Встановити винних не вдалося. Чому зайнялася будівля ніхто не помітив, отже, підозру звели на Сиротенка. Ображений анархіст тиждень лигав без передиху, а повернувшись роздратованим до хати, накинувся на дружину. Але Марфа, натхненна революцією, не стерпіла і так бабахнула макогоном по потилиці, що нещасливець здох на місці. І ніхто її за самосуд не покарав, бо не було жодної влади. Громада тим більше не осудила жінку: так йому, антихристу, й треба!
Насправді, не усі селяни спокусилися на чуже. Платон Шелестович і сам не зазіхнув, і синам заборонив. Міркував: "Хтозна, чим воно все обернеться... Хіба ж може таке злодійство залишитися безкарним?" Лише восьмирічний Пилипок наважився потайки збігати на свято справедливості і підібрати на шляху грамофон, що випав із чийогось возу. Татові він свій здобуток не показав, натомість віддав сестрам у дідівську хату.
Карпо, старший син, повернувся з австрійського фронту геть зломленим. Ночами його лихоманило; раз за разом він підхоплювався і виходив надвір випалити самокрутку. На щастя, дівчина Меланка його дочекалася, тож на Спаса Нерукотворного вони справили весілля. На таке свято знайшовся у Оляни прихований від злодійських очей гусак, а свати принесли свіжої риби. Наварили холодцю, каші, насмажили картоплі, спекли весільний коровай, нагнали домашньої горілки. Гуляли три дні, а оселилися молоді у хаті, що залишилась від діда Івана й бабусі Надії. На жаль, насолодитися на повну вони не встигли; не обзавелись власним господарством, захворіли на тиф і померли. Після них у дідівську хату відокремилися дорослі дочки Степаня і Ониська. Дівки познімали з вікон чорні хустки, повиносили застарілий мотлох, підбілили піч і стелю, помили полик і лави, підмазали долівку та заслали стіл скатертиною. Степаня розмалювала піч яскравими квітами і півниками; з батьківського дому сестри перетягли дівочі скрині з приданим, ткацький верстак і швейну машину.
Щойно солдати побігли з фронту, Степаня почала виглядати свого жениха Макара Лелеку. Фронтовики верталися по-різному: дехто з самими вошами, а Прокіп Коновалець пригнав армійську хуру, повну крамом, з двома кіньми — возовиками.
— Дядьку, а дядьку, чи не зустрічали ви на війні Лелеку Макара? — запитала його Степаня.
— Ні, мила дівчинко, наші фронти були далеко один від одного. Я — під Молодечиним в окопах сидів, а твій красунчик, мабуть, десь у Бессарабії. Але я міркую, що до зими усі посходяться, — відповів вояка.
Ще пів року тужила дівка; тішилась солодкими мріями. На різдвяні свята метушилася і годила матері без нагадувань: прибирала хату, повсюди підмазувала та підбілювала. Позичила у сусідки червоної глини, аквамарину та розмалювала батьківську піч голубками та квітками. Тішилась дівка солодкими мріями, але й гріх свій дівочий не забувала. Коли вона, у шістнадцятирічному віці працювала в панській економії, спокусилася ласками сина економа. Не те, щоб він її обдурив, а сама замислила стати панною. Гімназист поїхав, а дівка з півроку тремтіла: чи не завагітніла? На щастя все обійшлося: навіть мамка не запідозрила. "Що буде? Що буде?" — хвилювалася дівка, і щемило їй серце тривожне передчуття.
— Свого Музичку з війни зустрічає, — судачили сусіди.
Музичкою на селі називали Макара Лелеку, і славився він пісенним заводіякою. Грав хоч на гармошці, хоч на гітарі, хоч на балалайці. Степаню він вирізнив здавна; проводжав її з вечорниць, милував попід хвірткою, а уходячи на війну, прилюдно назвав нареченою.
На другий день Різдва, вранці, заскочила до Степані подружка і від порогу проторохтіла:
— Ой, там зі станції мужики приїхали, привезли в санях хлопців, що з війни повернулися.
— А Макар?
— А як же! І мій братик, і твій Макар. Їх на війну разом забирали, разом і повернулися. Слава Богу: живі, здорові і не поранені!
Зовсім очманіла дівка: то вибіжить з хати, то знову заскочить; то до віконця, то до дзеркальця. Кинулася в клуню, набрала сіна з запашних трав і обвила ними покуть. Наповнилась світлиця пахощами польових квітів, і усю родину захопило радісне збудження. Особливо раділа молодша сестра Ониська, бо з-за Степані й сама засиділась в дівках.
Того ж вечора закохані зустрілися біля хвіртки, і не злякав їх зимовий вітер. Тішилися в обіймах, поки мати не загнала дочку в хату.
— Ну, і чий же то тинявся попід хвірткою? — запитав Платон.
— То молодший син Юстима Лелеки повернувся з фронту.
Дядько Юстим мешкав на нижньому кутку села, неподалік від церкви. Дружиною він тримав циганку, яка народила йому шестеро синів: п'ятеро чорнявих, справжніх циганчат, а Макар вийшов русявим.
— Невже ж вояка злякався до хати? Нехай заходить: хазяйновитого батька син! — усміхнувся Платон.
Не забарилися Лелеки прислати сватів, і ще до Великого посту справили щедре, як і заведено серед добрих людей, весілля.
І ось настала шлюбна ніч... На що сподівалася дівка? Досвідчений жених враз здогадався, що його ошукали. Скільки разів — в окопах і лазаретах — марилася йому Вона, чиста і непорочна.. .А як заздрили йому фронтові побратими, що потрапили на війну, не встигши пригорнутися до жіночого тіла? І ось, він впіймався на зужиту! "Вранці баби здогадаються, що до чого. От, вертляве стерво! Обвела довкруж пальця, а тепер сопе, наче Янгол у плоті", — подумав Макар, підхопився, схопив наречену за косу і стягнув долу. Б'ючи, він розпалився, втратив розум, бив по чому не попадя і щосили, допоки блудниця призналася, як підступний панич перестрів її в темному кутку і нахабно зґвалтував. Чимало крови накапало на простирадло, і вранці повитухи голосно підтвердили цноту. Чи повірив у зізнання Макар, чи ні, але не втихомирився і впродовж усього життя гамселив дружину з найменшої зачіпки.
Ониська була молодшою від сестри на три роки і з нетерпінням очікувала її весілля. Працювала дівка в батьківському господарстві, а нишком зустрічалася з сусідським парубком Євтухом Гаврилюком. Від своїх чорноволосих братів Євтух вирізнявся пишною червоною чуприною, був рослим, вродливим парубком і встиг надбати собі безпутну репутацію. Платон з Оляною застерігали дочку: мовляв, дивись, він жодної дівки повз себе не пропустив, але Ониська до них не прислухалась — дуже вже хотілося. Не стала вона підкорюватись батькам, натомість пригрозила втекти з дому, якщо не віддадуть її за Євтуха. Довго маялися Платон з Оляною, та куди їм було подітися, якщо дівці вже закортіло. Невдовзі завітали свати, і відразу за Паскою справили весілля. Після вінчання гості, дружки і родичі зібралися у хаті Гаврилюків. Добре пообідавши, вийшли на подвір'ячко танцювати. Пари кружляли і скакали до поту. Ониська, прикрасившись різнокольоровими шовковими стрічками, в осяйному сріблом вінці, витанцювала з весільним дружкою, а жених після карколомної полечки сидів збоку і мовчки за ними стежив. Раптом, він підхопив із лави відро і обдав розбурхану наречену водою. Гості ще більш розвеселилися, а Ониська, сховавшись у хаті, осушувалась біля печі і ридма ридала.
На другий день похмелялися у Фані Гаврилюка, старшого брата нареченого. І так співпало, що в одному місці, одночасно, зібралися всі спільники давнього убивства ткачів Гавадз: Фаня Гаврилюк, Тофан Вакуляк і Конон Крисак. Конон тоді взяв усю вину на себе, але, попри обіцянки, за три роки не отримав від товаришів жодної передачі. Тепер же він повернувся з Києва зі службовими документами, при зброї, і почав встановлювати у селі нові порядки. Посіпакам здалося, що пихатий червоногвардієць у малиновому галіфе і з наганом у кишені пристане до них вимагати компенсацію. Вони запідозрили, що він тільки прикидається веселим та підхмеленим, насправді ж шукає нагоди, аби до них присіпатись. Тож на перекурі зговорилися вони позбутися ймовірного здирника. Справу розпочала красуха Ірина, спокуслива дружина Фані. Вона присіла ближче до Конона і завела гру: поставила собі на груди повну чарку і запропонувала йому випити, не торкаючись руками. Гра здалася Конону заманливою. Зметикував: якщо і розіллю, то матиму нагоду злизати. Та поки він, затамувавши подих, прицілювався до чарки, Ірина витягла з його кишені наган і нишком передала чоловікові. Ось тут-то Фаня і вибухнув ревнощами! Він витягнув залицяльника з-за столу, а Тофан підступився з другого боку. Відчувши небезпеку, червоногвардієць кинувся у вікно, але Фаня дістав його пострілом навздогін. Уражений зі своєї ж зброї Конон упав у дворі, і Фаня всадив у нього всю решту куль, що залишилися у нагані. Тіло зіштовхнули в яр, а Онищине весілля продовжилося, начебто нічого й не сталося. Можливо, поплічникам і цього разу все минулося б, та мати загиблого поскаржилась полковому комісару Червоної Армії і передала йому синовні документи. За справу взялися хлопці з Гайсинського ЧК і, зрештою, Фаню Гаврилюка шльопнули понад тим же яром.
Уперше Червона Армія прийшла на Вінниччину в березні дев'ятнадцятого року і відразу встановила Радянську владу. Повсюди — у Цюрківцях, у навколишніх селах — вибрали сільські ради, які щонайперше зайнялися мобілізацією. Народ ще не оговтався від першої Світової, а тут, попри обіцяний мир, знову почали гребти до війська. Не встигла Оляна оплакати Карпа, як дійшла черга до Григора. Його разом із іншими мобілізованими обмундирували, видали зброю і доставили на станцію Ситківці. Молоді й не навчені, вони безтурботно спали у товарному вагоні, коли двері зі скреготом роз'їхалися: на ешелон напали петлюрівці. Вони відкрили щільний вогонь наосліп; червоноармійці у спідньому вистрибували з вагонів, а на рейках їх добивали з кулемета. Григір зметикував, що краще залишитись у вагоні, і, прикинувшись мертвим, зачаївся попід нарами. Зрештою, він таки залишився живим, але від перестраху у нього відібрало ноги. Пролежавши три місяці у шпиталі, вояка повернувся до свого полку, який попервах діяв на Уманщині проти Денікіна, а з осені двадцятого року на Немирівщині, проти поляків. Удома, куди повесні двадцять першого повернувся Григір, його дочекалася кохана дівчина Федора. Працьовита і привітна, вона припала до душі Платону й Оляні, тому зі сватанням вони не забарилися. Попервах молоді оселилися в дідівській хаті, і вправна в роботі та чемна в побуті Федора відразу стала улюбленою невісткою.