Ваша будучина буде блискучою. Відповідайте – згода?
– Ви пропонуєте гроші… Але вони непотрібні мені. Тут, у пустелі, немає крамниць, де їх витрачати. Ми живемо без грошей і щасливі, що позбавлені сумного обов'язку здобувати їх. Ми не купуємо квитків чи до трамваю, чи концерту. Не платимо за приміщення чи паливо, звільнені від обов'язку здобувати зимовий одяг, ми не знаємо харчових карток, і саме головне, жаху політичної поліції.
– Дивно! Ви цілком свідомо відмовляєтеся від прекрасної пропозиції, яка б зробила щасливою найкращу жінку всесвіту. Коли не заради грошей, то заради слави, ви прагнете стати знаменитістю.
Олена Ярош прислухалася до звуків, що доносилися з пустелі. Погоничі‑араби намагалися укласти на пісок занепокоєних верблюдів.
– Це співає пустеля. Вітер підіймає пісок – буде піскова завірюха – самум. Вона сушить мозок… Ходімо до намету. Звичайно в такі дні ми слухаємо музику…
Немов чайка злетіла її біла рука, смичок доторкнувся струн скрипки, й чарівна мелодія наповнила намет. Вона грала підбадьорюючі мотиви і трагічні пісні з історії її народу.
В думах, народних піснях, привезених до пустелі з далекої України, відчувався невимовний сум за батьківщиною.
Не зрозуміти чужинцеві жертвеності тієї музики. Але він, повний натхнення, писав кадри до нового фільму.
– Дуже вдячний за чудову музику! Ще раз пропоную вам – схаменіться. Обдумайте мою пропозицію. Не загубіть тут своїх здібностей. Адже ж не самумові слухати таку чудову музику.
– Ні! Я вирішила добровільно тимчасово піти з того життя, бо перетерпіла надзвичайно багато кривди… Я дала обіцянку перед Богом… я повернуся до замріяних степів моєї батьківщини, але, пане Мартель, – ще не час… ще не час… Я тут, у пустелі, навчу свого сина любити, а як виросте, то й боротися за мою батьківщину…
– Подумайте!
– Врешті решт, це моя приватна справа!
– Шкода! Я віддав би багато, щоб ви взяли назад своє рішення. Подумайте!
– Ні, – рішуче відповіла Олена Ярош.
*
* *
Минуло три дні. Несподівані гості, що порушили спокій мешканців оази, готувалися до від'їзду.
Сумно перегукувалися одноманітні дзвоники верблюдів, не менш одноманітно вигукували погоничі.
– Суєта суєт… – промовила Олена, спостерігаючи ладнання каравану.
Жако закінчував фільмування її скульптури новеньким блискучим апаратом "Дебрі".
Режисера Мартеля мучила лихоманка. Він, з пов'язаною мокрим рушником головою, завітав до намету.
– Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?
– Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…
Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з'явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.
– Ярославе! – зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. – Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.
– Так, кохана Олено! Це все було марево, – відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.
Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…
Квітень 1947 р.
____________________________
Примітка упорядника
Текст представлений за виданням: Володимир Гай, "Мандрівка в безвість", видавництво "Універсальна Бібліотека", Реґенсбурґ (Німеччина), 1947 рік, серія "Бібліотека пригод на суходолі, на морі і в повітрі".