Був іще з дружиною, вродливою артисткою Атаманською актор та імпресаріо Колесниченко. Після сезону театральних мандрів по провінції він жив у власному скромному Цегляному будинку навпроти нашої гімназії. Розповідали, що в поїзді до Харкова, після гастролей у трупі Колесниченка Кропивницький сварився з Колесниченком в справі розрахунків і, бувши скупенький, вмер від розриву серця. Допускаю, що то були провінційні театральні легенди, і не Колесниченко був причиною інфаркту в нашого актора і драматурга.
Коли вже взявся говорити про цю театральну родючість, треба згадати ще про один персонаж. Наші актори почули б себе ніяково в його товаристві і не признали б у ньому колеги. Але театральний стихійний елемент грає скрізь велику роль і з цього уродженця Бобринецької околиці, крім політика, був певно й великий актор на великій революційній сцені.
Саме там, де набиралися стихійної соковитості мови з нашої землі Кропивницький і Карпенко-Карий, який тоді ще був повітовим писарем Тобілевичем — саме там у цій українській глушині родився і виріс добре відомий Лев Троцький.
Я студентом у 1916 році їздив якось за Бобринець і бачив Яновку, де стояв маєток і млин Бронштейна. Тоді ще ніхто не знав, що син Давида Бронштейна буде творцем і фельдмаршалом Червоної армії. Місцевість затишна, далека від залізниці і, як пише Троцький про батьків — хазяїни маєтку, доробляючись грошей, не шкодували ні себе, ні своїх робітників.
Рідною мовою малого Льови була українська мова. Нехай це нікого не здивує. Батько його Давид Леонтьєвич говорив українською мовою, а Льова, поки його не повезли до Одеси, російської мови не міг знати і сам признається, що він говорив якоюсь мішаниною, він не думає, що то була чиста українська, але в усякому разі під Бобринцем мовний океан був український.
В Одесі якийсь уже асимільований родич Моня Шпенцер відучував хлопця від української мови і він вступив до реальної школи св. Павла. У перший день, гордо йдучи до школи в новісінькій уніформі і в картузі з гербом, реаліст Льова не чув під собою ніг. Якийсь хлопець з вулиці побачив таку появу, підійшов і плюнув на нього. Троцький у своїй автобіографії пояснює це класовими почуттями нерівності. Не знаю, що саме в зовнішності новоспеченого реаліста не вподобалося нестриманому грубіяну одеситові, але чимось відштовхнув його і відразив. Думаю тільки, скільки ж то згодом Троцький упакував театральних здібностей у свою особистість, щоб з великим успіхом проявити їх на чутливих слухачах масових революційних сцен. Треба було попрацювати перед дзеркалом і вивчати роль народного трибуна, щоб від обпльованого мундирчика дійти до будьоновки наркомвоєна.
Отакі несподівані думки спадають у голову, як думаю про театральну родючість мого краю.
***
У Харкові на початку двадцятих років любителеві театру легко було спостерігати зміни в театральному житті. Перед революцією Харків мав постійний російський театр антрепризи доброго режисера М. М. Синельникова. Існувала певного роду дифузія, постійний обмін артистами з Москвою і Петербургом. Для багатьох акторів досвід у Синельникова був трампліном для роботи в столичних театрах. Столичні актори часто гастролювали у Синельникова.
З революцією стандарт російської театральної культури в Харкові знизився. Публіка змінилася. Частина інтелігенції емігрувала, багато ентузіастичної до театру молоді поглинула війна, еміграція. Російська або зросійщена інтелігенція в Харкові почувала себе трохи розгубленою. НЕП відродив у них надії на поворот до звичного всеросійського побуту. Знову з'явилися ресторани з "милими" іменами "Медведь" та багато іншого. Зразу оживилася видавнича діяльність московських і ленінградських приватних(поруч з державною продукцією) видавництв і повінь літератури російської і перекладної йшла на Харків: Споживачів було досить серед публіки, яка тепер носила назву совслужащих. Діставши поліпшені харчі, вони хотіли й розваги.
Проте театр російський у Харкові уже не міг піднестися на колишню височінь. Ще з'являлися на сцені відомі імена, ще чарували інколи артисти французької крови Віктор Петіпа, Микола Радін, ще був на сцені дуже талановитий Степан Кузнєцов, але видно було, що українська дійсність навіть у формі УРСР пробиває собі дорогу і тут.
Першим з'явився Гнат Юра (знов з Херсонщини — з Олександрії), притулився зі своєю трупою в колишньому Кафе-Шантані, стіни в дзеркалах — "Вілла Жаткіна" на Харківській Набережній. Грали добре. Мені вподобався він в "Слузі двох панів". Італійський такий Ловчило Труфальдіно, видно не чужий нам характер. Юра грав його граціозно, без хохлацьких хитрощів, з італійською легкістю.
Опера була спочатку приватна — Аксарина. Приїздила немолода, але чудова і прославлена Марія Гай — співала Кармен, показувала нам, що значить темперамент.
Диригував за тих часів в опері Лев Петрович Штейнберґ, мила людина, досвідчений музикант.
Був я на першій виставі "Тараса Бульби", він диригував. Урядової помпи не було зовсім; КП(б)У щодо наших культурних розваг мала всеросійський імунітет ввічливої ворожості, але в залі було святково. Національна інтелігенція наповнила залу, навіть я зустрів художника Юхима Михайлова — спеціально з Києва приїхав.
Постала державна опера.
Довго працював у ній цікавий режисер Йосип Лапицький, з обновлювачів оперної рутини за часів "Музичної драми" в передреволюційному Петербурзі. Лібрето перекладали наші талановиті поети і переклади були часто далеко кращі, ніж старі ремісничі російські.
Цікавий випадок стався з прославленим російським тенором емігрантом Димітрієм Смирновим. Він приїхав з-за кордону на гастролі. Звичайна річ, одна з його найкращих популярних партій була партія герцога в "Ріґолетто". Йому запропонували вивчити партію українською мовою. Він відмовився співати, пропонував по-італійському. Наркомос дотримав принципу українізації і вистава "Ріґолетто" не відбулася. Смирнов дав тільки концерт, де проспівав свій репертуар російською мовою. Про це теперішній автор виданої недавно історії Харківської опери не знає. Він пише, що Смирнов нібито співав у спектаклі.
Якось гастролював прекрасний баритон з Москви Ґоловін. Він співав по-українському. Пам'ятаю, в "Аїді" в сцені Амонасро на березі Ніла він має подати: "Аїди батько — ефіопський цар". А зі сцени лунає його соковите, але з тяжким, тяжелезним рязанським акцентом: "Аїди батька, ефіопскай царь".
Хоч і з акцентом, а ніби таки по-нашому.
І все в порядку.
Один з улюблених московських тенорів, прем'єр "Большого" театру принадний і талановитий Л. В. Собінов приїхав теж на гастролі до нас в другій половині 1927 року.
Два роки перед тим він співав у Києві і там уже починалося переведення оперового репертуару на українську мову.
Легко собі уявити, російський міщанин і русотяп огинався і в опері. У нього завжди є аргументи проти українського слова. Він досі готовий реготатися на анекдоти з 1917 року: як перекласти по-українському російську команду "на-караул" (струнко), (хоча що в ній російського?). Ха-ха, по-українському це буде: залізяку на пузяку геп.
Л. В. Собінов, родом з Ярославля на Волзі, людина солідної культури, майстер вокалу і сцени, не потребував комусь приподоблюватися.
Ніхто не чекав і не просив у нього рекомендації для української мови в оперовому репертуарі. Він познайомився з українським текстом прославленої своєї партії Лоенгріна в опері Вагнера. Про це він писав: "Коли я одержав переклад "Лоенгріна" на українську мову, сів за рояль і проспівав знамените звернення до Лебедя, я мимоволі голосно сказав: "Та це ж звучить зовсім по-італійському — гарно, звучно, благородно, поетично".
Легкість і музичність нашої мови полонили його і в перекладі партії Ленського в "Євгенії Онєгіні" Чайковського. Мало хто з людей російської культури не відчує, як втрачають пушкінські строфи перекладені на якусь іншу мову. А Собінов полюбив особливо переклад "Куда, куда вы удалились" — "О, де ж ви, де розвіялися снами" — арії перед поєдинком. Він часто співав цю арію по-українському в домашньому оточенні, наприклад, своєму другові, артистові В. І. Качалову.
Це захоплення не було продиктоване ніякими тактичними маневрами політики "старшого брата". Воно було щирим сприйняттям великого співака, про якого Качалов сказав над свіжою могилою Собінова: "Його життя було прекрасне, як пісня і його пісня була прекрасна, як життя".
Слухаючи Собінова в Харківській опері, можна було спостерігати, як збагачує оперовий текст його досконала українська дикція. Згадую про це, бо не всі, ах, не всі наші співаки, співаючи українською мовою, доносили до слухача мовні чари українського тексту. Не треба соромитися — можна і треба вчитися у московської талановитої людини, як треба показувати красу нашої музичної мови.
Три великих оперових театри, що існували перед революцією в Києві, Одесі і Харкові, черпали повними пригорщами артистичний персонал з території України. Солістів, хори, оркестри давала подостатком наша земля з її віковою співочою культурою. Підготовним ступенем часто були церковні хори. Широкою течією вливалися також талановиті представники музичності і співучості українського єврейства.
Київська опера, особливо, була в щасливому становищі щодо багатства голосів перед революцією. Першорядні українські голосові таланти часто переходили з неї на столичну російську сцену до тодішніх імператорських театрів і не поверталися на українську сцену.
За мого життя в Харкові хочу відзначити дещо з тих вражень, що про них не згадується в офіційних історіях.
Одна така українка з'явилася на концертних естрадах Харкова в 1929 році. Лідія Яківна Липковська, гімназистка з Кам'янця Подільського, зробила велику кар'єру на оперовій сцені. Тепер вона приїхала на гастролі з еміграції із-за кордону. Коли вона виступала в Харкові, допитливі дами вираховували, скільки їй може бути років. У своїх сорокових роках, що ще не дійшли до п'ятдесятки, вона була ще тою самою Липковською, з українськими темними і теплими очима, яку знали великі сцени Петербургу, Парижу, Нью-Йорку.
Її виступи перед совєтською публікою були і святкові, і тріумфальні.
В Одеському театрі вона співала при освітлених люстрах у тій чарівній залі, яка чула багатьох великих італійців, серед малинового оксамиту крісел і лож.
У Харкові вона співала і в інтимній залі бібліотеки імені Короленка, власне читальній залі, хоч і приготовленій для концертів, але серед невидимих за стіною сотень полиць, заставлених книгами.