Салонна матрона нам не потрібна.
Але українську жінку-мистця, громадянку й товариша ми хочемо бачити господинею в мистецькому салоні – в повному озброєнні культури, інтелекту, жіночности.
Солопій Черевик не зрозуміє нас. Він буде трухляво хіхікати або жбурне в нас кавалок бруду зі свого гнилого словесного багна.
Але Ви, Тарасе Григоровичу, – поет, бунтар, європеєць – Ви відчуєте те, що ми хочемо сказати. Ви можете зробити те, що не під силу нам. Що можемо зробити ми, молода артистка і скромний письменник з півдесятком фарб на своїх учнівських палітрах? У Ваших же руках – геніальне перо світового поета, велетня мислі й слова.
Так от, напишіть Ви їм, Тарасе Григоровичу.
Напишіть нашим жінкам, яку велику місію покладає наша доба на їхні плечі. Напишіть, що не сміють вони дрімати по своїх мишачих норах, не розцвівши в'янути. І ще напишіть, що найгеніальніші паростки творчої думки в'януть на кам'янистому ґрунті індивідуалізму; сохнуть без сяйва синіх, карих, чорних очей; гинуть без тучного дощу жорстокої дружньої критики.
А портфелястим людцям гримніть, щоб зі спритністю одеського кравця не моталися під ногами зі своїми неміщанськими мірочками.
Від легендарної Роксани через гетьманську Марію[39], покритку Катерину з темряви сивих віків вилинула колишня вікова рабиня в осяйний Жовтень – не для того, щоб на дванадцятому році його заспокоєно замурчати в тихому закутку, як нікчемне кошеня, якому для повного щастя досить чашки теплого молочка й м'якої канапи.
Стіни житлокоопівських закутків міцні й непроникні. Крізь них не проходять великі й грізні вибухи борні, де серед диму й полум'я, серед зривів і катастроф чорні від диму люди закладають фундамент майбутнього будинку української пролетарської культури.
Хай розчиняють вікна.
Хай розчиняють вікна, поки не пізно.
Ваші, Тарасе Григоровичу,
Оксана Забіла
Леонід Чернов
Харків
Жовтень 1928
_________________
("Мистецькі матеріяли Авангарду", 1929).
Зустрічі з читачами
Сторінки дорожнього блокнота
ОДЕСА З УСІХ БОКІВ
Скільки облич має Одеса?
Два, три?
Ні, не два й не три. Далеко більше.
Наприклад: що найбільше вразило нас, коли ми помчали авто широкими сонячними вулицями?
Перше, що нас вразило, – це напис на паркані величезними білими літерами крейдою: "Райх, пріході на Ланжерон"[40].
І друге – це одеські "Известия" – на три чверти українською мовою"[41].
От два бігуни[42], два полюси сьогоднішньої Одеси.
З одного боку – відомий цілому світові одеський "любопітнік", гонивітер, ледарюватий піжончик – отой самий, що за часів імперіалістичної війни торгував "діабетом"[43]. Тепер нащот "діабету" важко. Доводиться йти на біржу праці або перебиватись дрібненькими "дєлами", фланірувати по Дерибасівській і зітхати, зітхати...
"Любопітнік" надзвичайно "компанійська людина". Він вам усю душу викладе, як на долоні:
– Ви ж розумієте: була Одеса-мама, стала Одеса-яма. Раніше, коли ти не хотів заробляти, ти повинен був затуляти руками кишені, інакше гроші самі туди сипались. А тепер...
Тяжке зітхання.
Погано живеться неробам в Одесі. Немає "дєл". Доводиться працювати.
Сам Гольдштейн зажурився.
Про Гольдштейна в Одесі є легенда.
Ще за часів громадянської війни він випадково знайшов портфель з дуже важливими документами. Приніс і віддав. "Яку нагороду хотіли б ви за це мати, Гольдштейн?" – "Я хотів би одне, – відказав Гольдштейн, – щоб мені дозволили вільно торгувати горілкою".
Дозволили. Найрозкішніший ресторан у "Лондонському" готелі належав Гольдштейнові. Фокстрот, коштовні вина, знамениті одеські музиканти – Мітнік і Саксонський"[44], ті самі, що "своєю музикою держать Ерденка[45] у жилетному кармані".
І справді, прекрасні музиканти. Мітніком і Саксонським пишається Одеса.
Але сьогодні закрили Гольдштейна за борги.
Маленький, чорненький, гладенький, елегантський, з чорними щіточками вусиків, він страшенно розмахує білими здобними руками і кричить:
– Можна "делать дело"? Спробуй. Не встигнеш почати, як сам себе мимоволі питаєш: "Гольдштейн, камо грядеши, кво вадіс?"
І сам собі відповідає з фаталістичною покорою:
– Ясно. І к неплатежу. А фінвідділ має право штрафувати від двадцяти п'яти до шестисот карбованців. Но, как хороший співак, він завжди бере верхнє "до".
Старі, завзяті одесити сидять тепер на сонечку на бульварі Фельдмана і скептично поглядають на порт. Вони бачили "кращі часи". Тепер ліве око примружене (як примружив його дванадцять років тому, так воно і лишилось), і з ока того бризкає убивчий скепсис, недовіра, презирство.
Це уламки старої Одеси.
А поруч буяє нова Одеса, бурхлива пролетарська красуня. А поруч одеські "Известия" – на три чверти українською мовою.
В Одесі українська газета.
Влітку цього року автор цих рядків жив в Одесі і ходив у тропічному шоломі. Якось у трамваї якийсь допитливий одесит не втримався:
– Скажіть, ви англієць?
– Ні.
– Ах я чудак! Як я не догадався, що ви австрієць.
– Ні, я й не австрієць.
– Гм! – Довга пауза. – Я сам собі дивуюсь. Як це я не вгадав. Кожна дитина скаже, що ви німець.
– Ви знову помилились. Я не німець.
– А хто ж?
– Українець.
– Ага, значить руський.
– Ні, не руський. Українець.
– А, тепер розумію: малорос.
– І не малорос. Я – українець.
В очах у нього –– здивування й нерозуміння:
– Да какая ж разніца?
Україна, українець, українська мова – це пересічний одесит розуміє тільки в пристосуванні до посвідки другої категорії[46]. Далі українське кінчається. Далі починається "Малоросія".
І оцей самий одесит починає читати українську газету.
Дозвольте тепер дати коротеньке слово цифрам.
В Одесі 341 тисяча населення.
Одна лише велика промисловість налічує двісті підприємств Дрібних підприємств більше восьми тисяч. В Одесі двадцять тисяч робітників. Тут великий Суднобудівельний завод імені Андре Марті. Машинобудівельний завод імені Леніна. Джутова[47] фабрика. Дві шкіряні фабрики. Великий Завод сільськогосподарських машин імені Жовтневої революції. Він випускає один плуг що півтори хвилини.
Оце і є другий полюс славного міста Одеси з двадцятитисячною армією робітництва – той полюс, куди ми приїхали продемонструвати свою роботу і почути слово нашого споживача.
В БУДИНКУ ПРЕСИ Й НА ЗЇЗДІ РАД
Про наш перший виступ в одеському Будинку преси писали так:
"Тов. Демченко гаряче вітав українських письменників. Сосюра. Йогансен. Слісаренко. Вражливий. Василь Чечвянський. Леонід Чернов. І кожне ім'я ми зустрічали як близьке, як знайоме, як рідне..."
Ми не маємо сумніву, що тов. Свєтлов як гостинний хазяїн трошки перебільшив і наговорив нам компліментів. Бо нас, звичайно, мало знає не тільки трудяща Одеса, а навіть одеський професор Волков[48], який, читаючи доповідь, мало не переплутав наші прізвища і виїжджав на загальних фразах.
У Будинку преси нас слухала кваліфікована аудиторія, і я занотував у себе в блокноті: "Цілком помітний перелам у ставленні одеських робітників мистецтва до української культури".
Цей перелам справді мене вразив. І треба знати пересічного одеського робітника мистецтва, щоб зрозуміти моє здивування.
Йогансен на естраді. Читає. А за лаштунками художник одеської "Вечірки" накидає портрет Василя Чечвянського.
Обидва нерухомі. Чечвянський позує, художник з головою поринув у роботу. Пильно малює і, між іншим, кидає Чечвянському запитання.
– Слушайте, откуда вы приехали?
– З Харкова.
– Куда едете?
– В Харків.
Пауза. Малює.
– Что вы с этого дела имеете?
– Майже нічого.
Художник зневажливо, недовірливо дивиться на Чечвянського ("Бреше, фраєр" ) і знизує плечима:
– Стоит ездить...
Ззаду хтось підходить. Художник, не відриваючись від роботи, до нього:
– Слухайте, Навроцький... – Пауза, малює. – Ви мінє забгали стуль... – Пауза, малює. – Я очень устал... – Пауза, малює. – Я на вас ругаюсь...
– То я вам зараз дам стільця.
– Не надо... Я этого уже кончаю.
У цьому діалозі – ціла психологія одеського митця в лапках, що вже, на щастя, поволі зникає.
Раз ви "с этого дела" нічого не маєте, то "стоит ездить".
І хоч нам приємно було виступати перед такою гостинною, уважною аудиторією, проте ми з нетерпінням чекали нашого виступу на Одеському окружному з'їзді рад.
О, це зовсім інша аудиторія. Нас тут зустріли без компліментів, але ми без слів бачили тепле ставлення до нас господаря Одещини.
Тов. Триліський[49] говорив так:
– У вашій особі ми вітаємо українське пролетарське письменство, що так буйно розквітло за часів нашої революції. Вашу працю ми вважаємо за невідійману частину загального соціалістичного будівництва. Ми знаємо, що ви являєте ті течії українського пролетарського письменства, що своєю творчою роботою сприяють пролетаріатові в його боротьбі за здійснення соціалізму.
Потім ми читали свої твори. Коли виступав Сосюра і читав свою "Червону зиму", я дивився в обличчя літньої селянки, що сиділа в першому ряду. Я бачив, як вона приставляла руку до вуха, щоб краще чути. (Сосюра під кінець читає дуже тихо.) Я бачив, як вона розкрила рота. І я бачив, як вона плескала й вимагала, щоб Сосюра прочитав іще свій вірш про батька.
Хай ті письменники, що вагаються, частіше перевіряють свої твори перед робітничою аудиторією. Хай частіше слухають відгуки робітників про свої твори.
Скінчивши виступ, ми говорили з тов. Триліським. Завбудинку преси розповідав йому про план наших майбутніх виступів на найбільших фабриках і заводах.
Слісаренко сидів блідий – йому напередодні сподобались купати (жахливі одеські ковбаси на три чверти з перцем, гірчицею, мало не товченим салом), і тепер Слісаренко трагічним голосом говорив, що йому, мабуть, доведеться передчасно виїхати до Харкова.
– Не пустимо. Не пустимо! – говорили нам. – Лікуйтесь в Одесі.