Та з панною Ольгою ми почали бігати, ловити одна одну і знову сміятись.
Вартовий сердився, однак майже щодня виводив нас на прогулянку.
– Ви в Бога вірите? – запитала мене якось.
– Ні, не вірю, – щиро зізналась я, і очі панни Ольги зробились ще круглішими від здивування.
– Ось тому ви і тут, у в'язниці!
– А ви чому? Ви ж вірите в Бога.
Дізналась від неї більше про ОУН, про Степана Бандеру. Панна Ольга розповіла, що люди в Західній Україні були дуже раді, коли в 1939 році у них встановили радянську владу, з квітами зустрічали радянські війська. Та з перших же днів почалися майже поголовні арешти. Старих же і дітей цілими селами стали вивозити до Сибіру. Після війни, після звільнення від німців відбувалося те ж саме, тому багато з них вступили до ОУН і чим могли підтримували УПА.
Говорили ми тихенько, щоб вартовий, який і так часто зазирав до камери, не міг нічого почути. Однак для конспірації ми свої розмови час від часу переривали сміхом, ніби розповідали одна одній щось веселе.
Поки йшло слідство, всіх тримали в камерах-одиночках. Та навіть коли я тут сиділа одна, мене не гнітила самотність. Було про що згадувати і думати. Напівбідне існування сім'ї, потім голод 1932-33 років, потім війна, потім окупація. В камері у мене ніби відкрились очі, я почала розуміти речі, які раніше не розуміла чи боялась зрозуміти.
Від пані Ольги я почула, що слідчий за кожну завершену справу отримує подяку або підвищення по роботі, а то й зірочку на погони. Тому без стоку ніколи нікого не відпускають. Слідчий у душі навіть може вірити, що ти не "ворог народу", та неодмінно доведе твою провину. Інакше сам потрапить до в'язниці.
Я в це повірила і дивувалася, що була така наївна і просила слідчого швидше закінчити справу, бо хотіла встигнути до навчального року, не підписувала протоколів, змагалась за кожну перекручену слідчим думку. Виявилось, це не мало ніякого значення. Для чого? Головою муру не проб'єш.
Найсильніше панну Ольгу турбував мій атеїзм. Вона так мило і наївно (закінчила лише чотири класи, бо поляки українцям не дуже дозволяли вчитись) розповідала мені про Бога, так хотіла зробити з мене віруючу, що мені було її шкода.
У камері тихенько лунало: "Отче наш…", "Боже… Україну храни" та багато інших молитов, переведених, перероблених народом на вірші українською мовою. Вони були дуже цікаві і гарні. Ось, наприклад, вранці і на ніч треба було промовляти до ангела-охоронця: "Святий ангелу, охоронителю мій, ти завжди при мені стій, і вдень, і вночі будь мені до помочі!"
Приходили до панни Ольги і передачі. Декілька разів і мені пощастило з'їсти хліба, насмарованого (намащеного) товщем (маслом), і навіть шматочок сала, який сам танув у роті.
– Чому це ти порозумнішала? – спитав слідчий, коли я без заперечень, байдуже підписала протокол.
– Повірила в Бога!
Та чомусь не змогли допомогти мені ні Бог, ні ангел-охоронець.
-13-
Знову слідчий викликав мене, бо вже мав незаперечні речові докази.
– Мовчиш? Ну, мовчи. Та це тобі не допоможе. І так все ясно: твій батько – закоренілий "ворог народу". Його мали заарештувати ще в 1929 році у Вінниці як члена СВУ, та він утік.
– Втік? Куди?
– До Києва.
– Ну і втік! За 300 км від Вінниці. Не в Сибір же чи Середню Азію, не за кордон. Погано шукали, – не втрималась я від шпильки.
Очі слідчого налилися люттю.
– Догавкаєшся, щеня! Зате тепер вас двох взяли. Он яка виросла, та толку з тебе жодного.
– Так відпустіть, хочу в інститут. Чи хоч би слідство закінчуйте швидше, вже і сесія, мабуть, закінчилась.
– Дурна ти, дурна. Хто тебе відпустить? Підеш ще за пунктом 10: "знала – не сказала".
– Що значить "знала – не сказала"?
– Як що? Не називаєш своїх однодумців, членів ОУН, друзів свого батька, не попередила органи про їх розмови, антирадянську діяльність, про те, кого ще втягнули в свою організацію. Відмовилась працювати, допомагати органам. А ще комсомолкою була!
Ну, це я вже чула не раз, стара пісня. Мовчала. Згадувала. Тепер я зрозуміла, що з 1929 року батько кожну хвилину чекав арешту. У Вінниці він не лише викладав латинь у медичному вузі, а й працював у філіалі Академії наук, готував дисертацію. Був знайомий з багатьма вченими, письменниками, вивчав їхні праці, які ми потім палили в грубці в Києві на початку тридцятих.
Влада стільки брехала, скільки приховувала, що достеменно не відомо чи існувала насправді така організація, як СВУ. Можливо просто держава хотіла винищити всіх українських письменників, вчених, учителів, всю українську інтелігенцію, а оскільки ув'язнювати їх по одному було довго, то придумали організацію. Однак мого батька встигли попередити, що він є в списках на арешт, тому нам довелось переїхати до Києва. Спочатку тато викладав у педагогічному інституті імені Горького, та через деякий час його звинуватили в тому, що читає лекції в націоналістичному дусі. Не раз дорікали цим на зборах, навіть у стінгазеті написали. Батько був змушений звільнитися з інституту і піти викладати українську й російську мови у звичайну середню школу на Подолі, де ми жили.
– Крім того, твій батько вчився за кордоном!
Слово "закордон" у той час було дуже страшне. Маєш родичів за кордоном чи сам там був, значить все – значить шпигун, завербований всіма розвідками світу, або підпільний мільйонер з мішками золота чи валюти.
– Де-де? – перепитала я.
– Він же закінчив Варшавський університет, – виклав свій козир слідчий, геть забувши чи взагалі не знаючи про те, що у далекому 1914 році Варшава ще входила до складу Російської імперії. – Та коли б лише це! Твій батько працював при німцях.
Так, працював, бо не мав іншого виходу – був у нашій сім'ї єдиним годувальником. Ми і жили вп'ятьох на одну його зарплату, ледь зводили кінці з кінцями. Батько викручувався, як міг – приймав вступні іспити з мов у технічних вузах, викладав на вечірньому робфаці при судоремонтному заводі ім. Сталіна. Під час окупації стало зовсім зле: ні грошей, ні продуктів. Коли-не-коли вдавалося виміняти щось на Євбазі, однак там було небезпечно – облави, злодії.
Іноді ми з мамою ходили міняти одяг у села, намагаючись уникати німців – боялися зустріти їхній патруль. Одного разу виміняли трохи пшона і гороху, та горох виявився весь з жучками, і довелось їх голкою видовбувати з кожної горошини.
Ось у цей скрутний час батькові запропонували посаду директора у одній з чотирирічних шкіл, які відкрили у Києві німці. Вдома довго радились як бути. Міркували так: політики в чотирирічній школі немає, зате діти будуть вчитись, і їх годуватимуть раз на день. А голодним дітям війни тарілка пшоняної каші або борщу була ніяк не зайва. Батько ж буде працювати не проти радянської влади, але й не на користь німцям. Та проіснували ці навчальні заклади недовго – трохи менше року. Справи на фронті у фашистів погіршали, їм стало не до шкіл.
Все це й розповіла слідчому.
– Чим же така "служба у німців" могла зашкодити нашій країні, нашій перемозі? Батько, попри гарні знання німецької, на ворогів працювати не пішов. Так що ваші звинувачення нікуди не годяться.
– Ох, і падлюка ти, все зводиш нінащо!
Слідчий підійшов до мене і раптом вдарив у вухо так, що я впала зі стільця, а з носа заюшила кров.
– У камеру!
Доки йшла тюремним подвір'ям, руки треба було тримати за спиною, і кров спинити я не могла. Добре, що в мене не забрали медичний халат і шапочку. Хоч і порізали все після випадку з Фрідою Абрамівною, зате тепер у мене були чисті білі клапті на носовички.
У камері ж панна Ольга приклала мені вогку хусточку до носа. Від дотику її рук і від щирого співчуття стало легше. Сиділа, закинувши голову, ковтала кров. Хотілося лягти, але вже пролунав сигнал підйому. Та я анітрохи не жалкувала, що, намагаючись захистити батька, сказала усе слідчому. Від такого удару не вмерла, а якби і вмерла, то за правду.
-14-
Знову допит, і знову у слідчого докази.
– Ось дивись, дивись! Не називали своїх однодумців, своїх спільників, заперечували належність батька до СВУ, та тепер я сам їх всіх знаю. Документи про це свідчать, і вам вже не відкрутитися.
Дав мені до рук дві батькові брошури: "Деякі фразеологічні особливості мови А. Свидницького. Всеукраїнська академія наук. Київ, 1928 р." та "Особливості Подільської говірки в письмових роботах вступників до Вінницьких ВИШ'ів. Вінниця, 1929 р.".
З назв побачила, що нічого страшного в них не могло бути.
– В чому ж тут крамола? – запитала.
– Та ти дивись, на кого тут посилається твій батько! – тицьнув пальцем слідчий. – Ось А. Кримський, А. Ніковський, – на полях червоним олівцем над прізвищами написано: "Члени СВУ". Так само і над іншими прізвищами: ак. Єфремов – "СВУ", О. Курило – "СВУ", проф. Синівський – "СВУ", А. Потебня – "СВУ", проф. І. Огієнко – "один із значних українських націоналістів", проф. С. Тимченко – "український націоналіст".
– Роботи цих авторів написані ще в 1926-28 роках і одна навіть 1908 року, – почала я. – Як же батько міг знати, що через деякий час вони будуть визнані націоналістами, ворогами народу, членами СВУ? Дозволяли ж друкувати ці праці! Батько повинен був посилатися на ті роботи, якими користувався; так роблять завжди, коли пишуть якусь наукову працю. Ви і ваші експерти повинні це знати. А чи був батько з ними особисто знайомий – мабуть, ні. Це великі вчені, знамениті професори, та й не жили вони всі у Вінниці. До того ж, як члени СВУ або буржуазні націоналісти, більшість з них, скоріше за все, розстріляні, а інші ув'язнені в таборах. Як же вони могли бути, як ви говорите, членами нашої з батьком організації? До того ж мені тоді було не більше трьох років. Які ж це речові докази для мене? Ви тут щось наплутали.
Слідчий у цей час писав протокол і думав лише про те, як так сказати, що ніби я визнала свою з батьком приналежність до СВУ. Та нарешті зрозумів, що щось воно не те, що справді наплутав – чотирирічна дитина членом націоналістичної організації бути не могла.
Скочив розлючений, мало не перекинув стільця. Я притихла. Ще раз вдарить у вухо – оглухну; від попереднього удару ще й досі болить голова.
– Я ненавиджу розумних щенят! – прошипів.
"А я ненавиджу дурних слідчих!" – правда, не сказала, а лише подумала я.
– Читай і підписуй протокол!
Поставив вартового у дверях, а сам кудись вийшов.