабуся Світлана говорила про це зі щирою вдячністю.
У Сергія Порфировича була машина. Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній горі. Взимку батько на машині не їздив.
А влітку вона стояла у дворі під старезною могутньою розложистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоча щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.
Від машини хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки — швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
Віті так подобалось їхати на машині!
І перша у Вітиному житті поїздка на машині — то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з половиною роки. Перший раз — на "швидкій допомозі", яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий — на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги! Він тоді нічого не відчував і не розумів.
І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з крамниці незвично збуджена й розпашіла.
— Вітю! Вітю!.. — просто з порога загукала вона. — Збирайся, Зайчику! Поїдемо у ліс. На машині! Нас Дмитриків тато запрошує, Сергій Порфирович!..
Вітя аж рота розтулив од подиву й радості.
І вони заметушилися, збираючись.
Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Він сидів біля вікна, підставивши лице пружному вітрові, і ковтав його, і захлинався, і знову ковтав… І тільки подумки просив когось, щоб це не закінчувалося: "Ну трошки… Ну ще трошки… Будь ласка!.."
Вони їхали досить довго. Понад годину. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого.
Поки жінки розстеляли на траві рядно і нарізали, відкривали, розставляли на ньому привезене у двох великих сумках, Сергій Порфирович дістав із багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв із хлопцями на галявині гру в футбол.
Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом.
Бабуся Світлана не витримала й собі встряла у гру, а за нею й Надія Максимівна. І зчинилося на галявині таке, якого цей ліс, мабуть, зроду не бачив.
А потім вони сіли снідати.
І так смачно було їсти на траві!
Вітя часто бував із бабусею Світланою у Ботанічному саду. Він змалку любив дерева, траву, квіти. Але в справжньому лісі він був уперше. І вперше ходив босоніж по землі. Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві й нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі.
Той день був найкоротший за всі дні Вітиного життя. А за тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу.
На цей раз була нова радість. Разом із ними в машині їхав велосипед. І не якийсь там триколісний чи двоколісний, малюківський, із маленькими колесами на товстих шинах, що ото з боків двома коліщатами підпираються, а справжній, з великими колесами й тонкими шинами, найсучасніший, складаний.
— Вчитиму вас сьогодні, — казав Сергій Порфирович, умощуючи велосипед у багажник. — Ви вже хлопці дорослі, час уже вам… У цирку навіть ведмеді на двоколісних їздять, а ви все на трьох та на трьох…
Дмитрик усміхався і поблажливо позирав на Вітю.
Дмитрик був усього тільки на три з половиною місяці старший за Вітю, але перейшов уже в другий клас. А Вітя лише восени мав піти у перший. У Віті день народження був сьомого січня, а в Дмитрика двадцятого вересня. І хоча Дмитрик ставився до Віті начебто приязно, але Вітя відчував, що то приязнь удавана, Дмитрик вважає його "малявкою"
І нудиться в його товаристві.
Але Дмитрик дуже вміло приховував це, особливо при дорослих, був увічливий, навіть запобігливий. От що значить вихованість!..
Цього разу вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. А обабіч — висока м'яка трава.
— Саме те, що треба, — сказав, виходячи з машини, Сергій Порфирович. — Не так боляче буде падати.
Він дістав велосипед, в одну хвилину склав його, поставив на стежку і сказав Дмитрикові:
— Ну що, синку… — зробив паузу і продовжив: — Надамо право першого падіння нашому другу Віті?
— Ага, — усміхнувся Дмитрик. — Він наш гість. Хай він перший.
— Сідай! — кивнув Сергій Порфирович Віті й підморгнув. Вітя почервонів і, чіпляючись ногами за раму, поліз на незвично високе сідло, за яке Сергій Порфирович підтримував велосипед могутньою рукою.
— Тримай міцно кермо, дивись на дорогу і крути педалі, — казав десь згори Сергій Порфирович, штовхаючи велосипед.
Раз у раз втрачаючи з-під ніг педалі, Вітя покотив стежкою.
Поки Сергій Порфирович тримав рукою сідло, Вітя, хоч і хитався з боку в бік, але їхав.
Та тільки-но Сергій Порфирович на мить опустив руку, як Вітя одразу ж завалився праворуч і бебехнувся в траву.
— О! Почин є! — весело вигукнув Дмитрик.
— Тепер сідай ти, "окало"! — звелів Сергій Порфирович сину.
Дмитрик упав так само швидко, як і Вітя.
Потім іще раз упав Вітя. А тоді Сергій Порфирович усерйоз зайнявся Дмитриком. Авжеж, йому хотілося, щоб його син перший навчився їздити, він же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу.
— Давай-давай-давай! Отак!.. Крути. Кермо тримай… Міцніше… О! Ех! підводься. Сідай. Давай-давай-давай!.. Кермо… Ноги… Ногами працюй, ногами… О! Е-ех! Уставай… Сідай… Кермо, розумієш, треба повертати у той бік, куди тебе тягне впасти, тоді втримаєшся. Ну, давай. Давай-давай… Кермо… Кермо… Що ж ти кермо не в той бік повертаєш! Я ж тобі пояснював. Підводься! Сідай… Будь уважним і не панікуй. Головне — треба відчути рівновагу. Відчути, розумієш?.. За тебе цього ніхто зробити не зможе. Давай… Давай… Давай-но… Ех! Ну, вставай. Відпочинь трохи. Сідай, Вітю, ти. Давай!.. Сміливіше! Крути… Кермо тримай міцно… Давай! Давай!
І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитриків "татонт", а його рідний, Вітін татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне…
Вітя щосили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і… поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручувалася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне далеко вгорі небо, були берези, що, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. "Го-го-го-го-го!"
— Молодець! Молодець! їдеш! — чувся позаду голос Сергія Порфировича.
Під кінець Вітя, певна річ, упав.